«Друзі жартують, що моє ім’я Борщ, а прізвище Картопля» - Кременчук очима ліванського перукаря

– Віссаме, де ти навчався перукарському мистецтву?
– Починав учитися в себе в Лівані. 15-річним підлітком я допомагав мити голову клієнтам у салоні. Прибирав там. Поступово перейняв від майстра, який там працював, уміння робити стрижки та укладати волосся. Потім ми стали компаньйонами. А продовжував у Лондоні, Франції, Амстердамі.
– Як ти опинився у салоні «Тет-а-Тет»?
– Коли ми приїхали до Кременчука, пройшлися по салонах в пошуках роботи. Нам підказали «Тет-а-Тет». Незважаючи на те, що власниця салону Олеся Рассказова взагалі не знала мене, вона сказала: «Давайте спробуємо». Після кількох стрижок вона сказала: «Починаємо працювати».
– Як ти взагалі потрапив в Україну?
– Біда привела. Там війна. Все це сталося несподівано. Ми працювали у власному салоні «La’ Class» у Бейруті. Це був достатньо великий салон на 17 крісел. І раптом почали стріляти. Це була постійна загроза. Бейрут був у суцільних руїнах. Наш салон теж постраждав. Країна практично повернулася на 20 років назад. Там все треба буде кардинально відновлювати. Леся поїхала перша, а я прибув в Україну через півтора місяці.
– Як ви ставитеся до Ізраїлю?
– Свого часу через війну з Ізраїлем я не закінчив школу. Мені довелося 15-річним вивозити свою сім’ю в гори. Ми не обговорюємо цю тему: вона неприємна для нас. Леся часто нагадує мені, що там живе багато українців і багато різних хороших людей. Можливо, про це не варто забувати.

– Чим відрізняється ліванська клієнтка від української?
– В будь-якій країні є різні типи жінок. З одними можна домовитися. З іншими це неможливо. Втім, українки, навіть найвередливіші, більш спокійно реагують на те, що їм не подобається. Я звик спокійно пояснювати кожній клієнтці, що їй личить більше.
Ліван – багата країна, громадяни якої ні в чому не терплять нужди. Можливо, це якось впливає на культуру поведінки.
І ще одна деталь. В українок волосся набагато м’якше та гладкіше. З ним легше працювати, легше укладати. У ліванок воно набагато жорсткіше і кучерявіше.
– Скільки коштує стрижка в Лівані?
– $ 40.
– А тут у Кременчуці?
– 35 грн. Друзі обурюються, коли я їм кажу по телефону, скільки коштує моя робота.
– Чим відрізняється вартість зачіски в Лівані і в Україні?
– Я працюю на рівні третьої категорії. У світі перукарі працюють за чотирма категоріями. Найвища четверта. Присвоєння категорії залежить від того, скільки людина працює, де вчилася, яка в неї школа. Мені – 31. 17 з них працюю перукарем.
– Яка клієнтка тобі запам’яталася найбільше?
– Це було років п’ять відтоді, коли я вже став працювати. І ось одна багачка, якій мій власник салону мав робити весільну зачіску, не змогла приїхати до перукарні. І майстер, котрий був дуже зайнятий, послав мене до неї додому. Це було далеко в горах. Я довго добирався і дуже хвилювався. Це була дуже почесна робота і дуже дорога. Адже цю зачіску мали побачити найбагатші клієнти міста на цьому весіллі. На щастя, все вийшло напрочуд гарно.
А ось одній жінці я робив мелірування. Вона весь час вередувала і давала мені поради. Я ж продовжував свою справу, бо знаю її досконало. Тоді вона встала з крісла, зірвала фольгу з волосся і сказала: «Я більше не з’явлюся у цьому салоні!» (сміється)
– Що ти вважаєш своєю візиткою?
– Стрижку, яка тримає форму без будь-якої укладки.
– Коли ти бачиш перехожих у Кременчуці, не виникає бажання зробити зачіску комусь?
– Так. Мені хотілося б змінити вигляд натовпу. Багатьом людям треба звернути увагу на свою зовнішність. Адже зачіска змінює її кардинально.

