Перемагають завжди більш хитрі, підлі та підступні: військовий розвідник з Кременчука про принципи та реалії сучасної війни

Розвідники — це еліта, розум та очі армії. Без даних військової розвідки неможливо планувати та проводити будь-які військові операції. «Кременчуцькому Телеграфу» вдалося взяти інтерв’ю у кременчужанина, який добровільно пішов захищати Україну у перші місяці російсько-української війни — влітку 2014 року. І понад чотири роки виконував спеціальні завдання у складі підрозділів Головного управління розвідки (ГУР) Міністерства оборони України разом з його теперішнім начальником Кирилом Будановим. Тоді вони служили в суміжних підрозділах ГУР на практично однакових посадах. Ці чотири роки розвідник з Кременчука провів переважно на Донбасі — як на лінії зіткнення, так і в «сірій зоні», або ж в тилу у ворога в складі диверсійно-розвідувальних груп. Тоді йому довелося кілька разів побувати й в окупованому Донецьку під прикриттям для проведення зустрічей з агентами. Він починав службу у військовій розвідці у званні капітана, а закінчив підполковником.

У вересні 2016 року «Костянтин» — таке псевдо він собі обрав ще на початку російсько-української війни, дав інтерв’ю, яке було опубліковано у кременчуцькій газеті «Програма Плюс». У ньому він розповів про ситуацію на фронті та на окупованих територіях, а також висловив свої думки щодо того, як можна повернути Донбас. Після того «Костянтин» жодному виданню інтерв’ю не давав, а наприкінці 2018 року був вимушений звільнитися з військової служби за станом здоров’я — дали взнаки наслідки бойового поранення та контузії, які отримав у серпні 2016-го. Він ненадовго завітав до Кременчука та погодився на друге інтерв’ю у своєму житті для «Кременчуцького Телеграфа».

Ветеран розвідки у розшуку ФСБ

Ветеран військової розвідки, хоча вже 6 років вважається цивільним, проте, назвати своє справжнє ім’я не може, бо знаходиться у розшуку російського ФСБ та МГБ так званої «ДНР». Спецслужби ворога звинувачують його по трьох справах, називаючи їх «терористичними», зокрема й тим, які сталися вже після звільнення «Костянтина» з ГУР Міноборони. Він не став розповідати за що саме його оголосили у розшук російські спецслужби, але обмовився, що одне зі звинувачень, пов’язане зі статуеткою, яка вибухнула біля зрадника, вбивши його.

«Кременчуцький Телеграф» пригадав єдину подію в останні роки, яка була пов’язана із вибухом статуетки. Вона сталася 2-го квітня 2023 року в кафе у центрі Санкт-Петербурга. Внаслідок того вибуху загинув проросійський Z-воєнкор Владлен Татарський. У цьому кафе, яке раніше належало засновнику ПВК «Вагнер» Євгену Пригожину, на вихідні збирався дискусійний клуб «Кібер Z фронт», і під час презентації своєї пропагандистської книги Татарському подарували цю статуетку.

До речі, у Вікіпедії є стаття про цього знищеного зрадника. Саме зрадника, адже цей колаборант родом з Макіївки Донецької області. З 2011 року він перебував у в’язниці в м. Горлівка, звідки його випустили росіяни у 2014 році.

Після цього він приєднався до лав бойовиків та воював проти української армії до 2019 року, зокрема у розвідувальному підрозділі бойовиків. З початком повномасштабного російського вторгнення Максим Фомін — таке справжнє ім’я Владлена Татарського, набув популярності як один із найбільш жорстких «воєнкорів» та блогерів — у своєму Телеграм-каналі він критикував Путіна та російське військове командування за «надто м’яке» ведення війни проти України та закликав завдавати ракетних ударів по українській енергетичній інфраструктурі, щоб не працювали лікарні й померло більше українців. Вочевидь, російські терористи до його закликів таки дослухалися.

Варто додати, що на момент публікації цього інтерв’ю «Костянтин» виїхав з Кременчука до місця свого нового проживання.

— Розкажіть трохи про себе: скільки вам років, звідки родом, де навчалися, яку спеціальність отримали та де довелося служити й працювати до того, як потрапили в ГУР?

— Я народився у Харкові у 1978 році. Мені невдовзі виповниться 47 років. Я з родини військових — у мене батько був військовим, дід — офіцер і сталося так, що і я пішов по їх стопах. Навчався у Харківському інституті льотчиків ВПС — вчився на льотчика-розвідника і мав служити у розвідувальній авіації. Був тоді такий навчальний заклад ЗСУ і був специфічний вид військових літаків, які роблять аерофотографування.

