Чоловіки у «пікселях» у лавах політичної партії «Сила і Честь» – не данина політичній моді, а бойовий ар’єргард політсили. Нині військові йдуть на місцеві вибори кандидатами у депутати, як у 2014 році йшли добровольцями, аби захистити Україну від російської агресії. У 2020-му вони так само прагнуть захистити країну – цього разу від проросійського реваншу у владі. І звісно ж, відстоювати у владних кабінетах питання соціального захисту та реабілітації бойових побратимів, питання національної безпеки і територіальної оборони. Один із них - командир батальйону територіальної оборони «Кременчук» Вадим Проценко, який балотується від політичної партії “Сила і Честь”.
Вадим Володимирович – кадровий військовий, після закінчення Полтавського зенітно-ракетного училища служив у десантно-штурмових військах. У 1995 році звільнився зі збройних Сил за скороченням штатів. Здобув вищу юридичну освіту, заснував власну справу, розпочавши успішну юридичну практику. Та у 2014 році, коли в країні розпочалася війна і вчорашній сусід став агресором і ворогом, пішов добровольцем до військкомату, де Вадиму Проценку і запропонували сформувати перший підрозділ територіальної оборони.
– У 2014 році розуміли, що ми не витримаємо глухої оборони і агресор зайде на територію країни. Тож тоді опір планувався у вигляді партизанської боротьби. Ми працювали без програм та фінансування, на голому ентузіазмі, проте разом із друзями у Кременчуці перші на Полтавщині зібрали громадське формування «Каскад», – розповідає Вадим Проценко. – Цей підрозділ був готовий в лічені години розгорнутися і дати відсіч диверсійним групам. Потім він переформатувався у невеликий інструкторський центр, нас почали запрошувати в інші райони Полтавської області, де ми тренували добровольчі батальйони. У 2015 році мене мобілізували до війська, виконував завдання, теж пов’язані із теробороною. Ну а після повернення у 2018 році із зони АТО мені запропонували очолити нещодавно створений батальйон тероборони «Кременчук». Це понад 200 солдатів, сержантів, офіцерів, вони – резервісти, котрі мають бойовий досвід, пройшли підготовку по програмі Сил спеціальних операцій. Це інструкторський центр, кістяк, оргядро, яке готове в лічені години прибути за сигналом, прийняти поповнення, озброїти, донавчити це поповнення і виконувати завдання територіальної оборони. Це те, чим ми, власне, і займаємося. З адвокатурою я фактично зав’язав, бо вважаю службу країні більш важливою справою.
– Вадиме Володимировичу, про батальйон тероборони ви говорите ніби про спецназ. Тобто добре навчені резервісти боронять свою землю у тилу ворога не гірше за армію на передовій?
– Існує формула очікуваних втрат. За нею математично можна розрахувати, скільки реальних втрат зазнає особовий склад, враховують ті чи інші обставини, різні варіанти вторгнення, тощо. Так от розгалужена система терборони, люди, які навчені контрдиверсійним заходам, здатні виконувати завдання на тимчасово окупованих територіях, фактично вести партизанську війну – забезпечують у цій формулі такі показники, що зводять нанівець усі плани та амбіції загарбників. Саме тому Гітлер відмовився заходити на територію Швейцарії. Або інший показовий приклад - у 1990 році керівництво СРСР закинуло на територію трьох прибалтійських республік по десантно-штурмовому батальйону, аби не дати Литві, Латвії та Естонії відділитися. Фактично те саме, що зараз роблять із нами росіяни, намагаючись не випустити зі своєї зони впливу. Завданням батальйону було- боротьба із організацією «Кайцеліт», що перебувала у глибокому підпіллі ще з часів Другої світової війни. Так ось, тоді, у 90-х роках із естонською системою оборони ні органи КДБ, ні військова контррозвідка не змогли нічого зробити. До речі, українська система тероборони зараз розбудовується якраз за зразком естонського «Кайцеліту». До нас приїздять естонські інструктори, навчають, розповідають про тонкощі тероборони.
Сьогодні, коли «Кайцеліт» вийшов із підпілля і організував сучасну систему тероборони, зайти тим же росіянам у Естонію не просто дорого – це неможливо. Тобто зайти можна, вийти вже неможливо. Це квиток в один кінець. Боєздатні силові структури – це одна зі складових національної безпеки. Але ж їм потрібно поставляти сучасне озброєння, їм потрібна логістика, зв’язок із військовопромисловим комплексом. Тероборона якраз і забезпечує логістику, проходи бойових бригад, відпрацьовує тил армії, щоб там не «завелися» диверсійно-розвідувальні групи. Ми маємо забезпечувати безперебійну роботу органів державної влади, військового управління, допомагати у захисті державного кордону, бо скільки ж тих прикордонників насправді. І боротися із диверсійно-розвідувальними силами, бо менше за все ми чекаємо танкових колон Манштейна, як у Другу світову. Війна вже йде і ведеться й зараз по всій території країни. П’ята колона робить свою справу. Війна не буде такою, як в кіно. Тому роль підрозділів, що об’єднують людей, які знають свою місцевість, яким є що захищати, – безцінна.
– А чи змінилося ставлення влади до тероборони з часів, коли вона трималася на ентузіазмі та патріотизмі резервістів?
– За великим рахунком ставлення до територіальної оборони у органів місцевого самоврядування із 2014 року не змінилося. Тероборона існує, але переважно тримається на патріотично налаштованих хлопцях, на комбатах, комбригах. Існує проект закону про територіальну оборону, який може вирішити всі проблеми, зокрема, й щодо фінансування, розширити основні завдання і повноваження. Проте його й досі не вдалося винести на розгляд парламенту. Тому що маємо затятий спротив п’ятої колони, котра «дозволяє» нам вчити англійський, одягати «мультикам», купувати джавеліни, але тільки не розбудовувати тероборону. Тому що агресор розуміє: розгалужена система територіальної оборони зводить нанівець усі його плани.
– Ви балотуєтеся в депутати до Кременчуцької міської ради за списком партії «Сила і Честь». Чому вирішили йти у владу? І чому обрали саме цю партію?
– Йду на вибори, бо чимало питань мають вирішувати саме органи місцевого самоврядування. Одна справа, коли ти приходиш у міськвиконком відвідувачем, інша – коли заходиш, як депутат, обраний представник громади. І можеш донести до міської влади, що підтримка територіальної оборони – це важливо. Партія «Сила і Честь» – це партія військових, тут прекрасно розуміють важливість підтримки батальйонів тероборони на місцевому рівні, адже опікуються питаннями національної безпеки та обороноздатності. Ще один важливий момент – це реабілітація учасників АТО/ООС. Бо з війни можна приїхати, та з неї неможливо повернутися. Знаю це сам. Це вже інші люди. Їм дуже важко себе знайти у мирній країні зі своїм баченням справедливості. «Сила і Честь» має дуже розумні і цілком реальні ідеї щодо реабілітації військових, соціальної допомоги родинам загиблих. Як військовому мені це дуже імпонує, прийшлося до душі.
«СіЧ» не перевзувається, не зраджує своїм проукраїнським поглядам. І головне – не лягла під олігархат, як це відбувається із іншими політичними силами. Бо вчорашні депутати, щоб потрапити в нову каденцію перевзуваються у повітрі: учора був один прапорець, сьогодні – інший. А «СіЧ» – це серйозна, чесна і сильна команда, де не соромно дивитися побратимам у очі. Якщо влада не чує, що йде війна і в нас немає запасної країни, значить прийматимемо потрібні рішення у якості депутатів.