Жадану близькі ідеї Махна (ІНТЕРВ'Ю)

Третього жовтня у Кременчуці виступив письменник Сергій Жадан із харківським гуртом «Собаки в космосі». Їхній спільний музично-літературний проект має назву «Зброя пролетаріату». Послухати Жадана «вживу» прийшов місцевий андеграунд – творча молодь, поети (здебільшого до 40 років) та люди, опозиційно налаштовані до системи. Саме систему – дармоїдів-депутатів, політиків, бізнесменів, які не хочуть вкладати у виробництво і платити зарплату людям, і самих продажних людей-«мудаків» і «чіпляє» гострою сатирою письменник, приправляючи, наче перцем, соціальну поезію ненормативною лексикою.

«Не дозволяти маніпулювати собою»

– Ваш альбом із «Собаками в космосі» називається «Зброя пролетаріату». У нас на площі – пам’ятник вождю пролетаріату. Ваше ставлення до таких пам’ятників?

– Доволі неоднозначне, зрештою, як і до самої постаті Володимира Ілліча. Усе ж таки ми з «Собаками» стоїмо на позиціях ортодоксального марксизму та лівої ідеї в не настільки дискредитованому вигляді. Ліві, як на мене, це не обов’язково Ленін, Сталін, не обов’язково тоталітаризм – і ми про це намагаємося говорити. Нам ближчий анархокомунізм, ідеї Нестора Івановича Махна.

– Ви закликаєте людей виходити на вулиці, чи це не заклик?

– Чому не заклик? Це заклик! Ми закликаємо лишатися вільними у своїх ідеях, у своєму світогляді, не дозволяти маніпулювати собою, не дозволяти спекулювати на якихось важливих для тебе речах. Якщо заради цього треба вийти на вулиці – так, треба вийти.

– Ви самі виходили на вулицю під час помаранчевої революції. Що саме примушує вас туди йти?

– Примушує те, коли мої переконання, мої життєві принципи порушуються зовні – системою, владою. Я не є професійним політиком. Але якщо я бачу, що речі, які для мене є важливими, принциповими, зазнають тиску, мені здається правильним виходити і ці речі захищати. Коли приймається закон про мови (очевидно, що не так на підтримку російської, як проти української), я вважаю, що мені, як україномовному громадянину України, потрібно виходити на вулиці й щось робити. Ми з друзями протестували проти цього закону, влаштовували пікети, вуличні акції. Ми не підтримували жодних політичних діячів, але мені здавалося, що порушені мої громадянські права, і я вважав за потрібне, за необхідне вийти й висловити своє ставлення до цього.

– Як ви вважаєте, чого не вистачає нашому суспільству? Чому люди масово не виходять на вулиці й не захищають важливі речі?

– Напевне, людям і бракує цих цінностей. Для когось і поняття свободи, незалежності, справедливості не є цінністю. Бракує поняття того, що за тебе ніхто не вирішить твої проблеми, що ти сам маєш і можеш захищати себе, своїх близьких, свої переконання.

Про культуру читання

– Пане Сергію, ми чуємо багато нарікань і від учителів, і від батьків про те, що діти мало читають. Чи можна якось зацікавити читанням?

– Читають менше ніж читало моє покоління. Така штука, як інтернет, відтягла велику кількість читачів. Люди часто черпають інформацію саме звідти, і взагалі, це ніби вбиває культуру читання з паперу і читання загалом. Як зацікавити? Є лише один надійний спосіб: коли є адекватний учитель, який і сам цікавиться літературою, і намагається передати свою любов дітям. В усіх інших випадках, скажімо, примусове читання, якісь освітні програми чи реклами мало що дають.

– Що ви можете сказати стосовно шкільної програми з літератури?

– У мене до неї багато претензій. Мені здається, вона потребує втручання, змін. Там багато чого такого, що викликає не любов дітей до літератури, а скоріше відразу. Якби я був міністром освіти, я би, звичайно, переглянув цю програму. Є класичні твори, які, можливо, не заслуговують на таке детальне вивчення, яке вони мають сьогодні.

Про особисте і не тільки

– Розкажіть про вашу сім’ю.

– У мене двоє дітей. Старший син і молодша донька, вона народилася минулого року, їй зараз 16 місяців. А син уже навчається у вищому навчальному закладі. А взагалі, не думаю, що це дуже цікаво. Це моя приватна територія.

– Яким є побут сучасного письменника?

– Не думаю, що він чимось відрізняється від побуту інженера чи державного службовця. Я дуже простий у побуті. Можу, безперечно, зварити собі й своїй дружині каву.

– Є інформація, що ви отримали грант і деякий час жили в Швейцарії…

– Так, я жив у Швейцарії, але то не був грант. Працював над книгою. Переважно над перекладами німецькомовного чернівецького поета Пауля Целана. Сподіваюся, якщо все буде добре, то наступного року вийде книга його віршів у моїх перекладах. Я не вперше був у Швейцарії і, сподіваюсь, не востаннє. У мене там багато друзів. Цього разу був трохи довше – три місяці.

– Колись давно ви заявили, що є офіційно безробітним…

– Я й досі офіційно безробітний.

– Письменницьких заробітків вистачає, щоб утримувати сім’ю?

– Вистачає. Справа не стільки у статках, у кількості зароблених грошей, а в твоїх потребах. Якщо нормально та гармонійно узгоджуєш потреби з твоїми можливостями, то все добре.

– А машина у вас є?

– У мене її немає, принципово – не хочу. Хоча я зараз можу піти й купити собі машину. У мене є два велосипеди, і мені цього вистачає.