Вкрав телефон - сів на 5 років? Чи є життя після підліткових колоній

Згідно з даними правозахисних організацій, понад 35% дорослих в’язнів раніше вже відбували покарання в підліткових колоніях.

Щоб зрозуміти, чому люди повертаються за ґрати й чи мають підлітки-злочинці шанс на виправлення, ми поїхали до Кременчуцької колонії для неповнолітніх і поспілкувалися з малолітніми засудженими. У Київському СІЗО зустрілися з довічно ув’язненим за повторне вбивство. А ще поговорили з тими, кому після ув’язнення вдалося затриматись на волі. Чи є нормальне життя після в’язниці — у матеріалі hromadske.

300 кілометрів від Києва. Кременчуцька виправна колонія для неповнолітніх. Ми їдемо туди без сподівань на щиру розмову, але з бажанням почути ув’язнених. Покарання тут відбувають 59 підлітків віком від 15 до 20 років: ті, хто вчиняв неодноразові крадіжки, розбої, а також тяжкі злочини — вбивства та зґвалтування. 

На територію колонії нас пускають о 6 ранку: у засуджених саме починається зарядка. Після неї — пробіжка, шикування та сніданок. Хлопці зустрічають нас непривітними поглядами, втім, із трьома, яких визначила адміністрація, нам вдається поговорити.

Вкрав телефон — сів на п’ять років

«Я жив з мамою і бабусею. Мама постійно зловживала алкоголем, ми жили на бабусину пенсію. Так як вона невелика — три, чотири тисячі гривень на місяць для трьох, — то хотілось чогось більшого. І дома бували такі моменти, що навіть їсти не було що», — так засуджений Олексій Соколов пояснює, чому наважився на злочин. Його затримали за крадіжку телефону та засудили до 5 років позбавлення волі.

Перед цим хлопця вже ловили на крадіжках, а до колонії він відбував термін у спецшколі. Зараз Олексієві 18 років. До крадіжки він уперше вдався в 10. «У нас в школі був басейн замість урока фізкультури. Я зайшов у роздягальню, там лежали наручні часи, я їх просто собі забрав і все. Ходив у них сам. А потім з’ясувалося, що вони були не з дешевих. Пацан написав заяву в міліцію, ті прийшли в школу, почали допитувати, а вони в мене були просто на руці», — пригадує юнак.

Олексій сподівається, що на волі йому допоможуть батько та хрещена. Хрещена Світлана пояснює: все, що спіткало хлопця, сталося через обставини, в яких він жив. «Для мене не є гордістю те, що мій похресник перебуває в місцях позбавлення волі. Але його життя — це результат впливу оточення та його мами. Вона дуже сильно пила. Поки була жива бабуся — трималась, а зараз зникла взагалі, і не думаю, що її знайдуть чи вона повернеться».

У хлопцевого батька зараз нова сім’я, але він готовий посприяти сину в пошуках роботи.

Вбив однолітка — сів на сім років

Орест сидить у колонії за «тяжкою» статтею — «Завдання групою тілесних ушкоджень, що спричинили смерть». Жертвою став його одноліток.

Ореста засудили до семи з половиною років позбавлення волі. Він відбув уже три. Хлопець пояснює: злочин вчинив через вплив поганої компанії. А пристав до неї, бо тікав з дому — мама з вітчимом нещадно пили.

 «Я найстарший в родині, у мене є молодша сестра і два брати. Вітчим раніше дуже часто пив. У нас були конфлікти, ми з ним і билися, і він простягав руки до матері, коли був п‘яний, у нас така конфліктна сім’я була», — пригадує засуджений і додає, що з 13 років працював, щоб приносити в родину гроші.

Зараз Орест мріє стати юристом. А ще — хоче допомогти молодшим братам і сестрі вибитися в люди.

Напав з ножем — сів на шість з половиною років

Микиту засудили за розбійний напад. «Завдав чотири ножові поранення в область плеча, намагалися відібрати гроші. Він живий. Просто такий вік підлітковий був, коли не відчував ціни людського життя. Тоді мені здавалось, що людина є, нема — без різниці. Нас таких 7 мільярдів, одним менше, одним більше, мою чи його смерть не сильно й помітять», — каже юнак.

Він хотів самоствердитися серед однолітків, а на додачу мав поганий настрій, бо посварився з дівчиною. «Мій “подєльнік” почав у нього просити гроші, той почав чинити спротив, після кількох ударів став бити у відповідь. Битися з ним особливо не хотілося. Просто думав, що зараз пару разів ножем, і все, на цьому вся справа закінчиться», — пригадує вечір нападу Микита. Втім, закінчилось усе шістьма з половиною роками колонії.

