«Свобода мріяти»: 23 січня відкривається виставка-пам'ять Петра Сергеєва – архітектора, чиї роботи ми бачимо щодня

Архітектор Петро Сергеєв (05.09.1928 - 05.06.2015) – визначна особистість для нашого міста.  Він належить до плеяди митців, яким випала доля формувати обличчя сучасного Кременчука і Горішніх Плавнів (Комсомольська). Десятки архітектурних споруд, масштабних об’єктів певною мірою відображають позицію австрійського архітектора, представника стилю модерн і засновника Віденського Сецесіону Йозефа Ольбріха.

Петро Сергеєв, маючи ґрунтовну мистецьку освіту, потужну базу знань у сфері будівництва і безперечний талант, робив проекти сучасними, лаконічної геометрії, практичні для використання з мінімальним декором, але з якісною обробкою  і фактурою оздоблюваних матеріалів: скла, натурального каменю тощо. Інтелігентність і доброзичлива натура Петра Сергеєва дозволила митцю не лише розуміти сучасні мистецькі тенденції, але й поважати архітектурну спадщину  Кременчука. Справою життя для архітектора було збереження історичного обличчя будівлі краєзнавчого музею.

Я питаю пані Тетяну, чи дійсно він був такий спокійний і зосереджений на своїй роботі, адже всі митці досить амбіційні, бувають вимогливими і категоричними.

Дитинство

Дійсно, щоб мати таку життєву вдачу, треба багато пережити. Доля Петра була складною. Народився хлопчина в інтелігентній родині в м. Умань Черкаської області 5 вересня 1928 (1925?) року. Прекрасний дендропарк «Софіївка» став дивовижним дитячим спомином і ниточкою пройшов крізь все життя і творчість майбутнього архітектора. Батько Григорій працював муляром, із родиною не жив, більше був у довгих відрядженнях. Мати Євдокія, вчителька, ростила п’ятьох дітей майже самотужки. Жахливі роки голодомору в Україні 1932-1933 забрали життя меншого братика, а маму, яка пішла на пошуки їжі, знайшли сусіди замерзлою. Петро пам’ятає, як ним опікувалися старші сестри, пам’ятає свою вулицю, дім, піч, що не давала тепла. І лише коли він почав пухнути з голоду, сестрички взяли його за обидві руки і відвели до дитячого будинку №1 в Умані. Відтоді Петро вже ніколи їх не бачив. Того ж дня хлопчик втік із дитбудинку і знайшов рідний  будинок порожнім. Усю ніч він просидів на холодній печі, плакав і кричав, Доки осінь била дощами у вікно. Потому кілька діб ночував надворі в листі, підгодовувався біля булочної. Згодом дорослі знову відвели сироту до дитячого будинку.

Перший спалах таланту

«Тато згадував, як вперше до нього прийшло усвідомлення, що він має талант до малювання. На уроці він зобразив кораблик, та так вдало, що всі мешканці дитячого будинку збіглися подивитися на красу. Вони дивувалися й усвідомлювали, що поруч із ними Талант. Це був чи не єдиний теплий спогад про дитячий будинок. Все, що згадував Петро Григорович пізніше про ці роки, –  постійний голод, хвороби: у нього був свій мішечок для хліба, ложка гарбузової каші, а поруч - сотні сиріт.

Де загубимо, а де знайдемо…

Початок  Другої світової війни Петро зустрів підлітком і знов втік із дитячого будинку. Разом із безпритульними пережив бомбардування, тисячі кілометрів залізничних доріг, бачив палаючі міста по всій Україні, загиблих людей, потрапляв у розподільники. У 1944 році юнака відправили до Краснодарського краю, станція Ново-Михайлівська. В колгоспі «Зернова фабрика Кавказу» Петро працював помічником у кузні. Там вперше хлопчина відчув тепло, отримав вдосталь їжі, відігрівся тілом і душею. Його забрала до себе на проживання жінка, що виховувала чотирьох дітей. Він став п’ятим,  його любили як рідного. Коли звільнили Умань від німецьких загарбників, Петро повернувся на батьківщину.

Від 1943 року Петро Григорович працював ковалем у с. Піковець під Уманню. У вправного  юнака все горіло в руках, і настав час отримати освіту. Тож навчання в Київському художньо-ремісничому училищі № 16 він закінчив якнайкраще. У 1949 році випускник отримав атестат майстра декоративно-штукатурних робіт VII розряду (і це тоді, коли найвищим розрядом вважався VI!)  Майстра запросили на роботи з відновлення київського Пасажу. Наступного року вступив до Харківського індустріального технікуму.

1951-1955 – відслужив у лавах радянської армії в м. Омськ. У секретному відділі при льотному коледжі Петрові Сергеєву доручили вести документацію, бо мав каліграфічний почерк. Це часи, коли він малював багато портретів, писав копії з відомих полотен, спробував себе в скульптурі. Петра цінували і поважали, тож доручили виконати фонтан у вигляді змії, ідея якого народилася з дитячих спогадів про Софіївку.

