90-ті роковини національної трагедії: на Полтавщині під час Голодомору померло понад 1 млн людей

День пам’яті у 276-й день повномасштабної російсько-української війни

Завтра, 26-го листопада, День пам'яті жертв Голодомору - 90-ті роковини однієї із найжахливіших трагедій в історії людства. Український народ схилить голови у загальнонаціональній жалобі за померлими мученицькою смертю у 1932-1933 роках. Пройшло вже 90 років з тих часів, коли в Україні комуністичною владою СРСР був організований масовий штучний голод. Його жертвами стали понад 10 мільйонів українців, хоча точної кількості померлих ми не дізнаємося ніколи. На родючій українській землі, у мирний час, люди у страшенних муках вмирали від голоду. Такого у багатовіковій історії України не було ніколи.

Завтра приспустять Державні прапори, пройдуть заупокійні панахиди у храмах, запалають свічки пам’яті на підвіконнях. Мільйони українців згадають своїх рідних, які стали жертвами сталінського режиму та окупаційної російської влади, і вшанують жертв Голодомору.

Цьогоріч цю скорботну дату ми згадуємо в умовах повномасштабної війни за виживання української нації з нащадками колишніх окупантів та організаторів Голодомору. Одвічний ворог нашого народу знову намагається знищити Україну та окупувати її землі. Методи геноциду українського народу путінським режимом росії нічим не відрізняються від сталінських. Знову вбивства цивільного населення, терор голодом і холодом, залякування, депортації, фільтраційні табори та розстріли.

Українська нація мужньо захищається — іншого вибору, ніж вистояти у цій війні та перемогти оскаженілого ворога, у нас немає. Інакше історія повториться й українцям знову доведеться пройти скрізь нове коло жахіть з мільйонами смертей.

А тому ми маємо знати та пам’ятати уроки минулого, щоб ні за яких обставин не повернутися до «тюрми народів». Саме національна пам’ять робить нас сьогодні  сильнішими та надає сил для боротьби. І Голодомор 1932-1933 років є тою жахливою подією, яка посилює ненависть до ворога та зміцнює наше прагнення до свободи та справжньої незалежності України, дає сил витримати усі випробування.

Розстріл «за зрив хлібозаготівель»

З понад 10 мільйонів померлих мученицькою смертю під час Голодомору 1932-1933 років близько мільйона проживали на теренах Полтавської області. Як більшовицьким окупантам вдалося вчинити цей злочин?

Як свідчать документи з архівів СБУ, формальним гаслом кампанії по викачуванню зерна з колективних та індивідуальних господарств в Україні стала так зва­на хлібозаготівля «для індустріальних центрів та Червоної Армії». Під приводом боротьби за індустріалізацію народного господарства московська влада та її місцеві поплічники, починаючи з кін­ця 20-х років, запропонували селянам прода­вати хліб державі майже задарма — за ціну у 20-30 разів нижчу за ринкову. А плани «хлібоздачі», доведені до кожної селянської сім’ї та до кожного колгоспу за такою «ціною» були настільки великим, що їх ні за яких умов не можна було виконати.

Розуміючи це та маючи інформацію щодо негативного ставлення українського селянства до хлібозаготі­вельної кампанії, кремлівський режим та окупаційні місцеві органи застосовували перевірені у роки громадянської війни мето­ди масових репресій не лише проти замож­ного селянства, як це було раніше, а й проти усіх колгоспників та одноосібників. Для вико­нання поставлених завдань була залучена уся репресивна державна машина, включаючи місцеві органи радянської влади, міліцію, ДПУ (колишнє ЧК), НКВС, комуністів, комсомольців та, навіть, піонерів. Тисячі радянських активістів увійшли до складу спеціально створених для пограбування селянства комісій із «організації хлібозаготівель».

За найменші прояви гуманізму стосовно се­лянства радянських керівників нещадно карали, звинувачуючи у са­ботажі хлібозаготівель. Коли про прояви людяності окремих пар­тійних, радянських та господарських керівни­ків Кобеляцького району та їх незгоди з політикою москов­ського центру щодо викачування продовольства з українського села стало відомо головному організатору Голодомору Йосипу Сталіну (Кобеляцький район станом на 15.11.1932 р. виконав план хлібозаготівель лише на 32,8%), він вирішив зразково покарати винних у «зриві планів хлібоздачі».