У 1999 році я закінчив військовий інститут, але в Україні тоді були такі часи, що ЗСУ та, зокрема, військову авіацію скорочували «стаханівськими темпами». Через це служити за отриманою спеціальністю я не зміг, хоча мав потрібний «нальот» годин, допуск до самостійних польотів, усі види підготовки. Але військові льотчики тоді виявилися країні не потрібними. З моїх одногрупників деяка частина випускників тоді потрапила в авіацію — більш підготовлених скажемо так у плані «родинних зав’язків». Тим, хто був у цьому плані менш підготовлений, запропонували йти в інші війська на будь-яку вакантну офіцерську посаду, яку вдасться знайти. Мені вдалося знайти посаду, пов’язану з військовою психологією. Пройшов тримісячні курси й так з військового льотчика я став заступником командира роти з виховної роботи — соціальним психологом у 1-й окремій аеромобільній дивізії ЗСУ, яка тоді знаходилася у Болграді. У 2002 році цю дивізію почали розформовувати, а мою 25-ту повітряно-десантну бригаду перекинули на Дніпропетровщину в селище Гвардійське. Деякий час служив там, а потім перевівся ближче до дому, бо батьки жили у Харкові — у 803-й інженерний полк, який тоді знаходився у Кременчуці. Але у 2003 році й цей полк розформували і я опинився у 107-й ракетній бригаді. У цій військовій частині, яка у 2005 році була скорочена до полку, я прослужив до 2009 року. Тоді мене звільнили з військової служби у званні капітана за скороченням штатів. Звісно без права на пенсію, бо тоді у мене було лише 15 років вислуги.

А у 2014 році, коли розпочалася Антитерористична операція та була оголошена часткова мобілізація, один із моїх товаришів, з яким я служив у 25-й повітряно-десантній бригаді запропонував мені приєднатися до одного з підрозділів ГУР Міноборони. Я тоді працював на одному з приватних підприємств Кременчука, пов’язаному з Кременчуцьким колісним заводом, мав гарну зарплату, постійно їздив у відрядження до Китаю та інших країн, але погодився одразу. Досить швидко на наш військкомат прийшла телеграма щодо мене — призвати до військової частини, яка входила у структуру ГУР Міноборони. Саме там я і проходив службу майже до жовтня 2018 року, коли звільнився за станом здоров’я — навесні 2016 року при виконанні бойового завдання отримав контузію та травму, періодично лікувався, але виникли непередбачувані наслідки. Наразі працюю в одній з фірм, пов’язаних з транспортом. Це далеко від Кременчука.

— Що спонукало вас у 2014 році добровільно прийти до військкомату та повернутися на військову службу? Які були мотиви?

— У 2014 році ще не було повномасштабного вторгнення, проте, було зрозуміло, що до нас вторглася Росія. Якщо до мене прийшли до дому незвані гості та почали встановлювати у ньому свої порядки, то це не нормально. Якби це пафосно не звучало, але у 2014 році головним мотивом був патріотизм. На жаль, дивлячись на відношення, яке до нас було у роки служби, а особливо після звільнення з боку суспільства та держави, цей мотив трохи знизився. У 2022 році потрібно вже було приймати рішення щодо продовження служби в ГРУ Міноборони не через патріотизм, а через повномасштабне вторгнення росіян.

— Чому вас не призвали на військову службу під час проведення загальної мобілізації — після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року?

— Причин декілька. Усі їх я називати не буду, але основна пов’язана зі станом здоров’я. Хоча, я і тоді не залишався осторонь. У 2022-2023 роках у мене було багато роботи. Я тоді працював заступником директора патронного заводу з безпеки й мав можливість періодично виїжджати у зону бойових дій та на лінію зіткнення. Керівництво заводу мене завжди відпускало без проблем. Тоді на фронті ситуація була дуже динамічна і я на своїй автівці вивозив родини тих, з ким раніше довелося стикатися по роду моєї діяльності з Донецької, Луганської та Харківської областей. На Херсонщину доводилося їздити разом з волонтерами — завозили допомогу нашим бійцям.

— Ви перший колишній представник ГУР Міноборони, в якого ми беремо інтерв’ю. Чим відрізнялася служба в підрозділі ГУР від служби у піхотному, танковому чи десантному підрозділі, які тоді тримали оборону на лінії зіткнення на Донбасі? У чому була специфіка вашої служби в АТО/ООС?

