«Мне совсем не страшно. Один шаг – и все...»

Після того, як у «Телеграфі» з’явилась рубрика «Сімейна сцена»,  до редакції надійшов лист.  Його автор розповіла про свою підліткову  спробу самогубства через сімейні чвари.     
 
Рождественская ночь. С трудом раскрываю окно, заклеенное скотчем, и взбираюсь на подоконник. С седьмого этажа смотрю на подмороженную рождественским морозом землю. Мне так плохо. Совсем не хочется жить: устала я от всего. От замкнутого круга, в котором живут все, от серости и скуки. Мне совсем  не страшно.  Главное – оттолкнуться, чтобы не упасть на бельевые веревки на пятом этаже…  Один шаг  – и все. Перестану существовать.  Вот сейчас… Сейчас…Вот СЕЙЧАС!!! Нет. Не сейчас. Я слезла  и закрыла окно. Надеюсь, закрыла навсегда.

Тогда мне было 14 лет… Меня часто посещали мысли, которые мало волновали моих сверстников. В 6 лет поняла, что не хочу становиться взрослой, в 9 - плакала навзрыд о том, что Время уходит, в 10-11 ходила по дорогам в надежде, что меня собьет неосторожный автомобиль. В детстве мне было просто неинтересно жить.  Родители меня очень любили, но совсем не понимали. И того, что мне плохо, никто не видел. В конце концов я создала себе мир, где было интересно и не скучно. Выбрала героев  из какого-то сериала о средневековых рыцарях  и стала придумывать о них разные истории и писать, писать, писать!  Но  отец, видя что я чего-то там  пишу, сердился - почему в огороде сорняки не прорываю.

В классе (училась я в городской школе)  долгое время меня многие недолюбливали -  сельская девочка не знала плохих слов, одевалась в мамины старые платья и всегда была без денег. Отец с матерью жили как кошка с собакой: дома постоянно стоял крик (от него до сих пор  слезы на глаза наворачиваются).  При  этом родители находили особое удовольствие высказывать все гадости друг о друге именно мне.  В 7 классе пришлось послать отца самым дворовым неприличным словом: он толкнул маму головой прямо на угол утюга. У матери, когда мне стукнуло 11 лет, на почве климакса и безвылазного сидения в огороде случилось религиозное помешательство. Весь процесс съезжания крыши происходил у меня на глазах.  Чрез 2-3 недели во двор вышла  бледная тень моей матери.   А выйдя, узнала, что отец уже непонятно сколько времени изменяет ей и вообще подумывает ее бросить…  И опять пошли скандалы, слезы, истерики…

В общем, жизнь казалась замкнутым кругом: учеба, дом, крик, полгектара огорода, игры с друзьями.  И так каждый день.  От серости спасали только средневековые рыцари…
Но вот однажды, когда мне было 14 лет, вечером на Рождество по ящику показывали фильм как раз с этими героями.  Мне нужно было это посмотреть, понимаете, нужно! Но мама не дала: она увидела богослужение и заставила переключить. Когда отняли и это, последнее, что, меня интересовало, я  просто полезла на подоконник…  Дома этого никто не заметил. Но вскоре родители все узнали: я рассказала о своей неоконченной попытке подружке, мать которой работала вместе с моим отцом. Отец налетел на мать, что, мол, из-за нее я выкинуться хотела. И опять потянулись скандалы…  Если б не умозаключение,  что самоубийство – не выход из проблемы, могла последовать вторая попытка. Она, вероятно, увенчалась бы успехом.

Вот так  хрупкий мир ребенка может быть разрушен такой мелочью, о которой взрослый даже не сможет подумать, как о поводе для самоубийства.

Аня Николаенко.

(Лист надруковано мовою оригіналу, з  деякими  скороченнями)

Думка психолога

Експерт рубрики – психотерапевт, штатний психолог кременчуцького наркологічного диспансеру Наталя Развадовська

- Родина відіграє у житті підлітка дуже важливу роль.  У підлітковому віці чимало  конфліктів – з друзями, у школі, в оточенні.  Але, якщо у дитини є сім’я, де її люблять, розуміють, підтримують, – усі інші проблеми можна вирішити. Бо є родинний захист.  На жаль, батьки Ані не надали їй такого захисту.  Вони тривалий час  з’ясовували стосунки між собою, і, на жаль, втягнули у цей процес дитину.  Дисгармонійні стосунки в родині – у тому числі постійні сварки батьків – зробили практично неможливим реалізацію головних завдань підліткового періоду:  соціалізацію підлітка;  його самосприйняття  та  самореалізацію.  Дуже важливо, щоб батьки приймали підлітка  таким, який він є.  Дитині важко прийняти себе,  якщо її не приймають найближчі люди.  Якщо ж вони сприймають її у негативному сенсі, дитині взагалі буде дуже важко самоідентифікувати себе.  Це дуже важливий момент виховання.  Якщо підліток не навчиться  приймати себе, він і інших людей не зможе приймати такими, які вони є.  Намагатиметься  ламати себе, «виправляти», так би мовити. Так само  ставитиметься і до інших.  Зрештою, він відчуватиме постійне незадоволення – і собою, і людьми, і світом.

- Щодо спроби  самогубства, вона мала  деякою  мірою  демонстративний  характер. Підлітковий суїцид – це, дуже часто, прохання про допомогу: зверніть на мене увагу, допоможіть, врятуйте!  Небезпечність  підліткового суїциду у його спонтанності.   А  це значний ризик.  Адже, виходячи з тексту листа, можна говорити про певну схильність Ані до депресивних станів.

-  Якщо говорити про перспективи, змушена визнати, що  проблеми «родом з дитинства»  самі по собі не «розсмоктуються».  Можна припустити, що у Ані і сьогодні серйозні ускладнення з самосприйняттям.  Думаю, їй складно вибудовувати справжні близькі стосунки з людьми.  Адже діти вчаться  спілкуватися на  прикладі власної сім’ї.  І, якщо там не було любові, як у родині Ані, дитині ніде навчитися любові до себе, до світу, до людей. Гадаю, тут потрібна професійна допомога.

Що робити?

•  Психотерапевти радять людям, які потрапили у складну ситуацію (стрес, проблеми у спілкуванні) вести щоденник, і записувати туди всі свої відчуття за день – гнів, образу, відчай.  Це дозволить  трохи «випустити пару».

•  На думку психологів, дуже важливо навчитися просити про допомогу. Не просто скаржитись на життя, а саме шукати допомоги.  Не варто сподіватися, що близькі люди (батьки, коханий, улюблена вчителька) просто відгадають ваші думки.  Проблеми треба озвучувати. При цьому ефективніше звертатися по допомогу до фахівців-психологів.

•  Яким би сумним не було ваше дитинство, нині лише ви – і саме ви – відповідаєте за своє життя. Ви можете, звісно, витрачати час на звинувачення батьків та сумні спогади, але таким чином ви зберігаєте уявлення про себе, як про мученика та жертву.  Але  така  позиція жодним чином не допоможе вам зробити своє життя радісним.