Історія Пивогірського монастиря

Але до наших часів монастир не зберігся. «ТелеграфЪ» вирішив дізнатися про історію цієї святині.

Гора Пивиха в селищі Градизьк Глобинського району славилася колись не лише найвищою точкою в Полтавській області, а й існуванням на ній Пивогірського монастиря.

– Коли на Русі князь Володимир розповсюджував християнство – скидали ідолів та освячували найвищі місця. Після Києва святили Пивиху. Потім тут збудували Пивогірський монастир,– розповідає «Телеграфу» місцевий мешканець Олександр і каже, що про подальшу долю обителі може повідати настоятель Свято-Покровської церкви, ієромонах Нектарій.

Останній лише нещодавно призначений настоятелем, але виріс у Градизьку і отримав у спадщину від батьків історично-археологічний нарис про святу обитель.

– Свою назву монастир, як і сама гора, отримав від селища Пива. Воно належало руським боярам Пивам. Із моменту його заснування і до останніх днів монастир був приписаний до Київського Пустинно-Миколаївського монастиря – найстарішої обителі в Україні, заснованої ще за часів Київської княгині Ольги. У XV – XVI ст. останній змагався за впливом зі славетним Києво-Печерським та був особливо шанований панством Київської землі. Українці-аристократи (Глинські, Шашкевичі, Горностаї) не жаліли для нього власних маєтків. Перші пожалування цьому монастирю на Кременчуччині датовані 1489 роком, коли великий литовський князь і польський король Казимир IV подарував йому угіддя в районі нинішнього Градизька, а в 1512 році овруцький підстароста Михайло Павша заповів йому маєток нижче течії Сули в районі Жовнина. На підставі цього документу Сигізмунд І у 1514 році на прохання монахів ствердив монастирські права власності на нього, – цитує нарис ієромонах Нектарій.

Він каже, що через відсутність необхідних документів, які були втрачені в результаті міжусобних смут, пожежі 1774 року та інших лих, дослідники не мають можливості ретельно прослідкувати історію обителі. Але, за даними, що збереглися, і за словами завідуючої відділом Кременчуцького краєзнавчого музею Олени Коваленко, можна виділити три періоди існування монастиря.

Як з’явився монастир і зростала його величність

Перший період – від заснування монастиря і до 1679 року. Цей період був для нього цілком історичним і глибоко знаменним. Про виникнення монастиря відомо наступне: 25 березня 1515 року пан Дмитро Івашенцов склав заповітний запис на користь Київського Пустинно-Миколаївського монастиря на право збирати щорічно податки з максимівських людей ( с. Максимівка за 4 км від Градизька). А 23 вересня 1554 року черкаський і канівський староста Оникій Горностай дав на користь цієї ж обителі запис на володіння урочищами й угіддями з бобровими гонами й рибною ловлею по Дніпру від Вереміївки до теперішніх Недогарок (тоді цього села ще не існувало).

Придбавши на Лівобережній Україні величезні земельні володіння, Київський монастир з метою зміцнення свого становища і подальшого заселення краю дозволяє селитися на своїх землях утікачам, переселенцям з інших місць.

У 50-х рр. XVI ст. монастир починає приділяти більше уваги управлінню і облаштуванню своїх володінь. Із цією метою у Градизьку, на горі Пивисі, було засновано Пивогірський монастир, як філію Київського Пустинно-Миколаївського монастиря.

Виникнення монастиря співпало з часом дуже важливим в історії Малоросії. Це був період поневолення української землі, ополячення, окатоличення українців, обтяжування їх різними податками та повинностями, обмеження в заняттях ремеслом і торгівлею. Тож монастир, що знаходився у центрі козацтва, що виступало на захист православної віри та люду, став релігійно-політичним центром Лівобережжя. Вороги православ’я зрозумівши це, постійно насилали на нього свої війська. Монахи чинили опір польським військам, але були переможені переважаючими силами ворога. У 1635 році один із польських воєначальників зруйнував і пограбував монастир. Пізніше жителі Градизька, Пиви і навколишніх сіл ще неодноразово піднімалися на боротьбу з ненависною шляхтою.

