«В очікуванні протистояння Лялька - Деніскін»: журналіст хокейного клубу «Кременчук» став на захист України

Пресаташе хокейного клубу «Кременчук» Олександр Геєнко весною поповнив лави Збройних Сил України. Наразі чоловік боронить незалежність й у вільні години слідкує за хокейним життям. Про важливість проведення чемпіонату у воєнний час, представлення кременчужан на міжнародних змаганнях та прийняття рішення про захист України детальніше в інтерв'ю.

Турнір обіцяє тримати інтригу у вболівальників до останньої гри, оскільки всі можуть обіграти один одного, а у нас є гарний шанс порівняти наш клубний хокей з польським, словацьким та італійським.

— Олександре, на твою думку, чи варто проводити спортивні змагання під час воєнного стану?

— Обов’язково треба проводити. Коли все зупиниться, то важко його відновити. Ми схоже пережили у 2014 році, коли теж із запізненням у лютому стартував чемпіонат, через початок війни. Тоді було лише 4 команди, але якщо щось зупиняється, то його важко відновити. Втрата кадрового потенціалу, руйнується інфраструктура, журналісти переходять в інші види спорту, телебачення віддають ефір іншому. А головне: хокеїсти перестануть грати, будуть займатися чимось іншим. Реанімувати хокей тоді буде дуже важко, тим паче у нас не так багато гравців. Безумовно потрібно проводити чемпіонат.

— Чи слідкуєш за виступами команди?

— Так, слідкую. Був приємно вражений відкриттям у столичному Палаці спорту. Вдалося відпроситися на гру «Сокіл» - «Кременчук», побачити хокеїстів, тренерів. Єдине, що не вистачало — я любитель статистики, але, на жаль, не потрапляю на неї.

З багатьма хокеїстами знайомий, вони мені як рідні. Завжди говорив (коли було багато легіонерів), що чіпляє більше, якщо грають свої, адже слідкуємо за ними ще з дитячого хокею. Дуже приємно, коли на твоїх очах зростають зірки.

«Від вболівальника до журналіста»

Олександр у журналістику прийшов через любов до хокею з погляду трибун, як вболівальник.

— В Україні чемпіонат був майже аматорський. Тільки «Сокіл» ще грав закордоном, що було незручно як фінансово, так і для розвитку вітчизняного хокею у цілому. Ми з вболівальниками почали ходити на ігри, висвітлювати їх на сайті «Гніздо». Мені дуже приємно, що писали: «Генка, через тебе почали слідкувати за національною першістю».

Згодом мене запросили до ФХУ, де ми з Юрою Кириченко під керівництвом Анатолія Брезвіна та Сергія Коваля розкручували чемпіонат України. Він поступово почав розвиватися й згодом до потужного «Соколу» приєдналися сильні конкуренти: «Донбас», «Білий Барс», «Беркут», АТЕК… Працював у ФХУ й з 2008 року безоплатно два сезони допомагав в інформуванні «Донбасу», який на той час залишився без пресслужби. Вів сайт й робив ексклюзиви, інтерв'ю.

За підсумками сезону-2011/12 сайт донецької команди, де я був модератором під керівництвом пресаташе Вадима Плачинди, був визнаний найкращим у ВХЛ. Того ж року спробував себе на телебаченні, за моїми сценаріями на телеканалі «Хокей» вийшли 16 документальних фільмів про історію національної збірної на чемпіонатах світу «Весняний похід». Це був цікавий досвід роботи з Олександром Мащенко, якого на жаль немає вже в живих, як і багатьох інших хокейних журналістів: Юрія Данилов, Євгена Белозеров, Юрія Бобруєнко.

Потім перейшов до білоцерківського «Білого Барсу», а згодом Олександр Савицький запросив до ХК «Кременчук», так 7 років з самого початку в клубі. Приємно, що був в середині та бачив розвиток: «Кременчука», «Соколу», «Донбасу», «Білого Барса», ФХУ та різних збірних. Багато чому навчився, захистив диплом в університеті Шевченка на тему: «Регіональний розвиток спорту на прикладі хокею».

«Ми не могли повірити, що вона буде такою повномасштабною»

— Олександре, з чого для тебе почався повномасштабний наступ росії?

— Зранку, спали з дружиною у Києві. Зателефонував син: «Чого ви спите? В країні війна». Ми не могли повірити, не думали, що вона буде такою повномасштабною.

Дружину з вагітною донькою, у перші дні війни, відправив за кордон до Німеччини. Й залишився зі старенькою матір'ю. Мене турбувало, що я нічим не міг допомогти, ні в територіальній обороні, ні у Збройних Силах України, адже був прив'язаний до матері, щоб приготувати та доглянути за нею.

Коли дружина повернулася — одразу пішов до військкомату. Був приємно здивований. Якщо у 2014 році ходив туди тричі, мене списали, а цього разу сказали: «Ви нам підходите». Служу за тією спеціальністю, за якою проходив строкову службу в радянські часи.

Олександр Геєнко відзначив, що Кременчук — перспективне місто, яке має хорошу туристичну привабливість.

— Наявність Дніпра та парків створює враження, що наче перебуваєш на курорті, особисто коли відпочиваєш на центральному пляжі міста, який став моїм одним з улюбленіших міст у світі. Мені є з чим зрівнювати, адже з фанатами та родиною об’їздив країни від Великої Британії до Японії, куди у 2008 році зробили найдовший виїзд в історії українських фанів (чемпіонат світу з хокею у Саппоро, понад 10 тисяч км).

Хокейній команді «Кременчук» хочу побажати гарних суперників та ігор у національній першості, вдалого виступу у єврокубку. Кременчужани вдруге братимуть участь в Континентальному кубку, і я дуже жалкую, що на цей раз не можу допомогти, що не поруч з командою.

Передаю величезні привітання вболівальникам, персоналу льодової арени «Айсберг», гравцям, керівництву «Кременчука». Впевнений все буде добре, адже у команди вже є опит та кістяк!

Вітання президенту Сергію Мазуру та головному тренеру Олександру Савицькому — це один з найсильніших тандемів, що я бачив у нашому хокеї.

Щось схоже ми вже пережили у вітчизняному хокеї у 2014 році: тоді «Кременчук» як локомотив потягнув за собою і збірну, і розвиток чемпіонату. Наразі «містяни» виступають також одними з лідерів, підтримали хокеї у важку хвилину. Впевнений, що всі команди з часом повернуться, і ми побачимо ще не раз такі фінали, як у 2020 році, коли золото вирішувалося в останньому сьомому матчі фінальної серії у додатковий час. 

У завершенні хочу звернутися до знайомих російських та білоруських журналістів та фанатів, з якими знайомі багато років по виступу наших команд у різних турнірах. Ви часто були на хокейних матчах в Україні, і як ніхто інший розумієте що ваші пропагандисти брешуть, про те що у нас тут фашизм та інше. А для інших наведу приклад з «Донбасу» до 2010 року, коли там грали 22 корінних донеччан. Так ось 20 з них покинули своє рідне місто і вибрали вільну Україну. Замислитися над цими цифрами від людини, яка була з ними у ті часи. Ми боремося на нашу свободу, родини та домівки. Соромно за вас...

Ми обов'язково переможемо, бо за нами правда. Слава Україні!