— Напевно, специфіка визначається переліком тих завдань, які поставлені перед ГУР Міноборони. Їх можна подивитися на офіційній сторінці ГУР в соцмережах. Хоча, там все написано в загальних рисах. Головна відмінність, напевно у той ступені самостійності при плануванні та виконанні операцій, яку нам надавали. І самостійності при прийнятті усіх рішень для досягнення цілей. Доводилося бути й на лінії зіткнення на «нулі», заходити у «сіру зону» та у тил противника у складі диверсійно-розвідувальних груп (ДРГ). Приходилося виїжджати і в окупований Донецьк. Це вже була агентурна робота під прикриттям.

Якщо брати 2014-2015 роки — то я більшою мірою був задіяний у, так би мовити, бойовому підрозділі. А у 2016-2018 роках, після поранення, займався переважно агентурною розвідкою. Це робота з людьми, які співпрацювали з нами, знаходячись на тимчасово окупованій території, і пошук таких людей. Ми знаходили можливості переправляти їх з окупованої на підконтрольну територію повз офіційних пунктів пропуску — через лінію фронту. Інколи використовували й офіційні пункти пропуску, адже тоді люди масово їздили на вільну територію за ліками, пенсіями, розв'язували якісь побутові проблеми. І ми цим також користувалися. Хоча поранення отримав саме у 2016 році.

— А чим займалися бойові підрозділи ГУР, у складі яких ви виконували завдання у 2014-2015 роках?

— Це розвідувальна та диверсійна робота у ближньому тилу противника. Тоді ще була така проблема, що керівництво країни постійно оголошувало перемир’я. І під час перемир’я нам не можна було щось підривати, стріляти — займалися більше розвідкою. Треба було знайти, побачити, промацати. Адже тоді такої кількості розвідувальних БпЛА ще не було. Хоча ми пробували й у 2014 році застосовувати розвідувальні дрони, але технології тоді були не такі просунуті, як зараз.

— Ви заходили у тил ворога у званні майора — а хто був у складі ДРГ? Скільки там було солдатів та яке озброєння?

— Залежно від поставленого завдання в ДРГ включали від 3-5 бійця для розвідувальних завдань до 10-12 людей для диверсійної роботи. В ДРГ Головного управління розвідки Міноборони входили тільки офіцери у званні від старшого лейтенанта до підполковника. Озброєння було легке — автомати, пару ручних кулеметів, снайперська гвинтівка, міни, боєприпаси. У кількості, яку можливо переносити з собою, щоб не сильно втрачати мобільність та швидкість пересування — пішки багато не візьмеш. Проблем з озброєнням не було, але це було озброєння радянських часів. Хіба що снайпера тоді отримали перші зразки західного озброєння.

— А коли займалися агентурною роботою, то це більше індивідуально?

— Так, тільки індивідуально, бо для наших агентів на тимчасово окупованій території це дуже великий ризик.

— Під час вашої чотирирічної служби в ГУР Міноборони його очолювали генерали Павлов, Кондратюк та Бурба. Чи можете щось сказати про колишніх керівників ГУР? І чи були ви знайомі під час вашої служби з теперішнім начальником ГУР Кирилом Будановим та чи доводилося вам з ним разом виконувати завдання?

— Щодо Павлова і Кондратюка, то під час їхнього керівництва ГУР, я служив в одному з підрозділів на базових посадах, між мною і начальником ГУР було декілька проміжних ланок командирів й тому безпосередньо з начальником ГУР я не контактував. А під час Бурби я більше займався оперативною роботою, агентурною розвідкою і тут мені вже доводилося контактувати з керівним складом ГУР. Скажу так, що жодних перепон з боку керівництва у нашій роботі не було — вони погоджували майже все, що ми планували. Головна умова — щоб усе було сплановано «по уму». Щоб не було надії на «авось», а щоб було усе детально продумано та сплановано з виключенням втрат, або їх максимальною мінімізацією. Адже форс-мажор та непередбачувані обставини бувають. Завжди може статися те, чого не очікували.

Щодо теперішнього начальника ГУР, то з Кирилом Будановим ми у ті роки служили в одному підрозділі, практично на однакових посадах та виконували схожі завдання, хіба що на різних напрямках. Усі тоді були поділені на сектори й ми працювали у сусідніх секторах.