У грізні й неспокійні роки національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, монастир, який зі своїми селянами належав до Чигиринського полку, також брав у ній посильну участь, споряджаючи і переправляючи на лівий берег ополченців. За гетьманування Хмельницького монастир отримав ряд універсалів на підтвердження своїх маєтних прав на Кременчуччині. У 1650 році вийшов наказ гетьмана міщанам Максимівки і Градизька віддавати звичне «послушенство» ченцям монастиря, в 1652 році універсалом застерігалися права монастиря безкоштовно ловити рибу в Дніпрі. Гетьманські універсали зазвичай були покликані підтримувати давню традицію покровительства православ’ю.

Наступники Богдана Хмельницького також не полишали Пивогір’я без гетьманської ласки. Іван Виговський 1658 року підтвердив його власницькі права, Іван Брюховецький 1663 року надав йому право відновлювати і залюднювати належні монастиреві розорені поселення.

Дем’ян Многогрішний в 1670 році видав універсал, що надавав Пивогір’ю значний ступінь самостійності та мав сприяти його піднесенню.

У 1668 році Пивогір’я було помічене у великих політичних іграх. Після смерті Богдана Хмельницького Малоросія поділилася на два гетьманства: прово- та лівобережне. Під час гетьманських міжусобиць правобережний гетьман Петро Дорошенко, прагнучи стати гетьманом усієї України й намагаючись відділити її від Росії, при допомозі митрополита Київського Пустинно-Миколаївського монастиря Йосипа Тукальського та при посередництві ченця Якубенка з Пивогірського монастиря, вів листування з гетьманом Лівобережної України Іваном Брюховецьким. Монах передавав Брюховецькому листи Тукальського, а також словесно обіцяв лівобережному гетьману, що Дорошенко поступиться йому своїми правами. Під стінами Пивогірського монастиря 1676 року Брюховецький склав знаки своєї гетьманської влади. Згодом він був убитий, а Дорошенко оголосив себе гетьманом усієї Малоросії. Тоді ж московський воєвода Ромадановський почав проти нього війну. Дорошенко відступив, але встиг при цьому ограбити монастир.

Період другого відродження

Із 1679 року, коли відбулося остаточне злиття Малоросії з Росією, почав відроджуватись і монастир. Саме з цього часу розпочинається відлік другого періоду існування обителі. Монастир вже не міг відігравати такої важливої історичної ролі, як раніше. Але деякі події, які мали місце в 18 ст, були пов’язані безпосередньо із Пивогір’ям.

На початку 18 століття на зміну козацтву на правобережній Україні зароджується гайдамацький рух. Пивогірський монастир брав активну участь в цьому русі. Про часи Гайдамаччини ще до недавніх часів нагадували назви хуторів Медведі та Майбороди (нині с. Майбородівка), названих від прізвищ ватажків гайдамацького руху, вихідців із цих місць, а також урочище над Дніпром, так звана «Залізна баба», що нагадує про відомого гайдамацького отамана Максима Залізняка.

Наприкінці XVII – на поч. XVIII ст. Пивогірський монастир значно зріс. Він мав великі земельні володіння у Лубенському та Миргородському полках. На монастирських землях працювали тисячі залежних селян, які були закабалені універсалами І.Мазепи, І.Скоропадського та жалуваними грамотами царів Олексія Михайловича і Петра І. Особливу ласку до монастиря виявив гетьман Данило Апостол, який, маючи маєтності на Правобережжі в Крилові, неодноразово зупинявся в Пивогір’ї та щедро жалував братію своїми дарами.

Із церковних ієрархів добрими справами на користь Пивогір’я відзначались Ісая Козловський, Інокентій Гізель, Варлаам Ясинський, Арсеній Могилянський, Стефан Яворський, Єпіфаній Могилянський. Серед духовних меценатів треба особливо відзначити Іоасафата Кроковського, який надав монастиреві значну кількість церковного начиння та богослужебних книжок.

Інколи монастир і сам прикуповував майно: під містечком Омельником придбав млиновий двір, в 1709 році відкупив у Городища плавні та угіддя за 100 злотих, придбав вісім левад у Вереміївці, у селі Погорілому – шість озерних та кілька дніпрових заток для ловлі осетрів. У Максимівці був заснований особливий монастирський хутір із ґуральнею і броварнею, котрий став ніби заміською резиденцією монастирських намісників, які мешкали тут часто і подовгу; придбав монастир також угіддя в Митлашівці, Борисах, Погребах, Говтві, Бабичівці, Кривій Руді тощо.

Загалом обитель володіла багатьма озерами, лісами, мала численні отари овець, цегельний завод та монастирські шинки по селах. Під контролем були й обидві переправи – Пивська і Максимівська. Мав власний «заїзний двір» у Власівці. Утримував готелі-притулки для прочан.

