Дуже скромний пасічник, дуже шанований художник

На жодній художній виставці за останній рік не було такої кількості поважних гостей, як у Анатолія Дяченка. І жодного ювіляра гості ще не цілували так палко та не хвалили так щиро. Те, що гості приїдуть, було зрозумілим від початку. Але щоб стільки, і всі такі знані – ми не очікували. Першим виступив пан Лопата – киянин, дуже відома людина. Саме він розробив ескізи українського паспорта та українських грошей. Якщо ви подивитесь на портрети козацьких ватажків, які прикрашають купюри, – вважайте, ви побачили і самого пана Лопату. Якась між ними всіма є схожість. Що й не дивно. Бо пан Лопата розповів «Телеграфу», що сам він походить із відомого козацького запорізького роду. І письмові згадки про його пращура із креативним прізвищем Лопата можна знайти вже в документах 18 століття. До речі, сучасний пан Лопата на знак вірності козацьким традиціям носить елегантний сивий оселедець. І дуже-дуже поважає свого товариша – кременчуцького художника Анатолія Дяченка – за «незрадливість, товариськість та любов до України».  
Також поважає Анатолія Дяченка голова Полтавської філії Спілки художників України пан Самойленко. Йому імпонує неметушливість та внутрішній спокій ювіляра. Пан Самойленко нагадав присутнім, що саме Анатолій Дяченко доклав зусиль, аби упорядкувати занедбану могилу народного художника Івана Дряпаченка – нашого земляка, талановитого учня знаменитого Рєпіна, простолюдина, яким захоплювалась легковажна дочка графа Капніста, і якого потім швидко забули.

Майже одразу після голови обласної Спілки на імпровізовану сцену енергійно вибіг діловитий і засмаглий директор кременчуцької художньої школи, пан Родін. Він енергійно поцілувався із шанованим ювіляром, та доповів, що пан Анатолій – це «ОТК» школи (відділ технічного контролю). У школі навіть прикмета існує – якщо з учнями випускних класів працює Дяченко, вони обов’язково поступлять.

Далі Анатолія Дяченка вітали і цілували: віце-мер пан Хоменко (йому страшенно сподобались ілюстрації ювіляра до «Енеїди»); викладач Харківської художньої академії, брат ювіляра, Юрій Дяченко; відомий регіональний мистецтвознавець пан Ханко (він говорив про українські степи і душу художника. На нас справила незабутнє враження його палка промова про «русифікований Кременчук» та «колоніальних хохлів»).

Апофеозом урочистостей стало вітання та поцілунок художника Анісімова. Ми навіть думали винести цю подію в окрему главу – «Поцілунок Анісімова». Пан Анісімов – відомий кременчуцький художник, який регулярно відвідує виставки колег. І так само регулярно на них виступає. Виступив Микола Тихонович і цього разу. Від нього ми дізнались, що Анатолій Дяченко – гарний художник і дуже гарний пасічник! І мед він качає просто розкішний! Після промови – як і заведено у ювілярів – пішли поцілунки. А націлувавшись, пан Анісімов повідомив публіці, що від ювіляра «пахне солодощами і медом»! Слухайте, лише тонка натура художника могла так поетично охарактеризувати парфуми ювіляра. Неперевершено.

До речі, мед Анатолій Дяченко насправді качає пречудовий. Він розповів «Телеграфу», що пасікою займалися і його батько, і дід, і дід діда. Займається і він. Мед у пана Анатолія не лише смачний, а ще й заспокійливий. Бо його тямущі бджоли збирають мед з еспарцету та пустирнику (травичка, відома кожній нервовій панночці). Ми той мед їли і думали – яке це все-таки вдале поєднання: живопис і бджолярство.

Отакий вийшов медовий ювілей. Роботи Анатолія Дяченка ви можете побачити у міському краєзнавчому музеї (другий поверх).

Анатолій Дяченко: народився у 1939 році, у м. Червоний Лиман, на Донеччині. З 1940-го живе у Кременчуці. У 1975 році закінчив Харківський художньо-промисловий інститут, відділення графіки. Тривалий час працював у Кременчуцьких художніх майстернях. З 1992-го викладає у Кременчуцькій художній школі.

Художник Кобеляцький (зліва) зацікавлено роздивляється пам’ятну медаль Опанаса Сластьони. Її Анатолію Дяченку (справа) за серію ілюстрацій до «Енеїди» вручив голова обласної Спілки художників.