Він дуже розумний розвідник. Сміливий, винахідливий і був тямущим у своїй роботі на той час. А в плані роботи — він був просто фанат своєї справи. На базі у Києві намагався довго не перебувати — приїжджав, звітувався щодо зробленого, планував свою роботу на далі, брав для цього необхідне матеріальне забезпечення й відбував до місця виконання завдань. Його легше було знайти в зоні АТО, ніж зустрітися з ним у Києві.

— Минулого разу, а це було у 2016 році, ви розповідали про контрабанду, яку тоді гнали у Донецьк через лінію зіткнення. Та про мобільні групи на чолі з працівниками СБУ, які боролися з цією контрабандою. А ГРУ якимось чином брало тоді участь у протидії цій контрабанді?

— Про це вже досить багато написано. Тоді дійсно були такі «дірки» на лінії зіткнення, коли контрабанда йшла у Донецьк і у зворотному напрямку. Так звані, «неофіційні» пункти пропуску, а точніше місця, де можна було безболісно перетнути лінії зіткнення. Адже тоді були й офіційні пункти пропуску, де фури та буси з товарами йшли офіційно. Такі неофіційно «проходи», які в народі називали «дірками» контролювалися як з нашого боку, так і з боку сепарів. Звісно, що існування таких «дірок» були неможливо без взаємодії з обох боків фронту. І кураторами цих «дірок» буди МГБ «ДНР» з того боку, а з нашого самі розумієте хто. Боротьба з контрабандою — це була не наша відповідальність і ми цим не займалися. Це сфера діяльності СБУ. Але ми знали про такі «дірки» і доволі часто використовували їх у своїх цілях. Тобто, співпрацювали з різними дрібними бізнесменами, які через такі «дірки» щось завозили на мікроавтобусі на окуповану територію та звідти, для завезення потрібних для виконання наших завдань засобів та матеріалів. Або ж через такі «дірки» на таких «бусіках» контрабандистів допомагали потрібним людям потрапити на ту сторону та звідти до нас, щоб вони не «світилися» на офіційних пунктах пропуску. Вони нам, так би мовити, допомагали, а ми їх використовували для досягнення своїх цілей.

До речі, щодо СБУ — було багато розмов про те, що вони тоді курували цю контрабанду, займалися заробітком грошей — на їх виправдання хочу сказати, що робота спецслужб полягає у тому, щоб використовувати усі засоби та методи для досягнення цілей, якими є захист інтересів України. Для посилення її безпеки та завдання шкоди ворогу… І для цього усі засоби можуть бути використані. Тому коли говорять, що ті «погані»…

Так, іноді спецслужбам доводиться робити так, чи удавати, що вони роблять те, що звичайним людям буде здаватися, що вони діють «погано», не розуміючи для чого все це робиться. Щоб притупити пильність ворога, його увагу, замулити ворогові очі, й потихеньку робити свою справжню справу. Тобто, загорнути свою справу в обгортку, прийнятну для ворога. Хоча, серед спецслужбовців, напевно, були й такі, що під прикриттям роботи займалися власним збагаченням. Тут, як і в будь-якій сфері — все залежить від людини.

— Тобто вам під час взаємодії з ворогом приходилося говорити те, що йому подобається, щоб втертися в довіру?

— Так. Мені доводилося безпосередньо взаємодіяти з ворогом під прикриттям. І, звісно, що українською мовою я з ними не розмовляв, і, так би мовити, нічого гарного про Україну під час спілкування з ними не казав. Але це було необхідно для досягнення поставлених цілей. До речі, якщо вже зайшла мова про українську мову, вважаю, що під час війни порушувати мовне питання — це шкодити Україні.

Ти пішов захищати Україну, чи працюєш, платиш податки та донатиш на ЗСУ — яка різниця якою мовою ти розмовляєш? Головне — це що ти робиш для своєї країни. Російськомовний захисник України у тисячу разів кращий за україномовного ухилянта чи корупціонера. А таких же чимало. Згадав один випадок, який стався на блокпосту, коли я займався агентурною роботою. Я ж був у цивільному, а там такий «розумник"-військовий почав мені докоряти, чому я розмовляю з ним російською мовою. Я не витримав, потихеньку відвів його в бік та кажу, якщо я на тому боці хоч слово по українські скажу, то накриється «мідним тазом» уся моя робота і разом з нею люди, які нам довірилися. І тому я під час служби навіть знаходячись на базі у тилу ніколи не переходив на українську — щоб ненароком не видати себе під час перебування на «тій стороні».

— Ви говорили про травму та контузію, які отримали у серпні 2016 року. Можете розповісти за яких обставинах це сталося, адже з 2016 року ви перейшли з бойової на переважно агентурну роботу?

