"Несправедливо вимагати від людей, яких щодня зомбують через просепарське ТБ, проукраїнської позиції, – поет Лазуткін

Дмитро Лазуткін – фігура відома не тільки в сучасній українській літературі. Один з найяскравіших українських поетів сьогодення, наслідувач неоціненного скарбу творчості Сергія Жадана, якого Дмитро називає своїм «геніальним предтечею».

Лазуткін також знаний спортсмен, кікбоксер, коментатор боїв братів Кличків на телеканалі «Інтер», про що, тим не менше, не надто поспішає говорити.

Дмитро вважає себе першочергово літератором, хоча спорт називає додатковим інструментом пізнання себе. Між тим, найяскравішою рисою характеру Дмитра є своєрідний шарм, з якого витікають і доступність у спілкуванні, і, схоже, цілковито вроджене почуття гумору, і відсутність пафосу у патріотичних настроях, і те, як спокійно і щиро про них ідеться. Стримано і просто, без набивання зайвої ціни, одним словом, по-чоловічому.

- Дімо, як ставишся до камерних залів?

- Виключно добре. Атмосфера, у якій люди бачать і чують одне одного на відстані кроку, дає змогу відкритись і автору. Під час дискусії та читання віршів у Кременчуці я почувався так, немовби в залі – мої друзі. Публіка була досить жива і емоційна, я відчув – у місті існує духовне житя. Щодо невеликих залів, доречі, Сергій Жадан завжди радив мені за нагоди обирати камерні зали – вони інтимніші.

- Поговорімо про «Червону книгу». Як довго ти писав її?

- Протягом 2-3 років. В цей час я часто бував на Сході, об’їздив з виступами майже всю територію вздовж лінії фронту. Саме тому це найбільш сумна з усіх моїх книг, з найбільшою кількістю мінорних інтонацій. Вона, здебільшого, про війну.

- Що найбільше вражає на війні?

- Те, що за останнє століття там мало що змінилось. Ми живемо в епоху цифрових технологій та супер-гаджетів, а солдати сплять в мокрих брудних окопах і вимушені виживати в необлаштованих бліндажах. Одним словом, картина часів Другої Світової. Військові реалії – страхітливі.

- Розкажи, за яких обставин наприкінці листопада ти зустрічався з Рефатом Чубаровим та його військовими?

- Я приймав участь у церемонії нагородження орденом «Народний герой». Нагороджували волонтерів, громадських діячів, військових - українських добровольців та кримських татар. Під час офіційної частини я читав вірші, а пізніше повіз до столиці власноруч вив’язані дружиною Рефата Чубарова шкарпетки для українських бійців – з національною українською символікою.

- Твої вірші перекладено більше, ніж на десять мов. Чи уявдяєш собі обставини, за яких міг би емігрувати? Чи маєш мету бути перекладеним на якнайбільшу кількість іноземних мов? Скількома мовами володієш сам?

- Знаю чотири мови: українську, російську, польську та англійську. Обставин, за яких я міг би емігрувати – не уявляю. Я жив в Польщі пів року. Літературна программа, навчання. Висновок з того досвіду маю дуже простий – жити хочу в Україні. Тут моє мовне середовище. Тут всі ми вживаємо зрозумілі нам слова, називаючи ними зрозумілі, спільні для нас явища, нашого спільного життя. Я хочу бути потрібним тут, в Україні. Щодо перекладів, так склалось, що мої вірші читають в Америці, Грузії і навіть Бразилії, але то ніколи не було самоціллю. Для мене взагалі важливіше приїхати в Кременчук, Полтаву та Черкаси, аніж бути виданим іноземною мовою. Наше життя відбувається тут, тому боротись за кожну українську душу варто в першу чергу на своїй землі. Добре, що в рамках проекту МЕРЕЖА у всеукраїнському літературному турі містами нашої країни є прекрасна нагода для таких суспільних діалогів, громадських слухань та дискусій. Це важливо – слухати одне одного і чути, поетам, письменникам, слухачам, читачам, мешканцям всіх без винятку регіонів України. З гордістю вважаю дану діяльність своєрідним культурним подвижництвом.

- Звідки, на твою думку, така потреба до суспільного діалогу в середині країни? Війна? Розкол України?