Згідно із вироком Харківського обласного суду (того часу Пол­тавщина входила до складу Харківської області), вина секретаря райкому партії К.Г.Ляшенка, голови райвиконкому Ф.К.Беми та директора МТС І.О.Обидала полягала у тому, що вони «дали змогу класовому ворогу — куркулю розводити меншовицький настрій в районі». Визнавши обвинувачених винними у «саботажі», пота­канні «місцевим антирадянським рвацьким тенденціям, відсутності партійної і радянської демократії», «народний» суд ухвалив вирок позбавити волі у «виправно-трудових таборах»: К.Г.Ляшенка — на 10 років, а Ф.К.Бему та І.О.Обидала на 8 ро­ків кожного. Від 8 до 10 років позбавлення волі отримали 10 керівників колгоспів, які здали державі найменше хліба, та 4 голови сільрад, а голова сільськогосподарської артілі ім. Шев­ченка А.Я.Гамага «за зрив хлібозаготівель» був розстріляний.

Полтавщина: мільйон заморених голодом

Що ж до селян, то за невиконання надмірних хлібозаготівельних «норм» їх примушували платити «штрафи». Озброєні загони обшукували домівки селян, забирали будь-яке зерно, навіть посівне, усю їжу, одяг, худобу та інструменти. Побиття, розстріли, арешти, депортації, заслання, ув’язнення у концтаборах (задовго до створення подібних у фашистській Німеччині), блокада населених пунктів - такими способами селян позбавляли харчів та прирікали на голодну смерть.

Попри внутрішній терор та драконівські методи, запроваджені радянською владою, для багатьох українців у ті часи загроза голодної смерті ставала страшнішою за тюремне ув’язнення.  Навіть після показових судових про­цесів чимало людей, у тому числі й керівників колгоспів, продовжували прихо­вувати частину насіннєвих фондів, допомагаючи людям та сподіваю­чись на врожай 1933 року. Ця обставина змусила керівників Харківської області у люто­му 1933 року нагадати керівникам районів про активізацію кампанії по вилученню у селян насіннєвих фондів. У числі «відстаючих» із заготівлі насіння були названі Чутівський, Кобеляцький, Глобинський та Решетилівський райони, де виконання відповідних планів коливалося від 6,9% до 16,9%.

Вилучивши з села не тільки товарне зерно, але й практично все продовольство, включаючи й посівне зерно, перекривши селянам можливість виїздити за межі своїх районів, щоб там купити щось їстівне, органи влади у центрі та на місцях призвели до масового вимирання населення. Наприкінці 1932 – початку 1933 років у селах Полтавщини почався Голодомор. Голодні селяни шукали будь-які способи вижити. За словами свідків тих трагічних подій, люди їли «до­хлу конину, собак, котів, пацюків, ворон... коріння з рогозу та очерету». Доходило й до канібалізму, коли голод мутив розум. 

Про цілеспрямованість політи­ки кремля на знищення селянства, як основи української нації, свідчить масова смертність від голоду дітей, яких неможливо звинуватити у невиконанні «планів хлібозаготівель». Намагаючись врятувати своїх ді­тей, українські матері відвозили їх на залізничні станції, сподіваючись, що хтось їх підбере і таким чином врятує від голодної смерті. Залишились свідчення іноземних дипломатів про це явище.

Українські гетто: життя і смерть у комуністичних резерваціях

Втім, більшовицькі кати таку можливість врятуватись від голодної смерті для українців швидко перекрили. Наприкінці 1932 року владою були введені так звані «чорні дошки». Суть такого методу, який активно застосовували на Полтавщині, полягав у повній блокаді тих населених пунктів, де найбільше не виконували плани хлібозаготівель. У таких селах заборонялася будь-яка торгівля, із крамниць вивозилися усі товари, а щоб селяни не могли нічого купити в інших селах чи містах, їм заборонялося покидати межі свого села.

Першими спеціальною поста­новою уряду УСРР на «чорну дошку» були занесені села Лютенька Гадяцького району та Кам’яні Потоки Кременчуцького району. Згодом на «чорну дошку» заносились не лише окремі села, а й цілі райони, а саме Бригадирівський, Великописарівський, Гадяцький, Кишеньківський, Кобеляцький, Лохвицький, Нехворощанський, Новосанжарський, Оболонський та Решетилівський. Згідно з по­становою ЦК КП(б)У і Раднаркому УСРР від 15.12.1932 року в ці райони не дозволялось заво­зити навіть украй необхідних речей, таких як сірники та сіль.

