Ющенко, Шевченко, Рабіновичі, Хрущови… Як живеться кременчужанам під відомими прізвищами

Зі знаменитим тезкою він нічого спільного, окрім імені, не має. 66-річний Тарас Шевченко усе життя пропрацював слюсарем на “Шляхмаші”. Він щасливо одружений і має двох дітей.
– Тарасе Григоровичу, як вийшло так, що ви абсолютний тезка відомого поета? Це збіг чи вас на його честь назвали?
– Так, саме на його честь. Мені мама про це розповідала. У мене є старший брат, його назвали Вадимом. А ось коли вже я народився, то мене нарекли Тарасиком. У дитинстві мене чомусь називали Тарасом Бульбою. А я взагалі не знав, хто він такий, поки до школи не пішов. Поетом мене ніколи не дражнили. Ось тільки коли десь уперше реєструюся, у бібліотеці, наприклад, то кажуть: “Ой, подивіться, Тарас Григорович Шевченко!” Я від цього ніяковію. Мене постійно запитують, чи не родич я поетові.
– То й зіграли б на цьому. Наприклад, казали б, що ви його далекий нащадок...
– Я ніколи своїм ім’ям не користувався. Та ми й не родичі з поетом. У того Шевченка коріння десь на Черкащині, я ж родом з Пригарівки, Козельщанського району. А ще люди цікавилися, чи не пишу я вірші. А відповідь у мене була така: як той поет писав “Робота тяжкая. Ніколи і помолитись не дають”. То за такі вірші він у Казахстані піски топтав. А як я таке напишу, то буду Сибірську тайгу валяти. Це ж у ті часи було.
– А чи не пригадуєте якихось кумедних ситуацій, пов’язаних з вашим “популярним” іменем?
– Траплялося і таке. Я служив на Північному флоті, на атомному підводному човні. Так сталося, що разом зі мною там ще й Олександр Сергійович Пушкін служив. Командир нам казав: “Оце мені тільки Лермонтова не вистачає!”
– Як вам з таким іменем живеться?
– Добре живеться, воно ж моє. Але прізвище на мене все ж трохи давить. Якусь відповідальність, так би мовити, накладає.

Одну з кременчуцьких однофамілиць Ющенка звати Аллою. Своє “президентське” прізвище вона отримала від чоловіка. Алла Ющенко припускає, що може бути родичкою Президента по лінії чоловіка, бо стверджує, що її обранець дуже схожий на Віктора Андрійовича як доброю вдачею, так і своїм відповідальним і теплим ставленням до сім’ї.
– Алло Аркадіївно, мабуть, з таким прізвищем від коментарів оточуючих просто відбою немає?
– Ви не повірите, але цікава історія, пов’язана з моїм прізвищем сталася ще у 70-ті роки. До Кременчука мене перевели з Житомирської області. Я почала працювати в одному з банків на посаді заступника керуючого. У ті часи прокурором міста був Микола Ющенко. То коли люди дізнавалися, що я приїхала за переводом на таку посаду, то цікавилися, чи не родичка я прокурора. Вони чомусь підозрювали, що я влаштувалася до банку за блатом.
– А як ви почувалися під час минулорічних бурхливих подій?
– Зараз я працюю у технікумі КДПУ, викладаю там банківську справу. Коли рік тому в країні відбувалася помаранчева революція, мої студенти вирізали і приклеїли на дошку і на двері кабінету банківської справи “Ющенко – Так!” Мені було приємно, що це і моє прізвище!
– Зараз пристрасті вже вщухли?
– Кумедні ситуації трапляються до сих пір. Нещодавно я хворіла, а тому мусила ходити на процедури до поліклініки. Коли я зайшла до маніпуляційної, медсестра взяла моє направлення, подивилася і сказала: “Я хотіла вас запитати, чим ви хворієте, але не буду. Отруїли, гади?”. Інша медсестра поставилася до мене інакше: “Мені так приємно! Я ще ніколи не лікувала родичку Президента.” Я посміхнулася у відповідь, бо зовсім не хотіла переконувати її у протилежному.
– Як ви думаєте, чи накладає свій відбиток на ваше життя “перше” прізвище країни?
– Так, звісно. Я постійно це відчуваю, як і вся моя родина, і пишаюся тим, що я – Ющенко.

