Не такий страшний Донецьк, як його малюють

Донецьк зустрів нас портретом Нестора Шуфрича на біг-борді та численними патрулями ДАІ на дорогах. Незважаючи на похмуру погоду і кучугури почорнілого снігу на узбіччях, місто не виглядало занедбаним. Швидше, акуратно прибраним. „До приїзду прем’єр-міністра підготувались”, – пожартували ми, згадавши, що саме сьогодні, 17 березня, у Донецьк приїжджає прем’єр-міністр України Юрій Єхануров.
Більше нічого протягом дня про приїзд високопосадовця не нагадувало. Ні пікетів, ні мітингів, ні перекритих вулиць. Навіть передвиборних різнокольорових стрічок на деревах не було. Хіба що при в’їзді в Донецьк на одній із вулиць дерева прикрашала синьо-блакитна символіка „Партії регіонів”. „Були у нас і в центрі стрічки, причому різних кольорів, але днів два тому все познімали, аби не засмічували місто”, – розповідає наш гід Галина, журналіст місцевої газети „Донецкие новости”.
Взагалі, Донецьк справляє приємне враження. Цікаві архітектурні ансамблі, величні, схожі на київський Кабмін чи Верховну Раду, адміністративні будівлі. Широкі вулиці та безліч бульварів, скверів і сквериків. Дорогі авто на вулицях. Перше враження – Донецьк живе далеко не бідно.

Гордість донеччан – футбольний клуб „Шахтар”. Причому – люблять свій „Шахтар” місцеві жителі до фанатизму. Навіть ті, хто взагалі байдужий до цієї гри, хоч раз та побували на футбольному матчі. Про „Шахтар” тут нагадує все і кругом. На вулицях, у магазинах, кафе – всюди помаранчева символіка футбольного клубу. Навіть у „Макдональдсі” за склом футбольний м’яч і помаранчева майка команди. На відреконструйованому стадіоні букви у назві горять помаранчем, такі ж помаранчеві і сидіння. До речі, віднедавна спорткомплекс змінив назву, і тепер він називається Національний стадіон „Олімпійський”. Мешканці Донецька жартують, що мовляв, хоч щось нагадує Росію.
Наступний привід для гордості – найкращий в Україні п’ятизірковий готель „Донбас Палас”. Розташований він поруч з центральною площею Донецька. Із 129 номерів – 20 президентських і один двоповерховий королівський. Знаходиться королівський номер у купольній частині будівлі. За добу проживання тут доведеться викласти не менш як 2500 доларів. Як повідомив нам адміністратор готелю, на жаль, у цих апартаментах поки що жоден король не зупинявся, а ось вітчизняні товстосуми таки жили.
Минулого року центр міста реконструювали. Галина пропонує нам пройти до будинку міськради. Там на алеї розмістилась точна копія „Царь-пушки”, яку подарувала Донецьку Росія. А в сквері за міськрадою – алея металевих скульптур. „Їх виготовили підприємства міста і запропонували мерії розмістити їх у сквері. Тепер тут люблять гуляти донеччани, сюди приходять пари, коли одружуються. А в „Альтанці закоханих” освідчуються у коханні”, – розповідає Галина. Поряд з металевими розмістились більше десятка дерев’яних скульптур. „Це народний умілець, наш місцевий, виготовив. Він робив їх для себе, а потім зателефонував меру і сказав, що хоче подарувати скульптури місту”, – пояснює наш гід.