— Ми тоді їхали удвох зі співслужбовцем на мікроавтобусі з цивільними номерами через одну з таких «дірок» біля Авдіївки. Там був такий прохід через лінію зіткнення. Це було після супроводжували нашого агента. Нам потрібно було вивезти людину на окуповану територію так, щоб він ніде не потрапив на камеру. Щоб ніхто його не міг зафіксувати, що він був на нашій території. Перед тим ми його так само зустрічали з тієї території — у «сірій зоні» посадили у вантажний відсік Т-4 Volkswagen та непомітно перевезли на контрольовану територію. У нас були такі привілеї та відповідні перепустки. Звісно, що ми були у цивільному одязі, хоча і зі штатною зброєю. Під час таких операцій ми ніколи не працювали у формі, і, навіть, наші зачіски нас нічим не видавали.

На Донбасі тоді було таке поняття як, «сірі зони». Як правило, наші військові обладнували свої позиції на височинах, так само як і бойовики «ДНР». І між ними інколи було до 3-4 км «сірої зони». Увесь Донбас — це пагорби, яри та лощини, по яких течуть маленькі річки. І вздовж них знаходяться села. Тобто лінія оборони йде по рельєфу місцевості — на піднесеності, а якісь села по низині залишаються у «сірій зоні». Тобто там немає ніякої влади й ніхто їх не контролював. І от у такі села періодично приїжджали з тої сторони якісь люди до своїх родичів, яких ми вербували для співпраці. Дуже зручно, адже у такої людини завжди є привід приїхати у «сіру зону». А ми готові доставити його далі, щоб детально опрацювати та предметно поговорити. І щоб така людина десь випадково не потрапила на камери, ми їх вивозили. Знову ж таки, були люди з тої сторони, які співпрацювали з нами, але ж так само, були люди з нашої сторони, які співпрацювали зі спецслужбами тієї сторони — збирали інформацію та передавали її ворогу.

І, до речі, ми допомагали виявляти таких людей. Тобто займалися і контррозвідкою, співпрацюючи з СБУ. Але головне — ми мали захистити своїх агентів від цієї небезпеки. Щоб вони випадково не потрапили на камеру такої людини — агента ворога.

Повертаюся до обставин поранення. Коли ми поверталися, то в той самий час з того боку виходила якась наша ДРГ і на цій ділянці почалася стрільба. Стрілецьким боєм це назвати важко, адже відстань між позиціями сторін була надто велика, але стріляти почали з обох сторін. І, вірогідно, хтось із боку противника побачив нашу автівку, яка їхала дорогою у бік контрольованої території — нас почали обстрілювати з міномета. Одна з мін розірвалася прямо перед автівкою — двигун взяв на себе основну хвилю осколків, захистивши нас, але машина перекинулася з високого кювету. Намагаючись вийти з-під обстрілу, а я був за кермом, ми рухалися на великій швидкості — до 100 км/год, й тому травми отримали досить серйозні, а на додаток до них ще й контузію. Автівка теж вибухнула. Але ми опинилися за бруствером дороги з нашого боку у відносній безпеці від ворожих обстрілів.

Нас врятувало те, що на українському ВОПі командиром взводу у той час була дуже розумна та спостережлива людина з позивним «Фотограф». Він не знав, але здогадувався, хто ми є насправді, й тому взяв з собою трьох бійців та пішов нас  витягувати з «сірої зони». До речі, за цивільною професією він був митарем, й після демобілізації повернувся на місце своєї роботи — на митниці у Закарпаття. Знаю, що під час повномасштабного вторгнення він намагався повернутися до ЗСУ, але його теж не взяли — на той час «Фотографу» вже було понад 60 років. Сказали: «йди звідси діду, не заважай». Нещодавно він звільнився з митниці на пенсію. Так от, цей «дід» і спас нас тоді у 2016-му. Він з бійцями пройшов вздовж брустверу та витягнув нас з напарником з-під обстрілу. Потім було лікування у Костянтинівці. Там зняли першу симптоматику, але пізніше виявилися наслідки цього поранення — головні болі, кружіння голови, плями перед очима. Намагався не звертати уваги, але через місяць після повернення до Києва довелося лягти у шпиталь. Потім періодично проходив курс лікування, реабілітації, й у 2018 році таки довелося звільнитися за станом здоров’я.

— Щодо втрат: чи багато було загиблих у вашому підрозділі ГРУ під час АТО та чи багато втрат зараз, під час повномасштабної війни, адже ви підтримуєте зв’язок зі своїми побратимами?

