«Побратими не повірили, що я живий», — снайпер Андрій Клімов розповів, як врятувався після важкого поранення

Військовий 46-ї окремої аеромобільної бригади ДШВ ЗС України, 45-річний Андрій Клімов щойно пройшов чергове лікування у Кременчуці після важкого поранення.

Каже, поки йде війна, про «списання» не може йти мова. Впевнений, його досвід може бути корисним, попри всі проблеми зі здоров’ям, які має.

Поки окупанти проявляли турботу, здавав їх позиції

Андрій Клімов з родиною: дружиною й донькою, живе в Чечелевому. Війну зустрів, перебуваючи на Київщині. Там працював на будівництві у Вишгородському районі.

В окупації чоловік перебував 40 днів. Розповідає, росіяни одразу пройшли по дворах, зробили зачистку, перевірили, хто де є.

Десь людей 20, які їм здалися підозрілими, забрали. Про їх подальшу долю чоловік нічого не знає. Самого Андрія розпитали, чим він займається, забрали паспорт й наказали явитися у штаб.

Каже, навіть «турботу» проявляли. Якось запропонували підселити до нього в будинок військових, щоб «не сумно було, щоб продуктами й електрикою (генератором) забезпечити». Але чоловік відмовився, мотивуючи тим, що він любить самотність з дитинства, адже виріс в дитячому будинку й вміє розважати себе сам.

В один з днів Андрій поїхав на блокпост, але нікого там не побачив. Далі окупантів теж не було — вночі вони залишили позиції й вийшли з села.

Треба було вибиратися.

Перед чоловіком стояло питання — як це зробити? Ситуація — невідома, зв’язку немає, документів також.

Дивом вдалося вийти на людей, які зв’язалися з дружиною. Вона знайшла й передала ксерокопії паспорта на Київщину й чоловік повернувся додому, в Чечелево.

Наступного дня звернувся у військкомат, але відсутність паспорта завадила можливості потрапити на службу.

Андрію пропонували служити в Харкові, стояти на блокпосту, але він для себе все вирішив, ще перебуваючи на окупованій Київщині.

За день пройшов ВЛК й потрапив в навчальний центр десантури, після якого був розформований в 46-ту окрему аеромобільну бригаду ДШВ ЗСУ.

У «гарячих точках»

Бригада весь час перебувала в «гарячих точках». Андрій був снайпером. Успішно виконував бойові завдання. Він й досі пишається тим, що боронив рідну землю на найгарячіших напрямках. Шкодує лише про те, що робив це недовго.

10 листопада 2022 року на Херсонщині чоловік отримав перше важке поранення.

 Що відбувалося на полі бою, не пам’ятає — події відновлював зі слів побратимів.

Поранення були важкі: обидві ноги й рука перебиті, велика крововтрата. Чоловік розумів, що допомога не прийде, тому вирішив зателефонувати дружині й попрощатися.

Проте дружина не здалася. Вона почала телефонувати на всі резервні номери й повідомляти про те, що розмовляла з чоловіком.

Побратими не повірили, що Андрій живий, бо були впевнені в його загибелі, але жінка зуміла переконати, й на ранок хлопці повернулися на місце. Пізніше розповідали, що поранений військовий перебував всього в 100 метрах від позицій росіян.

Чи було страшно? Каже, ні, бо прийняв це, як вирок долі й розповідає, що навіть психолог попереджав, що через відсутність страху, Андрій може мати певні проблеми.

Після евакуації став «Бобром»

Чоловіка успішно евакуювали. Щоб не кричати від нестерпного болю, Андрій просив дати йому в зуби палку, але будь-яку деревину він перегризав в лічені секунди.

 Він довго лікувався. Понад 2,5 місяці пролежав у шпиталі, виписався з апаратом Єлізарова й рекомендаціями не ставати на ногу протягом 90 діб. Але через місяць почав тренуватися й потроху навантажувати ногу, а ще через два тижні поїхав до війська, проситися назад на службу.

 Друге осколкове поранення Андрій отримав на Запоріжжі. Поки лікувався, знов дала про себе знати нога «зі спицею» та «зібраний по частинах» таз.

Лікарі запропонували витягти спицю, але після операції виявилося, що суглоб розсипався. Вже пів року чоловік проходить різне лікування, але поки марно — рана не загоювається.

Попри те, що має другу групу інвалідності, виплати не оформлював. Зазначає, на це потрібен час, який він витрачає на допомогу хлопцям — використає різні можливості, щоб знайти гроші на придбання того, чого потребують побратими.

В далеке майбутнє Андрій не заглядає. Каже, спочатку потрібно перемогти, а вже потім будувати плани.