«Більшість часу ми спали в одязі»: журналістка з Кременчука Ірина Горнєва виїхала до Німеччини

Журналістка з Кременчука Ірина Горнєва виїхала з України до Гагена, де зараз працює у німецькому виданню. Останнім місцем роботи було наше видання «Кременчуцький ТелеграфЪ».  Чому вона виїхала з України та чим планує допомогти біженцям Ірина розповіла виданню WP.

- Ви працювали журналістом в Україні і на початку березня змушені були тікати до Хагена. Як це сталося?

- Я жила в Кременчуці. На той час наше місто ще не було зоною бойових дій. (На час публікації Кременчук було атаковано. (ракет майже повністю зруйнували важливу частину міста, тож жителі наразі перебувають без гарячої води та опалення). Тим не менш, ми чули тривогу про повітряний наліт кілька разів на день. Ми живемо на 5-му поверсі багатоквартирного будинку, і ми - мої діти і я, не почувалися в безпеці. Під час авіанальоту ми бігали до сусідньої школи — чи то серед ночі, чи то вдень. Більшість часу ми спали в одязі, мої діти не приймали душ, бо боялися, що тим часом пролунає сигнал наступного повітряного нальоту. Ти завжди відчуваєш, що ти в небезпеці. Слава Богу, з нами нічого не сталося, але коли я одного разу через вікно своєї квартири побачила у небі військовий літак, то була шокована. Я вирішила тікати, коли побачила фотографії зруйнованого центру Харкова. Колись я там жила і знаю, що поруч з площею є дитсадок, школа, університет, будинок дитячої та юнацької творчості. Я побачила палаючу адміністративну будівлю, і зрозуміла, що вони атакують не лише військові об’єкти, а й цивільне населення. Я вирішила тікати аби врятувати своїх дітей.

- У вас там ще є родина?

- Так, у Кременчуці. Моя старша сестра та її чоловік залишилися там, адже чоловікам заборонено виїжджати з країни під час війни. Моя сестра наразі піклується і про наших батьків.

- У вас є контакт? (Чи підтримуєте ви контакт з родичами?)

Так, я віддала їм ключ від своєї квартири в Кременчуці, і там зараз мешкають вісім біженців, дві сім’ї. Ці люди раніше жили в Харкові, але їхні будинки там були зруйновані. Харків знаходиться приблизно за 400 кілометрів від Кременчука.

- Як виглядає ваше повсякденне життя на даний момент?

- Ми встаємо вранці і збираємо дітей до школи. Після цього прибираємо хату, готуємо обід. Інакше нам нічого робити. Більшість часу ми шукаємо в Google, що тут робити, як зробити себе корисним, як знайти рішення, щоб налагодити життя тут.

- Що для вас означає «прибути»?

- Був час, коли я відчував себе мавпою в клітці. Я живу добре і дуже вдячний, що люди в Німеччині дають нам житло та їжу. Але я наразі не можу самостійно заробляти на їжу. Тому ми проводимо більшу частину дня, досліджуючи, як стати більш незалежними і бути корисними тут.

- Як би ви чи інші біженці з вашого оточення, хотіли б долучитися? Що б ви хотіли зробити, щоб бути корисним тут?

- Наприклад, ми хотіли б стати волонтерами в Хоенлімбурзі та Хагені. Ми звернулися до Карітасу, вони хотіли нам допомогти, але не змогли через пандемію. (Я особисто із задоволенням посадила б тут дерево, якщо у вас проводять такі публічні акції. Хоенлімбург став для нас домом на певний час, а за домівкою треба доглядати та покращувати її.

- Яка, на вашу думку, найбільша проблема для українців, щоб приїхати до Німеччини?

- Існує величезний інформаційний пробіл. Ми, біженці, не можемо до кінця зрозуміти, як ми щось отримуємо. Ми не хочемо порушувати правила, і ми дуже вдячні за те, що німці роблять для нас. Але ми не знаємо, як правильно це прийняти. Ми намагаємося бути ввічливими і робити це правильно, але це не завжди виходить. Я не одна, багато тисяч українських біженців тут почуваються так. Люди тут досі ввічливо говорять нам, що робити, але я не думаю, що так триватиме вічно.

- Чи можете ви навести конкретні приклади з повсякденного життя, де ви це помічаєте?

- Наприклад, коли ми їдемо потягом. Біженці можуть їздити безкоштовно. Спочатку це були лише короткі поїздки, тому достатньо було показати інспектору свій український паспорт. Але коли ми захотіли відвідати більші, більш віддалені міста за допомогою ICE, ми виявили, що нам також потрібні квиток і підтвердження, щоб мати можливість регулярно подорожувати. І ніде на вокзалі ми заздалегідь не знайшли жодних пояснень чи вказівок.

З повним інтервю можете ознайомитися на сайті WP.