“Двічі починав нове життя: раз — після розпаду СССР, а вдруге — коли завязав з бухлом”, - Іздрик

25 травня в одній з аудиторій КрНУ відбулась аж зовсім незвична пара — студенти нічого не конспектувати і дуже уважно слухали про літературу, історію, любов, попсу, секс та алкоголізм. І лектор був не зовсім звичайний, але зовсім простий і відвертий — до Кременчука завітав відомий український письменний Юрій Іздрик.

В університеті, насправді, мала відбутися презентація його нової прозової книги, і першої за всю літературну діяльність написаної у співавторстві, "Summa". Але за всю годинну презентацію про нову книжку автор говорив, від сили, 10 хвилин, тому що 18-річним студентам "теоретично, читати її вже можна, але, типу, нафіга?". А увесь інший час, із усім притаминним йому колоритом і харизмою, ділився зі слухачами своїм життєвим досвідом, читав вірші та відповідав на запитання.

Юрій — не молодий, худорлявий чоловік із сивою щетиною на обличчі та у темних окулярах. Говорить він тихо, а читає іще тихіше гарною українською мовою, час від часу переходячи на суржик, що додає його слову виразності і впізнаваності. Він викликає враження втомленої людини, що прийша сюди не з власної волі і не заперечує, що це дійсно так. З 21 квітня він, разом із письменницею Іриною Цілик та президентом міжнародної літературної корпорації MERIDIAN CZERNOWITZ Святославом Померанцевим мандрують по українським містам, презентуючи свої літературні доробки. До Кременчука Іздрик завітав без Іри, по дорозі від Кіровограду до Полтави. Сам автор говорить про цю мандрівку як про літературне рабство та мандрівний цирк-шапіто.

Зустріч з письменником проходила у формі специфічного монологу, під час якого Юрій розповідав історії з власного життя та декламував свої вірші, бо “знає, що саме заради них тут всі і зібрались”. А під кінець відповідав на запитання із залу. “ТелеграфЪ”, спеціально для наших читачів, записав дещо із сказаного.

«Summa» - посібник для лузерів і маргіналів

- «Summa» - це, якби, довге інтерв’ю... моє з Євгенією Нестерович. Вона – журналістка і красива жінка, і менеджер, і шось там ще… Ми 3 тижні провели у резиденції Meridian Czernowitz у Чернівцях, і увесь цей час ми з нею розмовляли, записуючи розмови на диктофон. В принципі, книжка могла б вийти просто як інтерв’ю, але, по-перше, нам це видалося не цікавим, а по-друге, достатньо і першого. Ми вирішили, що це буде такий собі довідничок для тих, хто випадково потрапив на цю планету і не знає, що взагалі відбувається.

- Зроблена вона, сконструйована і розроблена таким чином, щоб її можна було возити з собою в сумці, читати в транспорті, відкривати на будь-якому місці і з будь-якої сторінки, без втрати смислу.

- Якщо ви почуваєтеся аутсайдером, маргіналом, якщо, час від часу, у вас вибухають напади соціопатії і мізантропії, якщо у вас періодично з’являється відчуття «куди я потрапив і де мої речі?», якщо на вашу адресу іноді звучить слово «лузер», якщо ви погано розумієте, що це все відбувається навколо - тоді це книжка для вас.

- Якщо ж у вас все нормально із соціальною адаптацією, соціальний ліфтинг уже десь проблискує, і все у вас, так би мовити, і в фінансовому, і в любовному плані окей - то вам ця книжка не потрібна. Вам, по великому рахунку, і ніяка інша книжка нафіг не потрібна.

“ ...хто я такий, і як це все почалося”

- Не багато людей знають, хто я такий, і як це все почалося. Значить, в році так 1989-му я пописував, як будь-яка молода людина, віршики, але, оскільки, я не орієнтувався тоді зовсім в українській літературі і зовсім не знав про існування Андруховича і Забужко, то для мене взірцем тодішньої української літератури були тексти Братів Гадюкіних.

- Я декілька місяців намагався писати, а у нас тоді до Верховної ради обирався Дмитро Павличко. Ну, я папочку зі своїми віршиками і оповіданнями взяв і попросив його почитати. Він віршики почитав і сказав, що я маю займатися літературою. Ну, і “вот я здесь”.

- Зрозуміло, що після рекомендації класика, я різко почав натхненну діяльність, і якось тоді так сталося, що після Путчу я кинув інститут і почав робити журнал «Четвер», в якому ці віршики і надрукував. Власне, для того і робив, щоб надрукувати. І так пішло, що за двадцять років в журналі «Четвер» пройшло практично все, що зараз цвіте в українській літературі: Андрухович, Прохасько, Дереш, Карпа, Бойченко, Савка та інші. Той же Жадан у нас там дебютував.