– Які місця тобі вже запам’яталися в Кременчуці за ці півтора місяці?
– Чесно? Поки що ніякі. Я лише звикаю до цього міста. Втім, мені дуже подобаються острови. А головне – доброзичливі і веселі люди, з якими мене познайомила дружина. Ми разом відпочиваємо.
– Хто ти за вірою?
– Мусульманин.
– А Леся?
– Хто зна (сміється). У нас було три весілля. Спочатку ми розписалися в Україні. Потім поїхали до Лівану. Пішли до шейха і Леся на арабському сказала: «Нема бога, крім Аллаха, і Мухамед пророк його». Хоча мої батьки не хотіли цього шлюбу. Мені навіть довелося йти з дому. Та потім все налагодилося. Тоді було ще одне весілля в ресторані з солодощами. Взагалі, я не релігійний фанатик.
– Ти б хотів повернутися на батьківщину?
– Так. Але можливо, я звикну.
– Ти сумуєш за національними стравами?
– Так. Тут не готують мнухиє. Це рисова страва з м’ясом, часником, кедровими горіхами, лимоном та спеціями.
 – А сало любиш?
– ?? (Дружина довго намагається перекласти це слово Віссаму, але він не розуміє).
– Віссам не знає, що таке сало?!
– Мусульмани не їдять свинину, – пояснює Леся. – Але я сказала Віссаму, що в Україні без ковбаси не можна. Він піддається моїм вмовлянням, скріпивши серце.
– Я змінив своє ім’я, – сміється Віссам. – Друзі жартують, що мене вже звати не Віссам. Мене звати «Борщ». А прізвище моє «Картопля».

«Це загадкова історія. В мене є фото Ейфелевої вежі. Коли я була на конкурсі в Парижі, сфотографувала її всю у вечірніх вогнях. На фото збереглася дата – 14 жовтня 2003 року, 20.30. Вже коли ми познайомилися з Віссамом Мансуром, він випадково побачив це фото. «Так я ж саме в цей час святкував на Ейфелевій вежі свій День народження!» Хто б міг подумати, що ми, не знаючи одне одного, за два з половиною роки працюватимемо разом!»

(Олеся Рассказова, власниця салону «Тет-а-Тет»)

«Ми давно обговорювали ідею переїзду в Україну. Мені хотілося бути ближче до своїх батьків. До того ж Ліван, незважаючи на розвиток перукарського мистецтва та взагалі моди, здавався мені країною без майбутнього. І ось почалася війна. Перші три дні ми ночували у батьків, у двокімнатній квартирі до якої з’їхалося чоловік 30 родичів з небезпечних районів. Ми спали одне на одному. Стояла жахлива спека. Це зовсім не те, що показували по CNN: комфортні бомбосховища, телевізори і кондиціонери.
В українському посольстві ми не отримали підтримки. Ми ходили кілька днів і сиділи на валізах. Але гарантії ніхто не давав. Казали: «Якщо місця в автобусах вистачить, значить поїдете».
Нас вивозили росіяни. До Москви. Жінок і дітей. Ніяких прощань не було. Віссам був на роботі, з’явився в останню мить, передав мені через голови гроші, коли я вже сиділа в автобусі. І де він їх взяв?.. Адже банки були всі закриті.
Страшно було їхати повз море, де стояли військові кораблі. Ми знали, що за будь-якої підозри автобус може бути розстріляно, незважаючи на те, що він був повний дітей. Вони всі плакали, коли ми прибули  в аеропорт. Велетенські літаки, страшенний гул… Все це лякало. Добре, що в Москві нас вже зустрічали з табличками «Полтавська область», «Донецька область». Все відбувалося так швидко…
Тепер я думаю, що можливо спробувала б туди повернутися. Якби в мене не було дитини».

(Леся Мансур, дружина Віссама)