Про те, що за тиждень вибори, у Донецьку нагадує лише центральна площа, біг-борди та автомобілі з гучномовцями, які зрідка проїжджають центром.
„Після минулорічних подій (вибори Президента – ред.), люди спочатку жили немов на вулкані. Всі чекали, що ж буде. Потім потихеньку заспокоїлись. А зараз у кожного свої проблеми. Життєві – робота, ціни, комуналка, транспорт. Виборами люди мало переймаються”, – каже Галина. „Невже зовсім не цікавляться владою? Наприклад, чи мириться помаранчевий губернатор з мером, який залишився від старої команди?”. „Спочатку обговорювали, а потім набридло. Влада зажила своїм життям, люди своїм, і вони, практично, не перетинаються”. „А війни за крісло мера немає?”, – продовжуємо допитуватись ми. „Ні. Донеччани, в основному підтримують нинішнього мера. Він лідирує з великим відривом від конкурентів. Звичайно, у нас є проблеми – комунальні, з транспортом, але людям подобається, що мер любить місто і багато робить для того, щоб воно було гарним”.
На центральній площі Донецька – повний плюралізм політичних думок. Ця площа єдина, яку активно використовують для передвиборчої агітації майже всі політичні сили. Поруч з палатками „Партії регіонів” мирно співіснують агітатори за блок Наталії Вітренко, Компартію, „БЮТ”, „Нашу Україну”... Навіть палатка Конгресу українських націоналістів стоїть. „Не чіпають?” – запитуємо. „Та поки що, слава Богу, ні, все добре”, – відповідає жіночка і стукає по дереву.
„Ми особливо не сперечаємось та взагалі не б’ємося. Агітуємо кожен за свою політичну силу. Хоча ще в 2004 році нашим представникам від блоку Юлії Тимошенко було в Донецьку не просто. Про політичну толерантність тоді і говорити було неможливо. Зараз ситуація змінилася”, – каже Андрій, агітатор від БЮТ. „Мирно живемо”, – підтримує його чоловік з палатки „Партії Регіонів”. Загалом ми нарахували на площі палатки від 14 політичних сил.
„Зараз вже не можна сказати, що мешканці Донецька всі голосуватимуть за „регіоналів”, – каже Галина. – Люди почали цікавитись іншими партіями, їх програмами. Більше цікавить, хто і що обіцяє”. І дійсно. До палаток, як „регіоналів”, так і „бютівців”, „нашоукраїнців”, „комуністів” та інших підходять люди, самі просять агітаційні матеріали. Нам довелось навіть постояти у черзі біля палатки „Нашої України”, аби дістати пакет із символікою блоку. У нього ми склали всю купу отриманих газет, буклетів, календарів. Цілий день ми гуляли з помаранчевою підковою по Донецьку. Ніхто навіть уваги не звернув.

В основному на донецькому майдані працює молодь – студенти місцевих вузів. Агітатори запевняють, що працюють за ідею, хоча робота на майдані оплачується. Студенти не побажали говорити, скільки отримують на день. Але, за даними наших колег, заробітки не великі – в межах 20 гривень.
Взагалі ж роботу молоді знайти у Донецьку важко. „Тому, коли закінчують вузи, їдуть із міста до Києва”, – каже Галина. А ось для інших роботи вистачає. Основне і найбільше підприємство у місті – Донецький металургійний завод. „У нас є цілий район. Всі його мешканці працюють на ДМЗ. Це підприємство навіть житлом може забезпечити”. Інше велике підприємство – шахта імені Засядька. Але ця шахта не користується великою популярністю. „Незважаючи на гарні заробітки, люди не дуже хочуть сюди йти. По-перше, дуже важкі умови праці. Шахта небезпечна. Велика вологість”, – пояснює Галина. Багато донеччан працюють у приватних, комерційних структурах.
Офіційно середня зарплата у Донецьку приблизно 850 гривень на місяць. Ціни у магазинах мало чим відрізняються від кременчуцьких. Проїзд у маршрутці – гривня. У тролейбусі – 40 копійок. Потрапити у більш-менш пристойний нічний клуб можна за 30 гривень. Вартість квитка у кінопалаці – від 20 гривень.
Залишали ми Донецьк пізно ввечері. Місто сяяло вогнями магазинів та рекламних вивісок. Увесь тротуар біля „Казино” заполонили зо два десятки дорогих лімузинів. Ну, чим не український Детройт?..