- Звісно. Буваючи на Сході та спілкуючись із солдатами, даруючи книги дітям Донбасу, я бачу і усвідомлюю, що ми не можемо вимагати від людей, що живуть там, розуміння того, що діється тут. Навіть несправедливо вимагати від людей, яких щодня зомбують через просепарське ТБ, проукраїнської позиції. Там її не може бути апріорі. Все що ми можемо зробити – це продовжувати демонструвати, що ми не бандерофашисти, які їдуть руйнувати їхні міста, а нам і таке, траплялось, говорили. Варто демонструвати любов – через книги, через ставлення, через суспільний діалог Заходу зі Сходом. Тільки любов здатна порозуміти розрізнених людей. А чи вистачить нам її? Покаже час.

- Як ідуть справи з комерційною складовою в сучасній українській літературі. Вже відомим письменникам та поетам легко заробляти на цій ниві?

- Літературою заробляти важко. Більше тут нічого й не додаси! (Сміється)

- Твій гумор справляє враження явища, наслідуваного на генетичному рівні. Це так?

- Не знаю. А що, в мене є почуття гумору? Ти так вважаєш? Ну, може, це через те, що тато з дитинства цитував мені, а пізніше і самого примушував читати, класиків літератури. Здебільшого, щоправда, російської, які на думку батька саме і були взірцем гумору та дотепності. Твори Ільфа і Петрова, Михайла Булгакова я з цієї причини добре знаю з дитинства.

- Від чого народжуютья тексти, яким є гарний вірш? Що необхідно для того, аби почати писати?

- Тексти народжуються від внутрішнього спокою, або від неспокою. Гарний текст не вимагає переписувати його, прокидатися вночі і починати щось дописувати чи переробляти. Гарний вірш не мучить мене фізично. А щоб писати – спершу потрібно багато читати.

- Хто вплинув на твою творчість і завдяки кому вона така, яка є?

- Жадан, Андрухович, Вінграновський. Я звертаю увагу на творчі ходи колег, на образність, на авторські винайдення, і це є творчий обмін. Хочеться вірити, молоді поети так само читатимуть мої вірші і матимуть їх за основу для поетичного й авторського, приватного, свого індивідуального мислення.

- З чого почався твій творчий шлях?

- З розбитого серця і кохання без відповіді. Мені було 11 років, їй 14, вона аж ніяк не могла звернути на мене увагу, тому я вдався до перевіреного століттями способу пережити біль душевний – сублімував його в літературу. Відтоді багато читав інших авторів, спершу когось намагався копіювати, пізніше, з часом та досвідом, винайшов власний особистий стиль в творенні поезії.

- Що надихає поета Дмитра Лазуткіна?

- Дозволю собі сказати від імені всіх чоловіків – нас надихають жінки. Мені взагалі такий стан речей здається єдино нормальним, коли переважна більшість того, що роблять або мають робити чоловіки, здійснюється через натхненніть жінкою. От і літературою рухає прагнення здобувати жіночу увагу!

- Які жінки тобі подобаються?

- Красиві. Різні. Насправді, так складалось, що жінки, з якими я бував близько знайомий і навіть мав стосунки, завжди видавались дивними, несхожими на пересічних дівчат. Мабуть, саме таких я і люблю – ну, раз вже вони мене переслідують, – незбагненних, коли складно уявити, чого від неї можна чекати вже наступної миті! (Сміється)

- Дмитро, тебе називають секс-символом. Як ти ставишся до цього?

- Не розумію цього «титулу». Коли так називають чоловіка, не зовсім зрозуміло, до чого це, але цілком ясно, в якому напрямку йдеться. Тож, я дещо тоді гублюся, не до кінця усвідомлюючи, що я з тим маю робити. Мене взагалі достатньо похвалити, щоб я зашарівся, тож секс-символ - це взагалі якось занадто. (Сміється)

- Талант є вирішальним для комерційного успіху на сучасній світовій літературній ниві?

- Нажаль, ні. Тут, скорше, визначальною є коньюктура ринку. Особливо, коли говорити про видання закордонном. Тут майже все залежить від гарного перекладача. Якщо він у вас є – Ви на коні.