Хлопець пригадує, що мама й бабуся намагалися дати йому гідне життя, тяжко працювали. Але сам він хотів легких грошей. «Куди візьмуть 13-14-річну дитину? Якісь підсобні роботи, будівництва і ще щось. Там працювати тяжко. А тут є підлітки, які ніде не працюють, а телефони завжди нові, речі нові, все красиво. То чому б не заробляти так само?». 

Наразі хлопець переконує, що зрозумів свої помилки. «Моя мама й бабуся змінили моє ставлення до цього. Людське життя дуже дорого вартує. Не я його давав — не мені вирішувати, чи забирати. Я переосмислив усе, вирішив для себе стати іншою людиною. Не людиною, яка несе лише збитки й хаос, а людиною, яка може давати щось корисне».

Чому стають грабіжниками та вбивцями?

Інспектор з підготовки засуджених до звільнення Віктор Васильєв (він є й футбольним тренером хлопців) вважає: всі проблеми через гроші або ж їхню відсутність. «Навіть піти в якийсь гурток — форму купи, їдуть на змагання — оплати, дай на їжу… За все плати, плати, плати. А вони всі з бідних сімей, 10% лише з родин, які могли б це сплатити. І от вони кучкуються — то десь на кладовищах, то ще десь розважаються. А чим це завершується? Алкоголь, наркотики, а потім пригоди».

Це підтверджують і психологи.

Діти-кривдники

Протягом 10 місяців минулого року неповнолітні скоїли понад 3,5 тисячі злочинів — такі цифри наводить Ювенальна поліція України. На профілактичному обліку перебувають 1800 підлітків.

Чи виправляє тюрма?

Нині, за даними Міністерства юстиції, у різних СІЗО країни на вироки очікують 120 підлітків.

— Такі установи не всіх дорослих виправляють, а тим паче — підлітків», — вважає суддя Верховного суду Надія Стефанів, яка працює над зміною законів у сфері підліткової злочинності. Пані Стефанів запевняє, що суддям буває важко ухвалювати рішення про ув’язнення підлітків: «Авжеж, суддя така ж людина, як і всі. Не можна сказати, що ми не маємо почуттів. Ні, ти думаєш: “А як так сталося?”, переживаєш цю ситуацію. І коли ухвалюєш такий вирок, про позбавлення волі неповнолітніх, — це непросто, це важко. У нас є закон, співчуття, принципи судочинства. Усе це в собі ти мусиш проаналізувати, прожити це все, і тільки після того ухвалювати вирок.

Заступниця міністра юстиції Олена Висоцька наголошує: вони працюють над тим, щоб зменшити кількість випадків, у яких підлітків кидають за ґрати. Задля цього разом із поліцією та правозахисниками розробили законопроєкт.

Виріс у в’язниці

— До 3-го класу я нікого не бив. Я завжди вірив у справедливість. От у мене навіть мрія була — піти працювати в поліцію чи прокуратуру, — розповідає Сергій, засуджений до довічного ув’язнення за повторне вбивство. Ми зустрічаємося з ним у столичному слідчому ізоляторі, щоб зрозуміти, чому підлітки наступають на ті ж самі граблі. Життєвий досвід Сергія розповість про це краще, ніж десятки книжок психологів чи правозахисників. Адже він із тих, про кого можна сказати: виріс у в’язниці.

Йому 45 років, перше вбивство скоїв напідпитку в 14. 

Сергій каже, що вдома його постійно били, й це не могло не вплинути на нього. 

В колонії це відчуття лише посилилося. Сергій зрозумів: виживає найсильніший.

Зрештою менш як за рік після звільнення юнак знову опинився за ґратами — за вбивство і розбійний напад. Тільки цього разу його посадили вже в «дорослу» в’язницю.

«Простіше займатися розбоєм»

Таких, як Сергій — підлітків, які після звільнення потрапляють у тюрму знову, — 35 відсотків (згідно з опитуванням Проєктного офісу Мінюсту за 2021 рік). Колонія їх не перевиховує, радше навпаки.

А от чи піде людина на повторний злочин — залежить від кількох факторів:

Довічник Сергій підтверджує слова експертів. «Приходиш після виходу влаштовуватись на роботу, відкривають — довідка про судимість. «Ти що, хворий?». І так раз, два, три… Ну заждіть, я ж не житиму за рахунок мами чи дружини. Я дорослий пацан, який може йти та заробляти. Але ніхто тебе на роботу не братиме, бо ти раніше судимий. І ми знову виходимо на злочинний спосіб життя. Врешті-решт простіше стало займатися розбоєм».

