Кременчуцькі лікарі розповіли, як рятували важкопоранених після ракетного удару по «Амстору»

22 липня міська влада відзначила медиків лікарні інтенсивного лікування «Кременчуцька», які 27 червня рятували поранених людей після ракетного удару по ТЦ «Амстор».

За словами мера Віталія Малецького, професіоналізм кременчуцьких медиків – поза сумнівом. Міський голова розповів, що 20 липня пожежного, який травмувався під час розбору завалів «Амстора», доставили до провідної клініки у Німеччині. Той діагноз, який поставили у лікарні інтенсивного лікування, і те лікування, яке було призначене йому у перші години та дні, німецькі лікарі схвалили і визнали повністю.

Медикам доводилося не тільки лікувати, а й приймати, підтримувати та заспокоювати родичів постраждалих, а інколи – і казати їм страшні речі.

Загалом близько 150 медпрацівників надавали медичну допомогу жертвам обстрілу. «Кременчуцький ТелеграфЪ» вирішив поговорити з кількома лікарями, які тоді працювали з пораненими. І потрібно чесно зізнатися, що це була задача не із легких, адже лікарі не вважають себе героями, кажуть, що просто виконували свою роботу. І досить скромно розповідають на камеру про свою працю у той трагічний день. Чим вони вирішили поділитися з нами, читайте далі у цьому матеріалі.

Юрій Красюк, хірург хірургічного відділення по наданню цілодобової екстреної медичної допомоги

- Коли сталася трагедія в «Амсторі», де ви у цей час знаходилися?

У цей час у мене було звичайне штатне чергування, я був на роботі. Ми дізналися, що стався терористичний акт, і до нас буде масове надходження постраждалих. Чергова бригада була готова надавати медичну допомогу, але до нас повернулися усі працівники нашого відділення, завідувач, медсестри.

- Викликали усіх, навіть тих, хто був вдома?

Мова йде не про викликання. Усі готові до цього, усі розуміють, що це перш за все не робочий обов’язок, а моральний, духовний. Усі повертаються на робочі місця і допомагають.

- Скільки вам людей довелося тоді прийняти, у якому вони були стані?

Ми вже, на жаль, готові до таких моментів. У нас попередньо були тренінги, усе відпрацьовано. Починаючи з приймального відділення, відбувається чітке так зване «сортування» хворих. Важкий стан одразу відправляють у реанімацію чи операційну, де чекають операційні бригади, середній – у відділення, легким пацієнтам надається амбулаторна допомога. Пацієнтів було багато, але усі отримали відповідну допомогу.

- Пам’ятаєте, хто був у найважчому стані?

У важкому стані було чимало пацієнтів, яких одразу з приймального відділення відправили в операційну, де їм робили операції по стабілізації життєвих функцій. Працювали абсолютно всі – хірургічні, травматологічні бригади. Були поранення у грудну клітку, м’які тканини, переломи, травматичні ампутації кінцівок.

- Скільки у той день вам довелося працювати без перерви?

Чергування у нас – 24 години, а це було більш насичене і інтенсивне, ніж завжди. Працювали все чергування: були повторні огляди, деякі хворі потребували відстрочених операцій. Усе проводилося у штатному режимі.

- Наступного дня привозили людей, які потребували операцій?

Безумовно! Наступного дня зверталися люди, «швидкі» доставляли людей, які самостійно змогли покинути місце трагедії. Але на наступний день їхній стан здоров’я вимусив їх звернутися до лікарні, і ми надавали необхідну допомогу.

- У вас був такий досвід роботи, коли великий потік пацієнтів приходить за короткий час?

Невеликий, але був. Я раніше працював у Лівії і там були воєнні дії, тому знайомий з такими ситуаціями.

Юрій Русенюк, завідувач гнійно-септичним хірургічним відділенням

- Коли стався ракетний удар по «Амстору» і почали везти поранених, де ви у цей час знаходилися? Як дізналися про трагедію?

Я тільки-но приїхав додому, це було вже після закінчення роботи. Вибухнуло так, що весь будинок затрясся. Я виглянув – чорний дим іде. Зрозумів, що треба робити: сів у машину і швидко приїхав сюди.

- Тобто вас навіть не викликали?

У нас домовленість: якщо щось вибухне, бігом на роботу.

- Скільки людей вам довелося прийняти у той день?

Наше відділення прийняло чотирьох постраждалих.