“Якщо вам подобаються мої вірші, то у вас з літературним смаком явно шось не то”

- Нормальні письменники вони ж як еволюціонують – пишуть якісь там віршики у юнацтві, а якшо вдається з ними там десь пробитися, типу, засвітитися в літературі, то ця людина вже поет, літератор і т. д. Тоді вона починає писати якісь серйозні речі, всяку прозу, зазвичай. Мало хто зараз пам’ятає, що Забужко писала чарівні вірші, не в приклад цій її шизофренічній прозі. Під Drum'n'Bass харашо йде.

- А в мене все було навпаки. Себто, я ж йшов у літературу як прозаїк. Ну, я, звичайно, бухав страшно, і все це закінчувалося дуже класно - мене вже навіть почали називати сучасним класиком... Але ж я допився до ручки і треба було “с этим что-то делать”. Це довга окрема історія, але вийшло так, що я якось там з дуру закохався, зо 30 років тому, а мова любові – це поетична мова, хто знає. І з тих пір у мене майже щодня з’являються нові вірші, уже багато років. Отже, віршики такі всякі-різні, але, переважно, про любов.

- Я своїм студентом говорю, що якщо їм подобаються мої вірші, то у них з літературним смаком явно шось не то. Тому, що це ж відверта попса, реально. Ну, вона, типу, якісна, бо я багато слів знаю, але попса. Ну, і, крім того, це тексти для “drumТИaтpу” – це шось таке trip-hop, drum-hop, чорт його знає. І, власне, для мене, у вірша завжди найголовнішою є фонетична складова, щоб їх можна було потім якось на сцені міксувати з музикою.

молитва

- Цитата з цього вірша у мене зараз на футболці, її мені подарували у Тернополі. З цим віршем, взагалі, якась дивна історія... Його читали з телевізору на день Незалежності, є кілька жахливих музичних інтерпритацій (ну і є, правда, одна drumТИaтpу, то нормальна), у Львові його пишуть на стінах. Одне з графіті якраз навпроти воєнної кафедри на якій я колись вчився, шо мене безперечно тішить, бо це "отвєтка". Але те, що його, в принципі, пишуть на стінах, мене особливо не тішить, бо це ж страшне!

- А в Черкасах там народ “вообще сошел с ума”, і одна викладачка зорганізувала флеш-моб: десь зо 50 студентів разом з цією викладачкою хором його декламували на вулиці. Ну, і я собі думаю, а звідки це береться? Чому саме цей вірш? Він і ніби нормальний такий, але не кращий за інші. Звідки така популярність? Мені здається, що причина в тому, шо цей вірш, це різновид найгіршої попси – попси пафосної.

Натхнення і репчик

- Я не пишу, насправді, нічого. Ну, пишу щодня по одному віршу і все. Та я взагалі більше нічого не роблю. У 50 років, коли я мав право вийти на «чорнобильську» пенсію і на неї вийшов, то забив на все, ну, реально. То яке тут може бути натхнення? Один вірш в день – це для мене такий тренінг, щоб не розівчитись писати.

- Нє, ну буває… Натхнення виглядає у такий спосіб, що коли тебе постійно пре одна жінка, то ти постійно про неї думаєш і вона – твоя муза. Всьо. Це твій двигун, твій акумулятор і все, що хочеш. А в голові там починають з’являтися якісь слова, якісь рими, образ… і воно починає тобі стукати зранку. Я ходжу вже, наприклад, 3 день і не можу дописати віршик. Власне, починається:

- Коротше, там намічаються хороший репчик, а репчик – це все. І яке тут натхнення? Це просто мозок якийсь свій “Кубик Рубика” складає і все.

“Тому, що геній завжди кручє ніж талант”

- А що для вас не попса?

- Напевне те, шо мистецтво. Мистецтво – це, для мене, спосіб пізнавати світ. Це довга історія. Буває, коли попса і мистецтво нормально собі там поєднуються. От всі сміються, а мені подобається Леонід Агутін – екстра музикант. По-перше, грав на концерті разом з оркестром, і все було чикі-пікі, а по-друге, він пише прекрасні пісенні тексти, а це окремий талант. Пісенні тексти – це не поезія, це уже окрема майстерність. Попса – це коли найголовнішим твоїм прагненням є сподобатися людям, а якшо ти це робиш для себе в кайф і прагнеш сподобатися самому собі, то ти не попса.

- Єсенін чи Маяковський і чому?

