Кременчуцька кохана венесуельського генералісімуса. (Из истории Кременчуга)

Ми починаємо з історії, яка особисто нас страшенно вразила. Розрекламований літературознавцями сноб Онєгін просто «відпочиває» у порівнянні з крижаним креолом, графом де Міранда. Онєгін хоч листа нещасної Тетяни прочитав, а цей...

Його звали граф Франсіско де Міранда. Блискучий військовий, він усе життя присвятив боротьбі за незалежність іспанських колоній у Південній Америці. У губернському Кременчуці дон Франсіско з’явився у листопаді 1786 року. Тут він хотів дочекатися імператриці Катерини, яка мала відвідати місто. Поява графа справила неабияке враження на дам. Він був такий гречний, так чудово танцював, так захоплююче розповідав про далекі краї! Та ще й грав на гітарі! Отож, Кременчук був у нестямі від венесуельця, дами були впевнені, що він сподобається імператриці та виконає свою загадкову місію. Та раптом Міранда, не дочекавшись вельможної гості, поїхав з міста! Що ж трапилось із розкішним креолом?

Якось навесні 1787 року на вулиці до дона Франсіско підійшла дівчина, схожа на покоївку із багатого дому та подала йому невеличкий пакунок. Повернувшись додому, Міранда розгорнув пакунок і побачив там маленький конверт та ще меншу мереживну хустинку, пропахлу парфумами. Серце його забилося від щастя – він впізнав монограму «Т. П.». О, Франсіско понад усе на світі бажав би ціле життя дивитися у чисті блакитні очі цієї красуні! Але у його серці палала інша любов – любов до поневоленої батьківщини. І Франсіско... поїхав на бал до міського голови Мількова. Там він запросив на танець ніжну 17-річну красуню-білявку у блакитній сукні. Її відважний та водночас сором’язливий погляд усе підтвердив – це вона написала листа!

– Я одержав ваш пакунок, сеньйорито. Чи знає ваша матуся, що написано у листі? – запитав граф.

– Ні! – спалахнула дівчина.

– Сеньйорито, я не смію знати таємниці, які ви приховуєте навіть від матусі! Я не міг дозволити собі прочитати цього листа, тому повертаю його вам. Не гнівайтесь на мене. Забудьте усе якомога швидше. Прощавайте.

... Дівчина хотіла щось сказати, ворухнула блідими вустами – і не вимовила ні слова.

...Усе це розповів через 30 років своєму соратнику та співкамернику перший глава незалежної республіки Венесуела, генералісімус Франсіско де Міранда, коли помирав від тяжкої хвороби в одній із іспанських в’язниць. Він сказав:

– Аміго, я втік від кохання, як дезертир з поля бою. Я не мав права її кохати, тому її любов не стільки порадувала мене, скільки злякала! Що я міг їй дати?! Але, Боже мій, як болить серце за цим ніжним личком! Я й досі її кохаю!

У своїх спогадах співкамерник генералісімуса написав: «Найбільшим і довічним коханням нашого шановного і дорогого генералісімуса була дівчина на ім’я Таті Анна Подейра, яка жила у дуже гарному місті з назвою Кременчук».

Скоріше за все, дівчину звали Тетяна, і походила вона з родини Подерегіних, добре відомих у Кременчуці.

Алла Гайшинська, директор Кременчуцького краєзнавчого музею

(авторський текст поданий із скороченнями).