Андрій Андрієнко: «Партія «Сила і Честь» об’єднала порядних людей, яким можна довіряти»

Корінний кременчужанин, який любить своє місто і хоче стати йому в нагоді, розбудовувати Кременчук так само, як свого часу це робили його рідні. Андрій Ігорович пишається тим, що його дядько будував НПЗ, за пуск підприємства отримав орден трудового червоного прапору, а рідна тітка була в керівному складі заводу технічного вуглецю. Їхній нащадок після завершення військової кар’єри теж не цурався роботи на виробництві – декілька років працював у термічному цеху флагмана автомобільного виробництва – КрАЗу.

– Як так сталося, що кадровий військовий змінив офіцерські погони на термічний цех?

– Насправді обидва вибори було свідомі. Кар’єру військового обрав, бо тато був офіцером, родина подорожувала по всьому Радянському Союзу. Не зважаючи на побутові негаразди, обрав професію військового, як і мій старший брат. Так були виховані. Закінчив Смоленське вище зенітно-ракетне інженерне училище, військову службу проходив в Угорщині і Таджикистані. І якщо Угорщину обрав сам, як один із кращих на курсі, то в Таджикистан відправляли, не запитуючи. Відбувалося це якраз у період розвалу СРСР. Тому у 1991 році написав рапорт і звільнився з армії. Не бачив сенсу лишатися в Таджикистані, прагнув повернутися додому в Україну, але переводитися було проблематично, бо з Таджикистану український офіцерів не випускали. Тому додому повернувся вже цивільним і пішов працювати на КрАЗ. Вибір теж невипадковий. Моя робота в армії була пов’язана із бойовою технікою та її обслуговуванням. Йдеться про техніку на зразок установки «БУК», з якого було збито малазійський «Боїнг» на Донбасі. Підготовка до обслуговування такої техніки – 5 років навчання. Робота не для білоручок, тому й пішов на КрАЗ. 1991 рік – час доволі складний, ніхто не розумів, куди йти – хто у бізнес, хто на ринок торгувати. Обрав завод, бо хотілося стабільності. На той час КрАЗ був підприємством передовим, на якому працювало 20 тисяч мешканців міста, у самі лише ремонтній службі – майже 160 працівників.

– А чому вирішили піти в бізнес?

– Бо з рік не платили зарплату. У 1997-98 роках якраз розпочався процес реорганізації КрАЗу, утворювалися дочірні підприємства, які фактично і поділили поміж себе завод. А ми ходили без зарплати, шукали інші джерела заробітку. Бізнес починав з нуля. Партнером став мій хороший товариш,  мали два «жигулі» і причеп – з цього й починали. Займалися поставками запчастин до сільгосптехніки. Отак вже 22 роки розвиваємо власну справу, створили чудовий, дружній колектив. На сьогодні це більше сімейний бізнес.

– Якби довелося сьогодні розпочинати власну справу…

– … не впевнений, що це вдалося б. Сьогодні підприємцям значно складніше працювати офіційно і чесно, ніж наприкінці 90-х. Чого варте саме лише підвищення мінімальної зарплати фактично за наш рахунок. Керівництво держави радісно відрапортувало перед початком виборів, що підняли мінімальну зарплату. А за рахунок кого? Мені відразу ж довелося збільшувати ЄСВ. А ще оренда приміщень, складів зростає у ціні. Навколо збанкрутувало чимало партнерів. Ще й коронавірус додав: нещодавно приходили співробітники конкуруючої фірми, просилися на роботу в нашу команду. Але ми поки що про подальший розвиток не думаємо, більше переймаємося тим, аби втримати те, що є. І тут би якраз не завадила підтримка місцевої влади. Маю на увазі не власний бізнес, а підприємців Кременчука, котрі на сьогодні дають робочі місця, наповнюють міський бюджет за рахунок податків.

– Заради цього і балотуєтеся до міської ради? Чи були спроби йти в політику раніше?

– Участь у виборах беру вперше, бо не було й часу, коли цим займатися – розбудовував власну справу. У політику вирішив піти, коли вже набув певний життєвий досвід – пройшов армія, роботу на великому підприємстві, більше 20 років сам пробивався у бізнесі. Я бачу реально, де можна допомогти місту. Я не з тих хлопців, які відверто йдуть ділити «пиріг». Головне – це контроль за діями виконавчої влади, як вона викорситовує кошти міського бюджету. Бо все у нашому місті тримається на договорняку, на дерибані й домовленостях. От зараз на дорогі накладають високі переходи. Запитав у працівника ШРБУ, навіщо роблять ці трампліни, шириною метри по 5 через дорогу. Відповідає: а щоб автомобілісти не ганяли. Не простіше було б поставити обмежуючі знаки, навіщо трампліни через кожні 50 метрів накатувати, для прикладу, на тій же вулиці Вадима Пугачова? Є чергове нерозумне рішення, по місті цілу програму запустили, на яку витратять купу грошей.

Ще один дійсно важливий момент – це захист малого і середнього бізнесу на місцевому рівні.  Я за 22 роки не взяв у держави й копійки на розвиток. А з мене постійно вимагають податки. Прохання єдине – не заважати. Не потрібно щось давати, головне, аби не заважали і не тиснули на бізнес перевірками, часто безглуздими і незрозумілими, які радше нагадують елементарне викачування грошей. Я вже не говорю про захист людей праці. На прикладі того ж КрАЗу, де люди, які створюють реальні блага і прибуток власниками, лишаються неоціненими і їм знову не виплачують зарплату.

– Та чи може міська влада втручатися у ситуацію на приватному підприємстві?

– На місцевому рівні вирішити питання справді складно. Міська влада зараз ледь не про націоналізацію підприємства заговорила. Зрозуміло, що перед виборами піаряться, бо в цьому питанні замішані більш серйозні люди й потрібно вирішувати проблеми із власником заводу. Вплив можливий на рівні держави. Але ініціатива повинна йти від депутатського корпусу міської ради, який має продемонструвати активну позицію і небайдужість, аби отримати підтримку на рівні Уряду. Розвалити було легко, а тепер підприємство тримається на пенсіонерах, молодь туди практично не йде. Проте КрАЗ має сильну базу, потрібно дати напрям і поштовх – і можна дива творити, задіявши справжній потенціал підприємства. Насправді це складова системи обороноздатності держави, адже КрАЗ виготовляв і спроможний виготовляти техніку для оборонного комплексу. І тут не бракує питань і до власника, бо незрозуміло, що він має на меті, і до держави, яка може собі «дозволити» втратити таке підприємство замість того, щоб розмістити на ньому оборонні замовлення.

– Певно, тому й обрали партію «Сила і Честь», для якої турботи про обороноздатність держави і регіону – то не порожні слова?

– Я дуже добре знаю голову обласного осередку партії Андрія Баранова. Ми з ним разом 5 років навчалися у військовому училищі в одному відділенні. Разом дорослішали і мужніли. Тому коли Андрій Павлович  приєднатися до команди, я не вагався. Тим більше, що кістяк у команді надійний. І лідер правильний – генерал. Люди у партії невипадкові. Партія «Сила і Честь» об’єднала порядних людей, яким можна довіряти. А це  важливо і в бізнесі, і в політиці, коли є довіра між партнерами.

Бо всі ті, хто змінює прапори, від однієї партії біжать до іншої, домовляються і за гроші купують місця в списках, нічого доброго для міста не зроблять і не про місто думатимуть. А «Сила і Честь» якраз та партія, яка має незаплямовану репутацію. Я вперше балотуюся на місцевих виборах. От якраз для дебюту і обрав порядну команду.