Операція «У чергу, пасажири!»

Чи любите ви київського пасажира громадського транспорту так, як люблю його я? Київський пасажир – людина вихована. Він не лізе в маршрутку, розштовхуючи ліктями тих, кого природа обділила пишними формами або нахабністю. Він не чинить так, бо не має у цьому потреби. Там усі пасажири шикуються у чергу, тим самим позбавляючи себе левової частки скандалів та нервування. От якби кременчуцькі пасажири поводилися так само… (у цьому місці уява малює ідилічну картину).

То чому кияни можуть, а ми ні? Ми вирішили провести експеримент. Журналісти «Телеграфа» всі разом вийшли на зупинку. Ми навмисно обрали місце, де сісти на маршрутку завжди проблематично – зупинку маршруту «3-Б» у центрі. Журналісти оптимістично подумали: «Якщо ми вишикуємося у чергу, люди подивляться на нас і, хтозна, може, візьмуть із нас приклад.

Ми навіть табличку собі намалювали з написом «3-Б» – щоб зрозуміло було, що ми тут у чергу не за ковбасою вишикувалися.

Почали за здравіє…

Підходимо до зупинки. Там уже стоїть молода дівчина. З’ясовуємо, що вона теж чекає на «3-Б». Тож ми представляємося і розповідаємо їй про наш задум.

– Ой, а я повністю за черги на маршрутки, – усміхається нам дівчина. – А чим ми за киян гірші? Ми б теж так змогли…

Не встигли ми закінчити нашу розмову, як до зупинки підійшла маршрутка. Дівчина ледь устигає підійти до дверей, як її з усіх боків оточують інші пасажири. Нашу чергу вони проігнорували.

Не все втрачено?

Залишаємося на зупинці лише ми. Підходять дві дівчини, стають поряд із нами.

– А у нас тут черга, – посміхаємося ми дівчатам.

– Ти ба! – зверхньо промовляє одна з дівчат і з гордо піднятою головою іде собі геть. Подруга чимчикує за нею – чи то дівчатам так черга не сподобалася, чи то вони забажали пройтися пішки, або просто вирішили таким чином продемонструвати своє кременчуцьке «фе» чергам на маршрутки.

У будь-якому разі, слідкувати за дівчатами у нас не було часу – ми вже розговорилися із молодою мамою, яка наблизилися до зупинки разом зі своїм чадом.

– Я, наприклад, живу на Першому Занасипі, і в нас є черги на маршрутки, – ділиться з нами нова знайома Світлана. – У нас там 11-й ходить. А в нього так просто не втовпишся. Тож черга якось сама собою утворюється. І ніхто не сперечається. Ми перші підійшли, тож і в маршрутку сідатимемо першими.

… а закінчили, як завжди

Підійшла чергова «3-Б», і Свєта поїхала. Разом із нею – ще пасажирів п’ять. Усі – не з нашої черги. Тут уже прослідковується закономірність: люди, які чекають на маршрутку, дивно оминають  нас. Ми стоїмо тут – вони «організовуються» у двох метрах поряд. Ми робимо спробу «переїхати» до людей, аж вони тікають туди, звідки ми щойно перейшли.

– Чому так? – запитуємо ми у хлопця, що стоїть на зупинці поряд із нами.

– Думаю, у нас черги не можливі, – відповідає нам він. – Та це й незручно. У нас через кожну зупинку по декілька маршрутів проходить. То ж вишикувати на зупинці по 24 черги – не реально.

– Ні, наші люди у чергах не стоятимуть, – приєднується до розмови кременчужанин Герман. – Навіть якщо людей на зупинці багато буде. У нас не те виховання…

Отак, упіймавши облизня, залишаємо нашу табличку «3-Б» на стовпі для прийдешніх поколінь, і повертаємося до редакції. Ех…

Ярослава:
– Я думаю, що, в принципі, черги на маршрутки можуть прижитися у нашому місті. Я дуже часто буваю в Києві, і мені подобається, як у них там пасажири самоорганізуються. Люди розуміють, що так куди більше шансів поїхати, аніж, стрибаючи від однієї маршрутки до іншої, намагаючись утовпитися. Тут усе від людей залежить. Я думаю, ми б менше ніж за рік до черг привчилися, якби поставили перед собою таку ціль.

Олександр:
– Уся справа тут у менталітеті. У Києві це роками напрацьовувалося… Щоправда, із самого початку, коли на Раківці тільки-но з’явилися маршрутки, і проїзд ще 25 копійок коштував, черги були. Зараз цього вже немає. Але, мені здається, якби у нас були черги, було б більше порядку.

Ольга Іванівна:
– На мою думку, черги на маршрутку – це дуже добре. Я у Києві була, знаю, і мені це дуже подобається. А у нас – хто приходить останнім, той влазить першим. І всі стоять собі навколо: і мами з дітьми, і вагітні, та й просто… Виховання у Кременчуці ні в які рамки не лізе. Куди нам до черг! Я скрізь була: і за кордоном, і в Росії. Та кременчуцьке безкультур’я переходить усі межі. Не знаю, можливо, варто спробувати з цими чергами. Тоді люди зрозуміють, що так  краще та простіше.

Поки ми поверталися із зупинки назад до редакції, між нашими журналістами Вікторією Мудрою та Станіславом Константиновим розгорілася суперечка. Вікторія проти черг на маршрутки, Стас – за.

– Я усе завжди роблю в останню хвилину, – зізнається Вікторія. – На роботі маю бути о 9.00, тож прокидаюся о 8.35. Швиденько збираюся, біжу на зупинку, і само собою, мені одразу потрібно ускочити у маршрутку. Сідаю на «Керченській», а там це справа не з простих. Якби я стояла у черзі, то витратила б на це хвилин 20. А так… Не знаю, хто як, а я точно поїду.

– Ненавиджу отаких от височенних та здоровенних, які лізуть собі… – приєднується Стас.

– А я не лізу, – перебиває його Віка. – Я підлаштовуюся під маршрутку, щоб, коли двері відчинилися, я стояла якраз перед ними  і першою зайшла до салону.

– Просто у тих, хто приходить останнім, завжди є виправдання, – посміхається Стас. – Стоїш ти десь на Кохнівці і чекаєш на останній автобус. А десь у засідці чатують даішники, і маршрутник бере тільки певну кількість людей. Тоді, звісно, можна поїхати, лише когось підставивши або наступивши на когось. Таке життя, мовляв, що поробиш… Ні, я – за черги на маршрутки.

– А я проти! Так і напишіть!