— Варто нагадати, що під час проведення АТО/ООС була зовсім інша інтенсивність боїв, особливо з весни 2015 року. І зовсім інші засоби ураження. Й тому втрат, як в ЗСУ, так і нас було значно менше, ніж зараз. Тоді ми втратили двох офіцерів. Ще кілька отримали поранення. Звісно це втрати мого підрозділу, а не всього ГУР. У перші ж тижні повномасштабного вторгнення у моєму підрозділі загинуло понад десять розвідників. Це коли підрозділи ГУР були залучені для відбиття прориву російських передових сил на бронетехніці у Київ. Тоді бої велися на Оболоні. І тоді залучали усіх, хто був в наявності — пожежу «гасили» усім, що було на той час у столиці. А бойові підрозділи Головного управління розвідки, які брали участь у захисту Києва, вони доволі специфічні. Бійці там мають різнопрофільну підготовку, але ці підрозділи не призначені для того, щоб тримати оборону на якійсь ділянці фронту. Це не їх завдання. Тому що ти можеш вміти непомітно проникнути у тил ворога і, скажемо так, чимало там неприємностей накоїти противнику, й так само непомітно повернутися через лінію фронту. На це є відповідна підготовка, знання, навички, досвід. Але якщо такого розвідника посадити в окоп разом з піхотинцем, то яким би він не був досвідченим та підготовленим, якщо в окоп прилітає снаряд, то це йому нічим не допоможе.

— У соцмережах зараз багато пишуть про незадовільне забезпечення військових. Інколи пишуть про затримки у виплаті грошового забезпечення. Цікаво, а як було під час вашої служби у 2014-2018 роках та наскільки великим було грошове забезпечення офіцера в ГРУ?

— Щодо зброї я вже казав. А щодо спорядження. У 2014-2015 роках нам почали допомагати західні партнери. Як зброєю, так і спорядженням. Я тоді вперше побачив, що таке кевларова каска — не радянський металевий шолом, а каска та «бронік», який може захистити тебе від куль та невеликих осколків. Тому, що українські та радянські бронежилети у той час могли лише завдати шкоди здоров’ю тих, хто їх одягав. Хребет не витримував навантаження. Західні бронежилети були гарні, як і аптечки та й уся їх екіпіровка. А щодо зарплат — моя перша зарплата у 2014 році в ГУР була 7300 грн. У 2018 році це було більше, але в переводі на долари по тому курсу — значно менше ніж $1000.

— Чи задоволені ви тим, як відносилися до вас під час служби та після звільнення з ГРУ наша держава? Чи забезпечила вам лікування та пенсійне забезпечення?

— Моя суб’єктивна думка щодо відношення держави до  ветеранів АТО/ООС та повномасштабної війни негативне. Хоча, попри це, мої побратими, з якими я разом служив у 2014-2018 роках, у лютому 2022 року повернулися на службу. Багато з них загинуло, дехто звільнився з військової служби після поранень та іншим причинам. Уваги до них з боку держави ніякої. На місцевому рівні хоч щось для ветеранів роблять, але держава самоусунулася. До повномасштабної війни навіть путівку у санаторій в ТЦК не міг взяти, хоча орган називається Територіальний центр комплектування та соціального захисту. З другою функцією були проблеми раніше, вони залишаються і зараз.

— Як ви можете оцінити теперішню ситуацію на фронті та в тилу? В Україні зараз є великі проблеми з мобілізацією, а без поповнення ЗСУ фронт може просто посипатися. Що має робити влада, щоб цього не сталося? Та як до цього має ставитись наше суспільство?

— Ситуація дійсно дуже важка. А що має зробити влада? По-перше — перестати красти. Ситуація загострилася саме у 2024 році. Як з мобілізацією, так і з поповненням бойових частин на фронті. Є певна надія на призупинення бойових дій за допомогою нової адміністрації США, але чи це надовго? Ми реально могли переломити хід війни у 2023 році, якби отримали від Заходу в повному обсязі потрібне озброєння та боєприпаси, включаючи ракети та дозволи бити по території Росії. Але ми цього не отримали, замість них отримали «червоні лінії», а вікно можливостей тим часом захлопнулося.

Після визволення Харківщини та Херсонщини у нас був запал, але нам його не дали розвинути. У мене таке враження, що з Україною грають. Ми у цій війні не маємо повної суб’єктності, а є лише територією проведення бойових дій. І ми виступаємо в ролі ресурсу для здійснення політики іншими країнами. Це моя особиста думка — не претендую на істинність.

