Київ – напівдороги від дому: як письменниця з Кременчука наважилися повернутися до столиці

У Києві з початку повномасштабного вторгнення рф зареєстрували понад 80 000 внутрішніх переселенців станом на кінець червня. Найбільше переміщених осіб із Донецької, Луганської та Київської областей. Лише з Маріуполя переселилися приблизно 15 000 осіб. Найчастіше вони мешкають у Святошинському, Деснянському та Дарницькому районах. Про це повідомляє видання Village. 

У КМДА кажуть, що за останній місяць багато переселенців зі східних і південних областей, які жили на заході країни, їдуть до Києва. У них змінилися запити: ВПО намагаються влаштуватися на роботу та знайти садочок для дитини.

Розповідаємо історії п’ятьох українців, які приїхали до Києва з-під обстрілів або після вимушеного переселення в інші регіони України.

Думаю, що Києву є чого повчитися в Харкова – як стати комфортним для життя містом

Анастасія Прокопенко

20 років, письменниця, Харків – Кременчук – Київ

Хлопець освідчився за два дні до початку повномасштабної війни

Я з Докучаєвська, Донецької області. Ми з батьками переїхали звідти до Кременчука, коли мені було 11. Це сталося після того, як снаряд прилетів у сусідній будинок о 2:00 годині ночі. У Кременчуці я закінчила школу, а потім вступила до вишу в Харкові та переїхала туди. Там зустріла свого майбутнього чоловіка: ми обидва дуже любили Харків, попри те, що це не наше рідне місто. 22 лютого, за два дні до початку війни, хлопець мені освідчився.

Але коли почалася війна, у Харкові неможливо було тверезо мислити та працювати. Невідомо, що буде завтра, а нам із чоловіком хотілося жити далі. 3 березня снаряд потрапив у сусідній будинок – історія повторилася. Тож ми взяли документи та кота й поїхали до батьків у Кременчук.

Там 14 червня, у день річниці наших стосунків, ми розписалися. Не святкували, але на розпис я прийшла в білому та з букетом нареченої. З гостей були лише близькі родичі. Ми зрозуміли, що відсвяткувати можна й після війни, але не хочемо відкладати важливе – ніхто не знає, чи прокинемося наступного ранку.

Міста – як люди, усі прекрасні по-своєму та всі зі своїми недоліками, але не всі розділяють твій вайб

19 червня, після весілля, ми з чоловіком вирішили переїхати до Києва. Ми не любили це місто, але вирішили дати йому шанс. Чому? Здається, мені просто не підходила енергетика Києва: міста – як люди, усі прекрасні по-своєму та всі зі своїми недоліками, але не всі розділяють твій вайб. Але кияни та гості столиці настільки люблять це місто, що ми з чоловіком подумали – нам теж варто знайти для нього місце у своєму серці. Ми поважаємо все, що є в Києві.

Як на мене, головна проблема міста – це некомфортна логістика. Мені не подобається витрачати життя на дорогу. Але це не так відчувається, якщо обрати комфортний для себе район і знайти все необхідне поряд із домом. Є проблеми й із паркінгами: у Харкові вони теж є, але це не так помітно, бо трафік менший.

Також мені некомфортно на Хрещатику – за ним зовсім не скажеш, що це головна вулиця країни. Пішохідна зона на сонці, лавочки розміщені абияк і поряд немає парку. Також ріжуть око KFC і «Білий налив». У Харкові ж на вулиці Сумській я себе відчувала, як на святі.

Думаю, що Києву є чого повчитися в Харкова – як стати комфортним для життя містом. Але й Харкову є чого повчитися в Києва, наприклад, перейняти його масштаб: торгові центри, вітрини, хмарочоси [у деяких районах це буде доречно]. І обов’язково Харкову потрібен такий піар, як у Києва, щоб туди приїжджали люди з усієї України й іноземні туристи.

Харкову потрібен такий піар, як у Києва, щоб туди приїжджали люди з усієї України й іноземні туристи

Я жила в місті, де було 50 тисяч людей, а зараз – 4 мільйони

У житті в мене складалося так, що я переїжджала в усе більші та більші міста. Моє рідне місто, Докучаєвськ, має всього 50 тисяч населення, Кременчук, де я жила далі – 250 тисяч. У Харкові мешкало вже 2 мільйони, а в Києві – удвічі більше.

Поки це велике місто не посіло таке місце в моєму серці, яке займав Харків. Мені здається, тут навіть важко дихати: повітря зовсім інше, не насичене киснем. Попри це, відразу після перемоги ми з чоловіком не плануємо повертатися до Харкова. Нам кортить подивитися на звичне життя в Києві, бо зараз, як кажуть місцеві, життя кипить не так, як раніше: багато людей виїхали, хтось не так часто виходить на вулицю та не ходить на роботу.

Ми з чоловіком орендуємо квартиру, по волонтерську допомогу не зверталися. Я намагалася оформити виплати для ВПО ще в березні, але вони мені чомусь досі не прийшли. У ЦНАПі також не змогли вирішити це питання, тож це на паузі. Поки в Києві в мене мало знайомих, хотілося би влаштуватися на роботу, щоб їх було більше.