Заміж у Туреччину

Перед зустріччю з кременчужанкою, яка вже давно живе у Туреччині і навіть прийняла мусульманство, я вирішила приміряти паранджу. (Її до редакції принесла подруга Тетяни). Це потрібно було для того, щоб відчути, як воно, дивитися на світ крізь проріз у чорній тканині, не бачити у дзеркалі свого обличчя, всі  емоції показувати оточуючим лише очима. Спочатку було трохи ніяково, навіть незручно. Власний голос здавався чужим. Паранджа змінила його звучання. Склалося таке враження, що ця “мусульманська вуаль” обмежує жінку у думках, у почуттях та у діях, відокремлює від світу та активного життя. Але вже за кілька хвилин я отримала комплімент від представника сильної статі: “Тобі личить, очі просто захоплюють'. Висновок: жінка у паранджі приваблює слов’янина ще більше, ніж блондинка з оголеними колінцями – турка.
А теперішня турчанка Тетяна взагалі переконала мене, що чорний закритий одяг (хіджаб) і паранджа в жодному разі не принижують жінку і не зменшують її значимість для суспільства. “Це, швидше за все, спосіб захистити жінку, - каже Тетяна. – Ісламські традиції у світській Туреччині доволі сильні, спрямовані вони на те, аби всебічно убезпечити представниць слабкої статі. Хіджаб навіть вирівнює права жінки і чоловіка. Адже іслам не дозволяє інтимну близькість до одруження. В результаті, чоловік змушений шукати собі дружину, керуючись іншими критеріями, ніж зовнішність. Жінка ж, навпаки, теоретично має можливість відмовити недостатньо вродливому з її точки зору чоловікові”.
Однак сама Тетяна ні у Туреччині, ні в Україні паранджу не носить, і свого чоловіка Ісрафіля вона обрала за внутрішні душевні якості, а не лише за приємну зовнішність.

“Я ніколи і уявити собі не могла, що вийду заміж за іноземця, тим паче за турка, - згадує Тетяна свої вісімнадцять років. – Ми з моїм нинішнім чоловіком працювали в одній фірмі. Турки будували поліклініку АТ “Укртатнафта”, а я працювала у їдальні, готувала їм обіди. Якось моя співробітниця запитала, чому я досі не вивчила турецьку мову. Я відповіла тоді, що Туреччина мені не потрібна. Я думала, що це відстала країна. От якби Німеччина чи Америка! Але доля розпорядилася по-іншому. Якось він запросив мене пройтися містом, посидіти у кафе. Я погодилася. Відмовити йому було якось незручно. Він – особлива людина, дуже доброзичлива, усміхнена. Мені просто не хотілося його образити. З цього і почалася наша дружба та кохання”.
Тетяна та Ісрафіль зустрічалися три роки, доки турки будували поліклініку. Рідні Тетяни нормально ставилися до турецького кавалера, адже вона з ним познайомилася на роботі, а не у нічному клубі. “Ми стали настільки близькими одне одному, що я навіть жартувала, кажучи Ісрафілю, що він зобов’язаний запросити мене на весілля у якості гості”, - розповідає Тетяна.
Будівництво завершилося, Ісрафіль поїхав на батьківщину, його кохана залишилася у Кременчуці. Вона вже думала  переїхати в інше місто, де ніщо не нагадуватиме їй про минулі стосунки. Але Ісрафіль запросив дівчину погостювати у Стамбулі. Тетяна з радістю погодилася, оформила документи і вирушила у подорож. Ісрафіль зустрів її і повів не у готель, а у дім своїх рідних. Таким чином він зробив мені пропозицію руки і серця. “Релігія дозволяє інтимну близькість між чоловіком та жінкою лише після весілля, а ми разом спати лягли, - згадує Таня. – Його рідні сполошилися. Так не можна, одружуйтесь негайно! Мене схвалив як потенційно гарну дружину для Іси один з найбільш шанованих членів його родини, зателефонував до батьків і сказав, що син привіз невістку з України”.
Спочатку рідні влаштували заручини. Ісрафіль одягнув Тані обручку. Ходжа (святий отець у мусульман) у присутності двох свідків скріпив угоду, яку кохані уклали між собою. За договором, у разі розриву шлюбу чоловік має виплатити дружині вказану суму грошима чи золотом. Тетяна оцінила себе у кілька тисяч доларів та п’ять золотих браслетів. Після заручин Тетяна повернулася додому готувати документи для одруження з іноземцем. Через три місяці у Стамбулі відбулося весілля Тані та Ісрафіля. Зараз їхній старшій доньці Надії – 7 років, а молодшому сину Юнусу – 10 місяців. Таня та Ісрафіль разом з дітьми часто приїздять у відпустку до Кременчука.