- Маяковський. Тому, що геній завжди кручє ніж талант.

- А є улюблений автор?

- Є, але через те, що я давно нічого не читаю, через щільний графік, а тільки перечитую, то перечитую я трьох: Набоков, Пелевін, Чехов.

“Створюючи тексти ти не створюєш смисли...”

- А було у вас таке, що ви пишете новий вірш, а потім розумієте, що це вже десь було?

- Ні, такого в мене не буває апріорі. Коли ти пишеш в юності, то ти хочеш десь там засвітитися, увійти в літературу зі своїм стилем, зі своїм словом, тоді для тебе актуально бути унікальним і не схожим на інших. То для мене це зовсім не актуально. У мене дуже обмежений, власне, набір і рим, і образів. І я не бавлюся з цим. Хоча в мене завжди, якшо я вдома, під рукою відкритий Словник синонімів і (це нікому не розказуйте) Словник рим української мови. Він ні до чого не годиться і писати вірші з ним нереально, але він мені інколи допомагає. Я колись шукав риму до слова «песик» і мені видало «Іздрик», тобто, рими не знайшов, але багато дізнався про цей світ.

- Є поети, які пишуть для себе, а є ті, що пишуть для людей. А ви для кого?

- Тут така річ, що поки ти щось пишеш, ти, так чи інакше пишеш його для себе. А книжки, вони як діти, і їх треба випускати в світ. Так само і з віршами: ти його написав, опублікував ... і він вже не твій. Хтось його там співає. А якщо тобі не подобається – терпи тепер. І до цього треба ставитися, власне, як до дітей. Створюючи тексти ти не створюєш смисли, насправді. Смисли виникають у головах читачів.

- Що ви думаєте про СУЧ?

- Нічого не думаю. Абсолютно. Можу тільки сказати, що, загалом, в Україні з літературою всьо окей. Сотні письменників і їм достатньо публіки. Такої егоцентричної публіки і такої кількості людей на літературних презентаціях як у нас, нема ніде. Це вам скаже будь-який іноземний письменник, який коли бачить, що у нас на його читання прийшло 300 чоловік, то йому зносить дах, і він думає, що це його перший і останній виступ в житті. А я, не в останню чергу завдяки Померанському, щодня маю таке от щастя, бачити публіку і, що тут скажеш поганого про українську літературу?

“Оце пихтять, потіють, верещать, а потім стидно одне одному в очі дивитись...”

- Багато хто вважає, що ви такий собі соціопат, мізантроп. А як же презентації, лекції, концерти? Вас не втомлює публіка?

- Мучусь. Мучусь страшно. Я ж кажу, що я в літературному рабстві. Мізантропія мізантропією, я не люблю людей як таких. (В цей час за вікном гримить грім – ред.) Дякую тобі, отче за спецефекти (Сміється).

- Мені здається, що люди – це якась невдала гілка еволюції. Еволюційним моїм ідеалом є рослина – вбираєш енергію сонця і не вірші продукуєш, а кисень, що реально потрібний.

- Людина - це просто тупікова ланка еволюції. Пес, і той біжить швидше нас. Наші найближчі родичі, мавпи, принаймні, скачуть. А ми шо? Ми рухаємося незграбно і недоладно, в той час як клітина функціонує на хімічному рівні, і це, мабуть, набагато зручніше.

- А подивіться, як рослина прекрасно розмножується: квіточки, пилок, метелики там… А людина шо? Оце пихтять, потіють, верещать, а потім стидно одне одному в очі дивитись, ну правда. Ну це жахливо, не естетично, не гігієнічно, вообщє. Всьо плохо.

- Але кожна жива людина має право на щастя і якесь там визнання. Оце для мене зараз робота. Я тут з вами поговорю і потім піду у машину і спатиму аж до вечора, до самої Полтави. А концерти – це зовсім інша штука. Концерт – це кайф, це секс. Там зовсім інша енергетика, і там ти заряджаєшся від залу й більше отримуєш, ніж віддаєш.

“ ...все не так і кіно - кольорове”

- За все ваше літературне життя, що вас вразило найбільше?

- Розумієте, я двічі починав нове життя. Один раз — після розпаду Радянського Союзу, коли все світобачення треба було міняти, бо ти все життя бачив чорно-білий фільм, а тут виявилося, що все не так і кіно - кольорове. А другий раз – коли я зав’язав з бухлом. То от коли мені вже зовсім зле, я собі нагадую: «Юрань, не парся, ти реально крутий, бо ти двічі зміг почати з початку». То я сам на себе найбільше враження в цьому сенсі наклав. Молодець, ну.