Відсидіти і повернутися до нормального життя: місія можлива?

Дмитро Шерембей фактично виріс у підлітковій колонії: у 13 його засудили до 9 років позбавлення волі за вживання та розповсюдження наркотиків. 

А нині він — батько двох синів і голова громадської організації «100% життя». Це найбільша благодійна організація пацієнтів в Україні, яка забезпечує якісним лікуванням людей із ВІЛ/СНІД. Ліки, зокрема, постачають і у в'язниці. Дмитро каже: його змінила не колонія, а смерть батька. Бо після «терміну» почати жити інакше дуже складно — зазвичай підлітки просто не знають, як. «Тому що за той час, поки вони були у в'язниці, вони не отримали навичок іншого життя. Їм ці навички не дали. Але переважно дорослі схильні все валити на цих дітей. Це неправильний підхід. І я думаю, що на нас, дорослих, рівносильна відповідальність за нестворені умови, у яких вони могли б вирости іншими людьми. І перш ніж запитати в них: «Чому ви так поводитесь?», потрібно запитати у всієї нашої структури держави: а що ви створили для них, щоб вони виросли іншими? Крім як сказати їм, що вони погані?».

130 тисяч на рік, щоб прогодувати неповнолітнього злочинця

За даними міністерства юстиції, на одного неповнолітнього засудженого держава витрачає 130 тисяч гривень на рік. Наразі в Україні альтернативами ув’язнення є: 

• відновне правосуддя;
• умовний термін;
• виправні роботи або штраф;
• пробація.

Що таке пробація?

Зараз у Міністерстві юстиції під час роботи з підлітками роблять акцент на пробаційному нагляді. Це практика, за якої за підлітком, що вчинив злочин, наглядають і «перевиховують» у спеціальних, але відкритих центрах. 

Здебільшого пробаційний нагляд застосовують до неповнолітніх, які вчинили не насильницький злочин і оступилися вперше. Інспекторка пробації одного зі столичних центрів Анастасія Осіпанова розповідає, що з кожним засудженим вони проводять індивідуальну роботу.

Якщо засуджений пройшов курс і не скоїв повторних злочинів — його пускають «у вільне плавання», втім, якщо він знову опиниться на лаві підсудних — покарання буде жорсткішим. Головною метою пробації очільник Центру Олег Янчук називає переосмислення дитиною своїх вчинків, а головною особливістю — точкову роботу з проблемами. «Суть пробації в тому, що вона одразу починає працювати саме з цими проблемами, оминаючи загальні формулювання про те, що злочин — це погано. Головне завдання — мотивувати дитину, щоб вона зрозуміла, щоб вона почула, щоб вона висловилася щодо власного розуміння проблеми, відчула поважне ставлення до себе і включилась в роботу з усунення цієї проблеми. Бо ми не можемо це зробити примусово».

У міністерстві юстиції відпрацьовують і постпробаційний нагляд: він передбачає допомогу підлітку, що вийшов із колонії, з акліматизацією на волі.

«Я більше не вчинятиму злочини»

Два місяці по тому ми знову приїжджаємо до Кременчуцької колонії. Сонячний листопадовий ранок — погода ніби відповідає настрою Олексія. Його сьогодні достроково звільняють.

Хлопець забирає речі з невеличкої шухляди вже не своєї тумбочки. Присідає на дорогу, востаннє оглядає кімнату і віддає наглядачу бирку, на якій написане його прізвище: «Соколов». В очах хлопця стурбованість змішана з радістю. 

Біля виходу працівники колонії зачитують йому ухвалу суду про дострокове звільнення, віддають документи і гроші, які хлопець заробив на заводі паперових виробів за час ув’язнення.

«До побач…» — спершу каже працівниця колонії, але прикушує язика й добирає інше слово: «Бувайте». Олексій усміхається та прощається з усіма. На волі він не був два з половиною роки, але й поза колонією усмішка з його обличчя не зникає. Він одразу телефонує хрещеній («Я вже вийшов, чекайте») і робить селфі на згадку. З Олексієм та його вихователем ми їдемо на автовокзал. Звідти хлопець дістанеться додому — до Вінниці.

Я прощаюся з Олексієм і щиро сподіваюсь, що він таки не повернеться до криміналу. І що квиток на автобус до Вінниці стане для нього перепусткою в життя без крадіжок, судів і в’язниць.

Послання на волю

Ми попросили усіх героїв нашого матеріалу звернутися до підлітків і ось що вони кажуть.