А що має зробити влада? Починаючи з 2014 року спершу Порошенко, а потім Зеленський говорили багато правильних речей. І робили чимало. Але зроблено було недостатньо. Якби було менше популізму, загравань, якби більш уважно та серйозно готувалися до повномасштабної війни, починаючи з 2014 року. Щоб керівники всіх рівнів віднеслися більш серйозно до тих загроз, які вже тоді виникали й на основі цих оцінок проводили роботу щодо зміцнення обороноздатності держави… Тоді б і результат цієї війни був би інший.

А так займалися, та й зараз займаються часто не тим, що потрібно. Те ж питання мови, що вносить лише розбрат в Україні під час війни.

— Щодо корупції в армії та державі. Наскільки воно було актуальним раніше і чому саме зараз стільки корупційних скандалів на всіх рівнях? Чи доводилося вам під час служби стикатися з проявами корупції?

— Скажу так — ця проблема була раніше, вона є і зараз. Краще не стало. Є окремі підрозділи, бригади, той же «АЗОВ» чи бригади з гарною бойовою історією, де цього явища майже немає. Але у новостворених бригадах це дійсно проблема. З мобілізацією історія повторюється. У 2014-2015 році, коли почалася російська агресія, люди обурилися, встали на захист України, було багато добровольців. До кінця 2015 року ця хвиля патріотизму спала. На початку 2022 року люди так само відреагували на повномасштабне вторгнення, але до кінця року хвиля патріотизму теж стала спадати. Почалася примусова мобілізація із цим «цирком бусифікації» і з кожним днем ситуація лише погіршується

— Яка роль волонтерів у підтримці фронту та на що їм треба звернути увагу?

— Мені здається, що роль волонтерів у перші роки російсько-української війни була більш значущою. Можливо тому, що обсяги підтримки армії тоді були потрібні у меншому розмірі, і волонтери покривали значну їх частину. А можливо й тому, що тоді влада хоча б їм не заважала, як це часто буває зараз, а іноді навіть і підтримувала. А волонтерів зараз менше не стало і люди нашим захисникам теж не зменшили підтримку. Військові та волонтери — це ті люди, які у нашому суспільстві мають найбільшу довіру. А попереду вибори. Тож їх будуть намагатися використати.

Що ж до підвищення ефективності волонтерської допомоги — волонтерам треба підтримувати зв’язок безпосередньо з підрозділами та допомагати їм тим, чого вони потребують. Бо бували випадки, коли волонтери привозили на фронт те, чого там і так вистачає і зібрані кошти та зусилля були витрачені намарно. Якщо потрібні батарейки чи дрон, то везіть це, а не якісь делікатеси.

Варто зазначити, що іноді й самі військові до волонтерської допомоги ставляться без належної поваги. Зазвичай, те, що привозять волонтери не беруть на облік. А до необлікованого майна і відповідне ставлення — зламалося, втратили, ну і ладно. Жодної відповідальності, як за обліковане майно, за це немає. Отже, якщо волонтери передають дорого вартісне майно, то його обов’язково треба ставити на облік у військовій частині — так воно довше збережеться.

— Розкажіть про якийсь цікавий випадок під час вашої служби, історію, ситуацію, яка вам найбільше запам’яталася.

— Їх було багато — так одразу найцікавіший і не згадаєш… Колись ми їхали з Волновахи у Покровськ і там дорога на Вугледар-Курахове на одній ділянці проходила через «сіру зону». Десь кілометрів 10. Там позиції «сепарів» були в кількасот метрів від дороги й вона прострілювалася. Дорога там була доволі непогана, об’їжджати цю ділянку дуже далеко. Ми їхали ближче до ранку, в об’їзд їхати не хотілося, вирішили, що проскочимо з виключеними фарами. Ще було темно — тільки починало світати, й був тоді легенький туман. Їдемо без освітлювальних приладів зі швидкістю під 40 км/год — дорогу в принципі видно і їхати можна. До того ж нас прикриває туман. Заїжджаємо на пагорб і автівка глохне… Не можемо її завести. Зазирнув під машину — з паливного бака злетів шланг подачі пального. Починаєш заводити — із бака просто ллється. І натягнути той шланг там доволі складно — кардан заважає. Ми намагаємося це зробити, а світає швидко і туман потроху розсіюється. Нас троє, але ворог в окопі зовсім поруч… Ледь встигли надіти, завести та від’їхали вже по світлому, коли повністю розвиднилося. Туман не встиг розсіятися — це і врятувало.