Багатство Пивогір’я за найкращих часів оцінювалося у 25 тис десятин землі з 10 тис селян.

Велика пожежа знищила монастир

Переповідають, що причиною занепаду Пивогірського монастиря стало насамперед його багатство. Ходили поміж людей і розмови про те, що один із ченців тяжко згрішив. Як би там не було, жахлива пожежа 4 травня 1774 року знищила міцний підмурок обителі. Від чого спалахнула – ніхто не відає. Мабуть, від необережності, бо страшна біда почалась відразу після закінчення літургії у дерев’яному храмі.

Не встигли ченці оговтатися, як приміщення, мов смолоскип, буйно запалало, а потім вогонь перекинувся на муровану церкву. Горіли трапезна, келії та інші монастирські будівлі. Від колишньої красивої й упорядкованої обителі лишились купи попелу. Тільки кілька стін уціліли від величного мурованого храму. За переказами, збереглася ікона святого Миколая. На жаль, коли більшовики по-варварськи громили церкви та храми, чудотворний образ знищили теж.

Так чи інакше, з Божої чи диявольської волі, ченці враз опинилися в скрутному становищі. Ні багатства, ні притулку. Довідавшись про нечуване лихо, київський митрополит Єпіфаній Могилянський надав погорільцям допомогу.

Монастир і Катерина

У 1775 році на новому місці, за 18 саженів від попередньої, на середній терасі було розпочате будівництво нової кам’яної церкви. Під горою, при в’їзді в монастир, була зведена дзвіниця, відновлені настоятельська і братські келії. В 1777 році мурована церква св. Миколая була завершена та освячена і монастир був знову відкритий. Із цього часу для обителі розпочався третій період життя, але він був зовсім нетривалим. Колишньої слави й багатства монастир уже не сягнув.

У 1787 році імператриця Катерина II здійснила славнозвісну подорож по Дніпру. Легенда переповідає, що коли вона під’їхала до острова Станова Дубина, що навпроти монастиря, на березі її зустріло духівництво Миколаївської церкви з хоругвами, місцеве населення та чиновники. Тут вона зійшла на берег і милостиво прийняла від міського голови хліб-сіль та карлицю-сироту.

Саме з нею згодом стали пов’язувати легенди. Одна з них гласить, що Катерина зсилала до Градизька опальних постатей, які там і гинули, а руку до цього прикладала карлиця. Інша легенда каже, що карлиця останні свої дні доживала в монастирі й там зібрала багато своїх родичів-карликів. Так чи інакше за часів Катерини на монастир чатувало страшне лихо. Щоб ослабити оплот духовності народу, цариця Катерина ІІ в 1786 році наказала відібрати у монастиря його володіння з селянами, зробити детальний реєстр чернечої братії. Так було покладено кінець існуванню Пивогірської обителі. Муровану церкву перевели в приходську, передавши їй «надлежащее количество душ от Градижского Покровского прихода». Братство передали Золотоніському Красногірському монастиреві.

За короткий термін існування Миколаївська церква перейменована в приходську, а згодом у цвинтарну. Відтоді вона занепадає, її величава зовнішність потьмарилась, а багата внутрішня оздоба потрапила до інших градизьких храмів. І тільки у 1870 року коли Миколаївську церкву приписали до Троїцького собору, справи пішли на краще. Служила вона Богу і людям, аж доки «совєти» не стерли її з лиця землі. Дані про те, коли саме церква була знесена різняться.

Монастир і сьогодення

У краєзнавчому музеї Олена Коваленко каже, що має вирізки з газет, в яких розповідається, що церкву підірвали більшовики. Отець Нектарій говорить, що в Градизьку ще живі люди, які стверджують, що церкву підірвали війська під час війни.
– Тоді вона слугувала як спостережний пункт. Потім із третьої спроби її підірвали сапери. Зараз на її місці лише фундамент та інші рештки. У єпархії є бажання відновити ту церкву, але потрібні кошти. Проте ми не забуваємо про нашу історію. Ось і 19 грудня в Покровській церкві, що вже в часи незалежності відкрилася в приміщенні колишнього магазину, а згодом була добудована, відновляється традиція святкування на честь святого Миколая. Покровська церква знаходиться якраз на території Пивогірского монастиря, – підсумовує отець Нектарій.