Шукав рідню – знайшов дружину

Після армії Петро Григорович наполегливо шукав хоч якусь інформацію про рідних по місту, селах, але знайшов свою майбутню дружину. На фото в одного дідуся побачив юну красуню й одразу пішов до неї свататись. Доки дівчина, дізнавшись про таку новину, морозним вечором вертала з міста на санях, запряжених кіньми, і мріяла про красеня, все село гомоніло про новоспеченого нареченого. Євдокія з першого погляду закохалася… Високий, худорлявий, із чорною шевелюрою Петро сів поруч, поклав долоню на коліно і тихо сказав: «Не хвилюйся, я тебе ніколи не ображу». Вони прожили разом 43 роки до 1999 року, коли дружина пішла з життя… Та до того ще було і було. У 1956 році молодята поїхали в Кустанайську область на цілину. За складну операцію з ліквідації  аварії в сушильній печі при високих температурах Петра Григоровича нагородили медаллю «За освоєння цілинних земель». Як чоловік заходив у камеру при 1000 градусах можна побачити в радянському фільмі «Вкус хлеба».

Доля архітектора

До Київського Державного Художнього інституту  Петро Григорович  вступив у 1960 році, де був старшим на потоці - 32 роки і, мабуть,  єдиним, хто писав щоденник.  Наступного року в родині з’явився син  Сергійко.   А на випускний диплом у 1966 році світ побачила сіроока Тетянка. Тож молоду родину направили за розподілом у Білу Церкву чи Кременчук на вибір. Петро обрав Кременчук. У зруйнованому війною місті роботи було неосяжно. Родина отримала своє житло і почалась активна праця. Десятки років Сергеєв Петро був єдиним архітектором, на чию відповідальність лягла забудова цілого міста. Кілька разів йому пропонували посаду головного архітектора, і кожного разу Петро відмовлявся, не його ця бюрократична робота, він людина творчості. Сергеєв робив проекти забудов цілих кварталів, кафе, аптек, магазинів, парків, житлових будівель, оформлював їдальні, кімнати відпочинку, благоустрій територій майже на усіх підприємствах міста та учбових закладах; також виконував розписи, вітражі, відливав барельєфи в Кременчуці і Горішніх Плавнях.

Побачити на власні очі

Ось перелік об’єктів, які реалізував  архітектор Петро Григорович Сергеєв:

1. Краєзнавчий музей. Ідея – повернення будівлі первинного вигляду як єдиній будівлі в стилі модерн у Кременчуці. Розроблена Проектна пропозиція, затверджена, але через незалежні обставини її перепроектували в «новому стилі», та на багато років музей одягнули в «бетон та скло»… Сьогодні триває реконструкція і часткове відновлення історичного фасаду. Петро Сергеєв за життя встиг зробити форми на відлив круглих рельєфів чоловічих голів та жіночої постаті з факелом у руках, виконав макет гусарського барабану, кілька таких прикрашали прямокутні колони антаблементу з барельєфами.
2. Планування та будівництво кременчуцьких кварталів 134 (центр) та 101 (Водоканал). Житлові будинки по вулиці Київській. 4-поверховий дім на вул. Маслова. Вбудовані їдальні, аптеки, магазини.
3. Будівля національного університету ім. М. Остроградського.
4. Фасад та вітраж будівлі «Укртелекому» на вул. Соборній.
5. Будівля готелю «Кремінь». Назва готелю також придумана архітектором.
6. Пологовий будинок на вулиці Майора Борищака (кол. Цюрупи). Визначний тим, що вперше була застосована лицьова кладка, яка пізніше стала часто використовуватись. Більше того, до Кременчука приїжджали з інших міст України, аби перейняти досвід цієї кладки.
7. Комплекс лікарні відновного лікування (водолікарня). Відзначений грамотою та премією Держбуду УРСР.
8. Художня композиція «Буратіно та черепаха» (скульптор Ю. Мельников).
9. Виконання рельєфу порталу ДК «Нафтохімік». Автори: М. Анісімов, Г. Арістов. Проект був поданий на здобуття Шевченківської премії без участі П. Сергеєва.
10. Проект Будинку художників, проектна вартість котрого була затверджена Держбудом УРСР, але місцева влада з незрозумілих причин відмовила в реалізації.
11. В м. Горішні Плавні (м. Комсомольськ) :

• Центральний мікрорайон №4;
• Благоустрій Гірничого технікуму зі встановленням скульптури шахтаря (скульптор Ю. Мельников);
• Проект облаштування паркової зони Міського озера.

Також було виконано безліч локальних проектів: з реконструкції магазину «Джинси», масажного кабінету на Молодіжному, магазину «Одяг» на Республіканській, торговельного центру «Лукас» та «Дитячий світ», міні-магазину на вулиці Шевченка з надбудовою 2-го поверху, адміністративно-розважального комплексу на вулиці Цюрупи і багато інших об’єктів у місті.

Петро Григорович любив малювати з натури, володів такою складною технікою, як акварель, дарував друзям оригінальні відливи барельєфів. У книзі відгуків глядачі виставок писали безліч добрих слів: «Ви, Петре Григоровичу, можете робити людей щасливими, дарувати їм спокій, знеболювати душі», - написала вчитель Наталя Уріна.

Важливо і те, що діти виросли на родючому ґрунті сімейної творчості і кожен знайшов свою творчу стежину. У задумі Тетяни Петрівни є написання книги споминів про свого непересічного батька. Я бажаю їй здійснити цей проект, аби кременчужани не забували, хто є справжнім брендом міста.

Окрема подяка фотографу Ігорю Носову за допомогу в організації цієї виставки та  зборі фотоматеріалу.