Згадався зараз ще один випадок, пов’язаний з технікою. Повертаємося із завдання, де були три доби, на базу, виходить старший і каже, що треба негайно їхати на Станицю Луганську, щоб забрати звідти групу дуже цінних спеціалістів по радіоелектронному перехвату, які там працювали і у яких зламалася автівка. Бо можуть потрапити у полон — ситуація там була динамічна. Дає нам машину, ми перевіряємо показники пального — повний бак, і не витрачаючи часу рухаємо на повній швидкості. Від’їхали десь кілометрів 150, а стрілка так само показує повний бак. І тут автівка в якусь яму влетіла, машину добряче тряхнуло, і замість показника повного бака стрілка стала показувати вже чверть. Тобто паливомір запав, і ми зрозуміли, що пального повернутися назад не вистачить. Спеціалістів ми знайшли швидко, забрали до себе в автівку, але від’їхали від Станиці Луганської кілька кілометрів і пальне закінчилося. Ситуація була досить серйозною ще й тому, що до лінії зіткнення було кілометрів 20, а от до кордону з Росією — пару кілометрів. Спеціалісти, яких ми евакуювали були дуже цікаві для ворога, тож за ними могла зайти російська ДРГ. Повідомили про ситуацію командиру і за нами відправили нову групу. Так вийшло, що евакуювали евакуаторів через технічний збій. Тоді все обійшлося.

— А який головний принцип роботи військового розвідника?

— Коли я проходив підготовку до роботи в ГУР Міноборони нас навчала одна дуже гарна людина з величезним досвідом  роботи у розвідці. Він готував людей для роботи не тільки у військовій розвідці, а й спеціалістів для роботи у всіх країнах та всіх континентах. Так от, коли він займався нашою підготовкою, то сказав одну істину будь-якої війни, яку просив запам’ятати на все життя. Він тоді сказав, що це допоможе нам вижити. Так от, ця людина нам пояснила, що на війні, стосовно ворога, немає таких понять, як принципи, немає розуміння честі, правди, чесності. Він нам казав, що для вас таких понять немає бути. На війні завжди перемагає той, хто хитріший, більш підлий та підступний. І якщо треба втертися в довіру до свого ворога, щоб дістатися до цілі, до якогось їхнього командира, керівника, то можна робити та говорити усе. Аж до того, як ти «захоплюєшся» путіним, «любиш» росію та «ненавидиш» Україну. Тебе від всього цього може нудити, але ти повинен це казати з радісним виразом обличчя. Щоб тобі повірили. І щоб ти міг виконати поставлене завдання та досягнути наміченої цілі.

І так має бути не тільки в розвідці. Ми воюємо з ворогом, який значно сильніший за нас і якого не можна перемогти просто силою. «Стінка на стінку» — ми програємо. Цього ворога можна перемогти тільки хитрістю, підлістю та підступністю. Згадаємо ту ж Курську операцію — наскільки Росія була впевнена, що ми цього ніколи не зробимо, що ми не перейдемо кордон, що там ніколи не буде. Ми поступили хитро, підступно і завдали їм такого принизливого удару, взявши під контроль частину Росії.

А коли влітку 2023 року з усіх прасок кричали «давайте відріжмо Крим». Ну це ж було занадто очевидно для всіх і для ворога, що ми плануємо там наступати. І що в результаті? А якби тоді замість штурмів укріплених позицій ворога на півдні, підло та підступно вдарили по Бєлгороду чи зайшли у Курськ — результат був би інший. Вони й у 2024 році виявилися не готовими до цього, а у 2023 тим більше. І зайшли б у той же Донбас з тилу — з Ростовської області. Там у них було голо — жодних укріплень.

«Колишніх розвідників не буває» та «ніхто, крім нас, Україну не захищатиме» — генерал Кривонос

Нагадаємо, «Кременчуцький Телеграф» брав інтерв’ю у колишнього першого заступника Командувача Сил спеціальних операцій (ССО) ЗСУ та ексзаступника секретаря РНБО України генерала Сергія Кривоноса. Він розповів про історію створення ССО ЗСУ, свою участь у російсько-українській війні, починаючи з 2014 року та причини звільнення з РНБО і військової служби. Під час розмови генерал тепло згадував про Кременчук, звідки родом не тільки він сам, а і його дружина та висловив свої думки щодо повномасштабної війни. Зокрема він розповів про висновки із власного бойового досвіду щодо професійності командирів, героїзму на війні та чому не можна жаліти, а коли треба берегти солдата.