«Чому мої батьки у мене не вірять?!»

Аліна досить непогано закінчила одну з престижних кременчуцьких шкіл. Має сертифікати на рівні 183 та 185 балів. Останній рік відвідувала підготовчі курси. Вчитися вона мріяла у Червоному університеті – Національному університеті ім. Шевченка. І тільки там. Але коли настав час подавати документи, батьки сказали, щоб подавала їх до одного з кременчуцьких ВНЗ. Дівчина уперлась – не хочу вчитися тут, хочу до Київського університету, на ту ефектну спеціальність, про яку мріяла! Відповідь батьків була жорсткою: «Не з твоїми знаннями їхати до Києва. Оцінки тобі ставили за добру пам’ять та з поваги до батька! Нема чого і час витрачати, до Київського університету ти конкурс не пройдеш». Аліна плакала. Вона не розуміла, чому її батьки зовсім у неї не вірять? Адже вона насправді має непогані сертифікати.

Коментар психолога

Експерт рубрики - сімейний психолог Наталя Развадовська.

– Не завжди такі заяви батьків свідчать про недовіру саме до дочки. Це може бути проявом недовіри до суспільства у цілому. Батьки вже знають, що таке корупція, хабарі, на власному життєвому досвіді вони переконалися, що до престижного столичного університету практично неможливо вступити «по-чесному». Тож вони переживають за дочку та намагаються у такий спосіб захистити її від столичних розчарувань. Батьки часто думають: краще вже я її тут придержу, біля себе. ніж вона зазнає лиха там, де мене немає, від чужих людей. Водночас батьки насправді можуть бути невпевнені у здібностях та можливостях своєї дочки. Адже вони живуть із нею довгих 17 років, можливо, дівчина зростала у «тепличних» умовах. І батьки вважають, що вона недостатньо підготована до самостійного життя та не впорається з ним. У батьків може існувати достатньо підстав для такої реакції, та, на жаль, реагуючи саме так, вони підривають віру дівчини у себе. За будь-яких обставин, батьки залишаються для дітей авторитетами, і власну самооцінку вони формують, спираючись саме на ставлення батьків. Якщо воно скептичне, дитина втрачає віру у власну значимість. Більш доречним та корисним для дівчини було би дозволити їй вступати туди, куди вона мріяла. Тим більше, зараз можна водночас подавати документи до різних навчальних закладів. Аліні, зі свого боку, варто було б розібратися із своїми бажаннями більш детально. Зрозуміти, чи вона насправді хоче отримати саме таку професію, чи їй просто хочеться вчитися у столиці, у престижному та знаменитому університеті? Якщо справа у професії, то її можна отримати не лише у згаданому університеті. Можна пошукати варіанти не такі «столичні», ближчі до дому, але з достатньо високим рівнем підготовки. Також Аліні варто було б розповісти про свої переживання батькам. Не подругам, не колишнім однокласникам розповідати, як її не розуміють та не підтримують батьки, а поговорити саме з ними про свої почуття. Пояснити, що їй боляче бачити такий прояв недовіри з боку найближчих людей, вона засмучена і втрачає впевненість у собі. Батькам також не варто обмежуватися просто забороною. Добре було б пояснити дівчині, з чим це пов’язано, з якими особистими переконаннями чи страхами. І зовсім не варто змушувати дочку вступати на спеціальність, яку вона не хоче мати. У чому сенс такої вищої освіти? Аби вона була? У такому випадку дівчина або довго і непросто надалі шукатиме власний шлях, або остаточно втратить віру в себе – адже неможливо стати класним спеціалістом у тій галузі, яка тебе не цікавить. І, в результаті, почнуться прогули, і батькам самим доведеться «закінчувати» навчання за дочку. А паралельно вони докорятимуть дівчині, що вона неспроможна навіть тут учитися, тож столичний університет взагалі б не подужала. Саме так і формується комплекс неповноцінності.

10 кроків для того, щоб діти вас слухали

Діти – наше щастя. Але щастя непросте. Іноді ми не знаємо, що з ним роботи – гримаємо, докоряємо, іронізуємо, нарешті, караємо. І щиро віримо, що таким чином виховуємо дитину.

Ізабель Фійоза – французький дитячий психолог – випустила посібник для батьків, що мають дітей у віці від 8 до 15-ти років. «ТелеграфЪ» продовжує друкувати вибрані глави із посібника мадам Фійози.

Будьте посередником, а не арбітром

Ситуація: діти сваряться між собою, кричать, плачуть.

Звична реакція батьків: «Зараз же припиніть! Досить скиглити! Марш по своїх кімнатах!» Після цього у будинку настає тиша, ваша проблема вирішена. А дитяча? Скоріше за все, ні. Вони ображаються та злостяться. Іноді ми вважаємо своїм обов’язком вирішити конфлікт. Вимагаємо від дітей пояснень, слухаємо обидві сторони, намагаємося розібратися у справі. А діти у цей час очікують оцінки дорослого, його рішення. Ще один поширений варіант поведінки – ми беремо на себе роль арбітра. Але пошуки винуватця та жертви – хоча й видаються важливими – насправді не тільки не мають сенсу, а ще й приводять до подальших конфліктів. То що ж робити? Дозволити дітям самим вирішувати свої проблеми? Але тоді виникає ризик, що переможцем завжди залишатиметься сильніший. 
Ваша мета: навчити дітей вирішувати їхні конфлікти.

Конфлікт – це зіткнення різних потреб та точок зору. Він може бути вирішений без жертв, якщо знайти рішення, яке задовольнить обидві сторони. Тут потрібні не поступки та компроміси, а розуміння та повага! Дітям потрібен дорослий посередник, який би допоміг їм почути один одного.

Нова установка: будьте посередником та помічником. Уточнюйте правила поведінки та давайте дітям висловитися. Допоможіть їм переглянути свої позиції:

– Я бачу, тут сварка починається? Вам допомогти чи самі розберетесь?

– Допоможи! Скажи йому, що він...

– Стоп! Розмовляємо за такими правилами: ніхто нікого не ображає, говоримо по черзі. І розмовлятимемо, аж поки не зрозуміємо один одного та не знайдемо вихід, який влаштує усіх. Хто перший?

Підказка: під час такої розмови важливо стежити, щоб діти зверталися не до вас, а один до одного.