Заміж у Туреччині виходять у білих весільних сукнях, дуже схожих на європейські, але без відвертих декольте. Тетяні пропонували одягти  весільну паранджу, але вона відмовилася. “На весіллі у Стамбулі не було моїх рідних, - згадує Таня. – Свято вони побачили лише на фото,  я не захотіла, щоб їх налякала моя паранджа. Свято було веселим. Нам подарували багато грошей та золота”.

- Таню, ти змінила віросповідання. Тебе змусили це зробити?
- Ні, звичайно, мене ніхто не примушував. Я сама цього хотіла. Ще коли ми з Ісрафілем зустрічалися у Кременчуці, він багато розповідав мені про свою віру, традиції. Я була до цього готова. До речі, мусульманин може бажати, аби дружина перейняла його віру, але не може змушувати її це робити. І ще, мусульмани визнають Ісуса Христа. Історія його життя описана у Корані.
- А релігія дозволяє туркам укладати шлюб з іновірцями?
- Так, дивіться Коран, частина Бакара 2.255.
- На вулицях Стамбула та інших турецьких міст часто зустрічаються жінки, з голови до п’ят одягнені у чорне?
- Все залежить від міста, селища та глибини віри родини жінки. За мусульманською вірою, жінка, яка виходить на вулицю, повинна бути зодягнена так, щоб не викликати косих поглядів чужих чоловіків.   Обов’язково має бути покрита голова. Але не всі турчанки дотримуються цих суворих правил. У християнський храм теж не можна приходити у міні-спідниці, а вулицями Кременчука багато ходить християнок з оголеними колінцями. І в Туреччині є чимало “закритих” (паранджею) і “відкритих” жінок. Ми живемо у Стамбулі, тому останніх там більше. Я була готова до того, що доведеться скромно одягатися. У перші ж дні нашого родинного життя ми з чоловіком пішли у магазин і купили мені підходящий одяг. Чорні пальта я не ношу, просто одягаю довгеньку спідницю та не завузьку кофтину, покриваю голову хусткою. Зав’язувати її мене навчила дружина старшого брата Ісрафіля.
- Кажуть, турчанки не славляться вродою?
- Я б так не сказала. Просто деякі жінки, сидячи вдома, втрачають стимул доглядати за своєю зовнішністю.
- А ти користуєшся косметикою?
- Частково. Просто я не фарбую волосся і губи. Справа в тому, що, за мусульманськими традиціями, після ночі з чоловіком обидва подружжя повинні здійснити омовіння. Фарба на волоссі, лак на нігтях заважають жінці повною мірою очиститися. Тому волосся турчанки фарбують лише хною.
- Чоловік дозволяє тобі працювати?
- У мене двоє дітей, тому на роботу часу немає. Хоча  я трохи працювала на фірмі у рідних чоловіка. У Туреччині прийнято оберігати жінку від важкої праці та необхідності заробляти на сім’ю, тож переважна більшість жінок - домогосподарки.
- Ти маєш право голосу при вирішенні сімейних питань?
- Звичайно, а як же інакше. Чоловік прислуховується до моєї точки зору.
- Вся домашня робота на тобі?
- Так, але він намагається мені допомагати по господарству. Я йому за це вдячна і прагну справлятися сама. Він і так виморюється на роботі.
- А правда, що турок може мати кілька дружин?
- Коран дозволяє чоловікові мати чотири дружини, але держава та серце мого коханого багатожонство не визнає.
- Чи можна у Туреччині залишатися європейкою, одружившись з мусульманином?
- Так, Туреччина – це світська країна, і все залежить від того, де ти знайдеш своє місце у суспільстві. Хіба що у селах, можливо, традиції непохитні. Хоча, на мій погляд, не дуже важливо – “закрита” ти чи “відкрита”, головне, щоб поруч з тобою була гарна людина.
- Твої побажання дівчатам, які мають наміри вийти заміж за турка?
- Я думаю, для того, аби бути щасливою і зробити щасливим свого чоловіка, треба не просто в’їхати у його країну, а увійти в неї, стати частиною суспільства, залишаючись при цьому собою. У Туреччині можна бути і щасливою, і нещасною, так само, як і в Україні.
- Якби життя можна було почати заново, ти б повторила свою долю?
- Думаю, що повторила б. Я кохаю свого чоловіка, а це – найголовніше в житті.