«Тих, хто тихо співав «Я руський» жорстоко били», — мати звільненого з полону Тараса Коваля розповіла про сина, якого чекала впродовж 20 місяців

Кажуть, материнська любов творить дива. Кременчужанка Ірина Дубовик знає про це з власного досвіду. Вона — мама звільненого з російського полону 38-річного військовослужбовця Тараса Коваля, який 20 місяців перебував у російських катівнях.

Весь цей час пані Ірина шукала сина, домагалася визнання його полоненим, чекала обміну. За 20 місяців жінка багато пережила, але не зламалася. Каже, жодного разу не втрачала надію й не опускала руки. Завжди вірила, що зможе знов обійняти сина.

З пані Іриною ми домовилися зустрітися в одному з місцевих кафе. Жінка здалека привернула увагу. В ній відчувалася якась неймовірна сила, енергія. З першого погляду я віднесла її до того типу жінок, які мають «сталевий стрижень» всередині. Той, що допомагає виносити важкі випробування долі, йти вперед й досягати мети.

Щодо «стрижня» не помилилася — характер в неї справді сталевий, а ось серце й душа м’які. Тому весь час, поки не знала про долю сина, стиснувши зуби, робила все, щоб витягти його, й жодного разу нікому не відкрила душу, ні з ким, крім молодшого сина, не поділилася внутрішнім болем.

З поля бою — у полон

Тарас пішов на війну добровольцем. З перших днів повномасштабного вторгнення ходив до військкомату — хотів служити за спеціальністю. Він — артилерист, ракетник, але місць не було, тому погодився на пропозицію йти в танкісти, служив навідником танку.

Молодший сержант 4-ї танкової бригади Тарас Коваль успішно виконував бойові завдання, поки не потрапив у полон. Це трапилося 19 жовтня 2022 року під Херсоном.

У танкового екіпажу був наказ зайняти дві посадки. Вони впоралися й рухалися в напрямку третьої, коли потрапили під обстріл. Танк підбили.

Дивом Тарас зміг зв’язатися з мамою й повідомив, що екіпаж потребує евакуації. Жінка «підняла» всіх, хто мав прийняти це рішення.

Зачіпку знайшли в російських пабліках

Про те, що Тарас в полоні, пані Ірина дізналася з російських пабліків. Вони з молодшим сином Анатолієм весь час «моніторили» інформацію, шукали хоч якусь зачіпку. В одному з каналів «натрапили» на фото, яке росіяни зробили в перші миті після взяття хлопців в полон.

Про «знахідку» жінка повідомила в кременчуцький ТЦК — майор Сергеєв, який завжди підтримував й допомагав, підказав, як діяти далі.

Де перебуває Тарас, мати не знала, поки він сам не відгукнувся. Каже, коли їх привезли на територію Криму, кожному дали можливість зателефонувати рідним.

Лише після цього відео, яке з’явилося на російських ресурсах, СБУ надало Тарасу Ковалю офіційний статус військовополоненого.

Близько трьох місяців чоловік провів у Севастополі в одній з військових частин, а у січні 2023 року його та інших полонених переправили літаком у Камишин Волгоградської області.

З того часу жодної інформації про сина Ірина не мала.

Порятунок — у творчості

Відсутність інформації, стрес, нервове перенапруження не пройшли повз — здоров’я жінки дало збій. У неї почалася атипічна алергія, яка не реагувала на жодні медичні препарати. Вона лікувалася, але сил на продовження пошуків сина не було. Жінка шукала можливість відновлення і знайшла свій ресурс у творчості.

Вона з дитинства в’язала, а тут просто з головою поринула у рукоділля: створювала іграшки, тваринок, ляльок. В’язала й дарувала всім.

«Досі під враженням від полтавського ВЛК»

Звістка про звільнення Тараса прийшла у червні 2024 року.

О 22.00 Ірині зателефонували й повідомили, що її син вже на рідній землі. А коли почула в слухавці голос сина, вперше дала волю почуттям.

Тараса та інших звільнених з полону військових відвезли на реабілітацію в Нові Санжари. Наступного дня мама й молодший брат були там.

Тоді пані Ірині здавалося, що найстрашніше позаду. Син живий, він на рідній землі — це головне. Але попереду чекало багато нових проблем.

Після курсу реабілітації Тарас поїхав проходити ВЛК в Полтаву. Й там чоловіку, в якого після 20 місяців полону не залишилося майже жодного «живого» органу, у виписці написали «Здоровий», а травми визнали, не пов’язаними з війною.

Після було довге лікування в кременчуцькому шпиталі, в київському ортопедичному інституті, нове ВЛК, яке визнало всі хвороби, пов’язаними з бойовими діями, звільнення зі служби за станом здоров’я.

Іноді Тарас згадує дещо про полон.

Зараз Тарас сповнений бажання допомогами хлопцям, які все ще знаходяться у полоні. Він постійно спілкується з їхніми рідними, шукає можливості допомогти.

Хоче стати військовим психологом та займатися волонтерством. Планує вчитися й займатися громадською діяльністю, щоб підтримувати таких, як він, звільнених з полону, а також інших ветеранів.