Майдан - це «так" і «ні». А потрібен конструктив

Україна відзначила нове у своїй історії свято - День Свободи. Відповідний указ про визнання 22 листопада Днем свободи підписав напередодні Президент Віктор Ющенко. Що відбувалося рік тому на Майдані: стихійна революція,  запланований переворот, заміна олігархату чи звичайнісінька технологія? А найважливіше – що це дало Україні й кожному з нас? Про це думка людини, яку зараховують до розряду моральних авторитетів, – директора Інституту філософії імені Г.Сковороди, академіка Мирослава Поповича.
– То була революція в незвичайному розумінні слова. Під натиском мас держава була змушена зробити все за законом. Якщо хочете, то вважайте це революцією з метою забезпечення конституційного ладу. Як для Європи – то це абсурд. Але на переворот це не схоже. Ми уникнули панування авторитарного режиму, який маскується під президентську республіку. Ми уникнули цього завдяки великому напруженню моральних сил, а не завдяки крові.
– Революція без крові. Чи революція це тоді?
–  Бувають же безкровні оксамитові революції. Але тоді це дійсно був радикальний крок. І справа не в тому, що Ющенко кращий від Януковича. Справа в тому, що сьогодні ми маємо демократичний устрій. А могли його не мати.
– Доля країни кардинально змінилася?
– Ніхто не гарантує світлого майбутнього, але йдеться про можливості. Ми сьогодні маємо набагато більше можливостей. Хоча це сприймається людьми дуже важко, бо свобода як цінність усвідомлюється не зразу. Існує уявлення, що, насамперед, треба нагодувати людей. А ніхто людей не годує – вони завжди годувалися самі. Головніше – політичні умови для нормальної діяльності. Вони зараз є. Майдан якраз показав, що ми можемо самі вирішувати свою долю. Ми маємо незалежність, маємо демократичний устрій, а решта від нас залежить. Можемо сісти в калюжу, а можемо й кудись вийти.
– Чи відбулася революція в умах українців?
– Менталітет змінився, безумовно. Ми стали більше любити Україну. Але не стали її любити по-іншому. Коли люди ходили на Майдан, вони не були натхнені якимось абстрактним образом неньки-України. Вони мали перед собою чітку альтернативу: або будемо бидлом, нами будуть крутити, як захочуть, або будемо господарями своєї долі. Оце відчуття і є любов'ю до України. Це не була ейфорія. Це був вираз найглибших переконань людей.
– Коли б люди не вийшли на Майдан, як би розвивалися події?
– Був би призначений клікою президент. Поступово щось би змінювалося, але ми були б рабами. Рабами свого страху – втратити роботу, заробіток. А якісь дуже енергійні особи зникали б безслідно, як зник колись Ґонґадзе. Якби на площі було не десять рядів, а п'ять чи шість, то їх розігнали б гумовими кулями чи сльозогінним газом. Давити мільйони людей танками Кучма не наважився. Отже, усе залежало від людей.
– Ющенко для Майдану - хто?
– Символ, і не більше. Більшість людей його особисто не знали. І тільки зараз пізнає його за реальними кроками як президента. Коли кричали 'Ю-ще-нко!', вірили в те, що Ющенко не буде тираном.  І, не зважаючи на багато помилок, він є нормальною людиною. Це зараз ми добре бачимо. Коли Ющенко сказав грубість журналісту, то на другий день 700 підписів лягло журналістських. І він вибачився. Уже це свідчить, що ми не помилились у своєму виборі.
– З теперішніх політиків хтось здатен вивести людей на Майдан?
– Я не хотів би переходити на персоналії. Зараз нам бракує політичних проектів. Нехай у нас тепер будуть розумні політичні домовленості.
– Чи зможуть українці знову вийти на Майдан у разі потреби?
– Це дуже важко. Це треба так образити людей, як образив режим Кучми. Всім було очевидно, що нас обманули, вважали нас не за тих і ще й назвали бидлом. А ми цього не любимо. Це була критична образа. Сподіваюсь, що Майдану більше не буде.
– Може, після розпаду коаліції Майдану розчарування взяло гору й навчило українців не кумиризувати політиків?
– І не треба їх кумиризувати. Це здорове витверезіння. Політику не можна робити в чаду. Вона вимагає спокійних рішень. Люди сьогодні більше орієнтуються на політичні характеристики, ніж на особистості. Зараз інстинкт народу більш тверезий, ніж політичні розрахунки деяких лідерів. Це заслуга не лише Майдану, бо в багатьох ставлення до нього залишається негативним.
– Говорять про революцію як технологію. Чи був у Майдану диригент, окрім самоорганізації?
– Коли збирається навіть троє з відомою метою, то хтось один усе одно буде диригентом. Хтось має сказати: 'Третім будеш'? А якщо там до 500 тисяч, то, безумовно, має бути якась організація, адже кожного дня варилося близько 12 тонн чаю. Для цього ж має бути якийсь комендант. Ніхто за гроші на Майдан не ходив. Перші відвідини, може, і були організовані стандартно, але ота найбільша демонстрація своїх почуттів була не за долари й не за гривні. Це були наші добрі наміри.
– Поняття 'зрада Майдану' має право на існування?
– Це все – використання високих умонастроїв і сентиментальних спогадів для того, щоб робити всякі політичні речі. Майдан є явищем духовного життя нашої країни, і не треба його інституціювати.
– Чому Майдан не став критерієм діяльності влади?
– Майдан не може бути програмою. Майдан – це пряма демократія, а вона має тільки дві відповіді: 'так' і 'ні'. Після Майдану повинна йти спокійна конструктивна робота. А ми маємо те, що маємо.

Андрій ВОЛИК, спеціально для «Телеграфу»