«Окупанти влаштували таку атмосферу страху, що просто важко передати», — переселенець з Бердянська Юрій Риков про життя під владою російського війська

«Один вибух я бачив на власні очі», — так згадує перший день повномасштабного вторгнення 50-річний диякон німецької євангелічно-лютеранської церкви Юрій Риков із Бердянська. Вже у березні 2022 року його рідне місто опинилось під окупацією російської армії. «Окупанти влаштували таку атмосферу страху, що просто важко передати», тому у грудні 2023 року Юрій вирішив виїжджати на вільну українську територію.

Між життям в Одесі та у Кременчуці, священник обрав другий варіант — тут громада лютеранської церкви потребувала свого служителя.

«Тим, хто не пройшов цей шлях, важко його зрозуміти»

Розмову з Юрієм ми писали у церкві. Перші враження від Кременчука чоловік згадує з посмішкою. Каже, весь час перебування в окупації жив, наче за колючим дротом: «З Бердянська виїхати було неможливо, й перше, що відчув у Кременчуці — свободу».

Каже, не міг надихатися. Багато гуляв містом й помітив, що у Кременчуці майже немає старої історичної забудови: «Вже потім дізнався, що під час Другої світової війни місто було практично знищено. Декілька будинків залишилося. Лютеранську церкву теж зруйнували… Але з часом все відбудували».

 Нині диякон і служить, і мешкає при громаді лютеранської церкви. Також відвідує громади в Олександрії, Запоріжжі. Розповідає, давно помітив різницю сприйняття війни між місцевими і тими, кому довелося залишити свої домівки.

На думку Юрія, місцеві, хоча і переживають труднощі війни, часто не усвідомлюють, наскільки легше їхнє становище в порівнянні з тими, хто жив під окупацією. Зазначає, багато хто сприймає окуповані території як місця, де життя триває, попри наявність агресора.

На його думку, людям, які не пройшли той самий шлях, важко зрозуміти, що відбувається на душі у тих, хто перебував в окупації. Зізнається, що у 2014 році теж не до кінця розумів переселенців із Донецької та Луганської областей.

Ця травма не полишає і нашого героя. Хоча він каже, адаптаційний процес уже на етапі заспокоювання. Тяжко було взимку, після переїзду.

Юрій розповідає, що найскладніше тим ВПО, хто тікав з-під обстрілів, й навіть не встиг усвідомити страшних подій. Ці люди вимушені розпочинати все з чистого аркушу, «не маючи нічого за душею». Дехто навіть не може розраховувати на допомогу від держави.

 Додамо, що цьогоріч наприкінці січня уряд підтримав рішення, яке змінює правила надання грошової допомоги внутрішньо переміщеним особам (ВПО). З 1 березня фінансову підтримку отримуватимуть лише окремі категорії переселенців. Це пояснюється необхідністю зменшення бюджетних витрат та стимулювання людей до пошуку роботи.

До липня 2023 року виплати переселенцям надавали безстроково. Ці кошти мали допомагати покривати витрати на проживання. Розмір допомоги становив 3 тисячі гривень для дітей і людей з інвалідністю та 2 тисячі гривень для інших.

Однак тепер гроші даватимуть лише тим, хто відповідає критеріям майнового стану і звернувся щодо виплат після 1 серпня 2023 року. Переселенці, які виїхали до серпня 2023 року, більше не отримуватимуть коштів на проживання, за винятком найбільш вразливих категорій населення.

Також змінилися правила щодо тривалості допомоги. Тепер її надають максимум на шість місяців, із можливістю продовжити ще на такий самий термін. Крім того, нині оцінюють матеріальний стан не окремих осіб, а всієї родини загалом.

«Я прийняв те, що за мною теж можуть прийти у будь-який момент»

Життя в окупації не обіцяє нічого хорошого, впевнений чоловік, й розповідає про події, які відбувалися у Бердянську на початку вторгнення.

Бердянськ російська армія захопила швидко — вже на третій день після початку повномасштабного вторгнення. Війська РФ оточили місто, але стояли за його межами.

Бердянськ протестував. Містяни виходили на вулиці з українськими прапорами. Люди виступали проти «гуманітарної допомоги» росіян. Юрій також брав участь у цих протестах.

Згадує, як ко́пали російські БТРи ногами, розмахували українськими прапорами.

Це відбувалося, допоки агресори не почали розганяти людей: тоді і стрілянина була, і побиття. Згодом мітинги припинились, а активістів почали арештовувати. «Окупанти влаштували таку атмосферу страху, що просто важко передати».

Наприкінці 2022 року в Бердянську двох священників греко-католицької церкви України росіяни взяли в полон за проукраїнську позицію. Лише цьогоріч у червні священників повернули з російської неволі.

Юрій прийняв те, що за ним теж можуть прийти. Але цього не ставалося, й він продовжував служити. Правда, молитися за те, що хотіли — не могли. Російські солдати приходили на богослужіння, слухали, про що проповідують, про що моляться — все контролювали.

У місті тривало беззаконня. Не було газу, електрика — по годинах, не було хліба.

Евакуація з Бердянська була можливою у перші дев’ять місяців окупації. Восени 2022 року шлях, що пролягав від Маріуполя до Запоріжжя через Бердянськ, перекрили — виїхати можна було через Росію, Білорусь.

Зізнається, їхати Росією було страшно. Юрію були відомі непоодинокі факти зникнення людей, які намагалися виїхати з окупації. Причини різні, навіть — банальні фото в телефоні. Тому, готуючись до поїздки, чоловік заздалегідь почистив гаджет, залишив вдома жорсткі диски від комп’ютера. Тож переїзд був непростим, але успішним.

«Хочеться порадити людям займатися тим, що вони вміють»

Життя, хоч і непросте, триває.

Як приклад чоловік згадує кафе, яке відкрили переселенці з Бердянська у Львові. Воно називається «Дзензик» — острів у Бердянській затоці. Тож втративши все у Бердянську, вони «перенесли рідне місто» у Львів.