Прізвище Рабінович майже міфічне. Одразу на думку спадає людина, яка на запитання “Як справи?” відповідає: “Не дочекаєтесь!”. А ще – обов’язково мешкає в Одесі. “ТелеграфЪ” далеко не ходив. Ми знайшли Рабіновича у Крюкові. Віталій Маркович – батько трьох дітей. Через три роки святкуватиме з дружиною золоте весілля. Своє прізвище він “відпрацьовує” на всі сто. Посміхаючись, він сказав нам, що йому 18 років, 19-й спливає. А на запитання “Чим ви у житті займалися?” відповів: “Ну чим я міг займатися – хрестився, женився”.
– Віталію Марковичу, з Рабіновичем із анекдотів увесь час щось веселе трапляється. А з вами?
– І в мене бувало. Я був у Караганді за комомольскою путівкою. Ми тоді закінчили школу майстрів, і, звісно, це діло відзначили, випили багатенько. У мене було двоє друзів. Одного з них потягло на дівчат. Він зібрався до жіночого гуртожитку. Ми його відмовляли, додому тягли, а він - ніяк. Тут під’їхав “бобик” і нас забрали у відділок. Тоді була Стара і Нова Караганда. Від центру до центру – кілометрів 60, а нас приблизно на 20 кілометрів завезли від того місця де забрали. Черговий міліціонер мене питає: “Як прізвище”. Я йому: “Рабінович”. “Брешеш”, – не повірив він. Тоді я показую йому зошита, підписаного моїм прізвищем, бо документів у мене з собою не було. “Добре, – каже черговий. – А брат у тебе є?”. Я відповідаю, що є. “Де він мешкає?” – запитує. “У  Крюкові”. Цього разу він точно мені не повірив. Так ми з ним півгодини займалися полемікою, але врешті-решт я його вмовив, і він усіх нас відпустив. А 20 кілометрів додому назад ми топали пішки. Ось так мене моє прізвище виручило.
– Люди вас ніколи не 'підколювали'?
– Ні, не було такого. Я сам любитель жартувати і анекдоти розповідати. Прізвище у мене розповсюджене, але воно аж ніяк не видатне. Просто, мабуть, усі Рабіновичі такі хохмачі, що про них і анекдотів стільки вигадали!

Інна Хрущова – не родичка колишнього генсека Радянського Союзу. Вона – його однофамілиця. Інна живе звичайним життям, виховує маленького сина, навчається. Своїм прізвищем пишається. Каже, що вона не з тих людей, кому їхні прізвища не подобаються. З нею усе навпаки.
– Інно, вас ніхто не “підозрював” у родинних зв’язках з Микитою Сергійовичем?
– Більше того, мені ще й казали, що я ззовні схожа на нього. У школі в мене була вчителька історії. Вона дуже любила всяких політиків. На кожному уроці вона викликала мене, дивилася і казала: “Ну точно Хрущов!” Їй здавалося, що я і характер маю, як у нього. Мабуть, 15 відсотків моєї оцінки залежало від того, що я, на її думку, схожа на Хрущова.
– А ви ніколи не користувалися своїм прізвищем? Люди ж вам постійно, мабуть, різні питання задають.
– Так, і в бібліотеці, наприклад, і на пошті в мене запитували, чи не родичка я Хрущову. А я просто відповідаю, що, дійсно, родичка. Далі цікавитися перестають. До того ж зараз уже не так розпитують, як колись.
– Пік популярності Хрущова, мабуть, пройшов.
– Так, але люди його все-таки ще пам’ятають. Ось пригадую останній випадок. Я народила синочка і лежала в пологовому будинку. Тоді я ще носила прізвище Хрущова. Лікар, який пологи приймав, заходив до мене і весь час запитував “Ну, як тут наш Микита?” Найцікавіше те, що я насправді хотіла назвати сина Микиткою, а мого чоловіка звати Сергієм. Синочок був би Микитою Сергійовичем. Через це ми й передумали і назвали його Максимом.
– Як ви себе почуваєте з таким прізвищем?
– Воно мені дуже подобається. Точніше, подобалося. Я вже два роки одружена, а лише чотири місяці тому змінила його на прізвище чоловіка. Чоловік на мене навіть ображався, все запитував “Коли ти вже зміниш паспорт?”. Тепер я Стрельцова.

Від редакції. Шановні читачі “Телеграфу”! Можливо, хтось із вас теж має “відоме” прізвище, або ви маєте історії, пов'язані з незвичайними чи кумедними прізвищами. Розкажіть їх “Телеграфу”. Найцікавіші ми обов'язково опублікуємо.