- Які у пацієнтів були травми? Хто був у найгіршому стані?

У найважчому стані була молода дівчина – 21 рік. У неї були масивні пошкодження обличчя, тулуба, кінцівок, дуже виражені. Ми її оперували більше 2 годин.

- Що було для вас під час цієї роботи найважчим?

Нічого, це наша робота. Усе відпрацьовано, відлагоджено. Привезли – ми усе зробили, як потрібно.

- А чи був у вас такий досвід роботи раніше, коли за короткий проміжок часу привозять багато пацієнтів?

Травматичних таких не було, а масивні надходження хворих траплялися раніше. Це було давно, коли бували кримінальні розборки, привозили багато хворих у важкому стані.

- У вас більшість хворих надійшла саме у той день, коли були обстріли? Чи надходили і у наступні дні теж?

Ні, тільки-но я приїхав у лікарню, одразу «швидкі» потягнулися звідти. І одразу ми почали їм надавати допомогу. Після того вже не зверталися, бо інші структури також були задіяні, амбулаторні структури для тих, у кого легші травми, інші лікарні.

Віктор Онікій, ортопед-травматолог травматологічного відділення

- Коли сталася трагедія в «Амсторі», де ви тоді знаходилися, як про неї дізналися?

Я був на робочому місці. Почув вибух. Потім усіх викликали у приймальне відділення – і почали працювати.

- Пам’ятаєте, скільки тоді людей довелося прийняти? Як швидко їх привезли?

Їх дуже швидко привезли. Скільки людей не пам’ятаю, але багато: і в травмпункті, і стаціонарних хворих.

- Чи вам запам’ятався хтось, у кого були найсерйозніші травми? І які саме травми були у людей?

Запам’яталися ті, яких я оперував. Усі травми були поєднані, дуже важкі у тих, які до нас у стаціонар госпіталізувалися. Тих, яких травмпункт приймав, було близько 40 людей (може, більше). Я навіть не бачив, бо ми у стаціонарі одразу поділили, хто чим займається, і оперували пацієнтів. У людей були мінно-вибухові травми, поєднані травми, багато уражених зон тіла – черепно-мозкові травми, кінцівки. Травматологи займаються лікуванням кінцівок, обробкою ран, стабілізацією переломів.

- Яка операція була найдовшою?

Над однією дівчиною працювали десь 2,5 години, у неї були відкриті переломи (гомілка і передпліччя). У сусідній операційній завідувач працював з судинним хірургом, у тією людини також був відкритий перелом стегна, дуже важкий. Ми виконали обробку ран, встановлювали апарати зовнішньої фіксації… А потім ще одна довготривала операція у військового, який перебував у зоні цієї події. У нього відкритий перелом стегнової кістки і ампутація правої руки.

- А що було найважчим? Чи ви відключаєте всі емоції і просто робите свою справу?

Так, просто працюємо. Раніше привозили людей не з мінно-вибуховими травмами, але зі схожими політравмами. Ми приймаємо таких пацієнтів. Досвіду роботи з мінно-вибуховою травмою у мене особливо не було. У нас лікувалися військові, тоді ми познайомилися з цією травмою. Зараз вже більше досвіду, побачили і таке і вміємо лікувати. А травми після ДТП, падіння з висоти були раніше – і поєднання переломів, і тяжкі пацієнти, яких ми лікували.

- Скільки тоді годин довелося працювати поспіль? Складно, коли такий потік пацієнтів?

Скільки годин, не знаю. Скільки треба, стільки і працювали. Складнувато не у плані того, що великий потік, операційна робота – це не помічається. Складно потім вести усю документацію, бо до неї треба дуже ретельно ставитися у такому випадку. Одразу, коли людина тільки госпіталізується, ми бачимо тяжку людину, одразу до операціної, одразу починаємо працювати. А потім усе це треба написати. І це найскладніше.

- Важливо нічого не проґавити?

Кожен поріз, кожне садно… Звичайно, неможливо все описати, бо їх дуже багато. Але треба намагатися все описати якнайповніше.

- Потім у ваше відділення надходили люди у наступні дні?

Основний потік був у той день, коли обстріл стався. А на наступний день і через кілька днів приходили люди до приймального відділення з більш легкими травмами. Бо вони спочатку не зрозуміли, що сталося, що у них болить, а потім стрес пройшов, вони потрошку почали оговтуватись.