У неврожайному 1932 році план «хлібоздачі» підняли на третину. На несміливі доповіді місцевої влади, що завдання нереальне, у кремлі вирішили показати, що сподіватися на жалість комуністичної влади марно. А щоб ніхто не зважився брати щось їстівне на колхозному полі, 7 серпня 1932 року вийшов закон «Про посилення кримінальної відповідальності за крадіжку і розкрадання соціалістичної власності», більш відомий, як «закон про три колоски». За ним лише до грудня 1933 року було репресовано 125 тисяч доведених голодом до розпачу людей. 5400 із них розстріляли.

Відповіддю радянського уряду на спроби голодних селян шукати щось їстівне у містах стала постанова від 22.01.1933 року в якій зазначалося, що «масове пересування селян організоване ворогами радянської влади, контрреволюціонерами та польськими агентами» і давалася команда «заборонити всіма можливими засобами масове пересування селянства України та Північного Кавказу до міст».

Приречені на вимирання села та райони оточувалися військами й міліцією.

Щоб не псувати судову статистику, людей, які дійшли до канібалізму, як правило не судили, а розстрілювали на місці.

Всесоюзний перепис у січні 1937 року показав «нестачу» населення у 8 мільйонів осіб у порівнянні з розрахунковою цифрою. Дослідження оголосили шкідницьким, всі матеріали вилучили та засекретили, а організаторів перепису розстріляли.

Як жили самі окупанти та їх поплічники

В той час, як населення України помирало від голоду, московське партійне керівництво експортувало українське збіжжя та продовольство за кордон. Зокрема, з Миколаївського порту на Італію, Єгипет, Грецію та Францію виходили судна, завантажені понад 900 тисячами тон збіжжя. А з Херсонського порту відпливали кораблі на Північну Америку та Голландію...

У 1932-1933 роках СРСР відправив на експорт 3,41 млн тонн зерна, 47 тисяч тонн м'ясо-молочних продуктів, 54 тисячі тонн риби за такими низькими цінами, що радянську державу звинуватили у демпінгу.

Це стало можливо, бо селяни у колгоспах працювали безплатно – «за палички».

На думку історика Марка Солоніна, організатори колективізації та Голодомору окрім отримання валюти від експорту продовольства та знищення найбільш свідомої й готової до опору частини українського селянства, мали ще один мотив. Сталін побоювався свого оточення і лише після розкуркулювання та Голодомору він та його спільники змогли зітхнути спокійно. Тепер вони знали — для партноменклатури та сотень тисяч «активістів», які вигрібали останні зерна з порожніх казанів голодних селян, дороги назад вже не буде. Пов'язані круговою порукою кривавого лиходійства, вони тепер могли лише покірно тягтись за «лінією партії», вчиняючи все нові злочини проти свого народу.

Новий панівний клас підкуповували подачками. Під час Голодомору остаточно склалася система номенклатурних привілеїв, що проіснувала до розвалу СРСР.

Восени 1932 року, у розпал голоду, в спецрозподільниках радянські та партійні чиновники щомісяця отримували по 4 кг м'яса, 4 кг ковбаси та шинки, кілограм ікри.

А вже під час банкету літераторів у ленінградській «Асторії» він, за його словами, просто очманів від достатку: «біфштекси, смажені курчата, шашлики, шпроти в бурштиновому маслі, поросята, заливні осетри, персики без кісточок і шкірки».

Начальники, які «виявляли незрілість» і підгодовували голодних з особистих запасів, швидко зникали зі своїх постів в нікуди.

В СРСР влада розбещувала не лише тисячі номенклатурників. Наближена обслуга мала так званий «мікоянівський пайок» з 20 найменувань продуктів.

Далі йшли 14 млн людей, які гарантовано отримували скромнішу пайку: працівники стратегічних підприємств, військові та силовики, верхівка інтелігенції. Чим нижча ієрархія, тим жорсткіші продовольчі норми: робітникам за картками видавали - 600 грамів хліба на день, службовцям та студентам — по 200 грамів. Таке харчування не могло забезпечити нормальне функціонування людського організму, проте, цим категоріям населення російська влада давала шанс на виживання. Пересічні городяни теж могли хоч щось купити в магазинах, куди продовольство постачалося централізовано.

На самому дні виявилися пограбовані й приречені на смерть селяни, які не мали ніякої їжі.

Тодішні «володарі кремля» визнані судом злочинцями посмертно, теперішніх мають судити за життя

На початку 2010 року Апеляційний суд міста Києва розглянув кримінальну справу, порушену СБУ, за фактом здійснення Голодомору в Україні 1932-1933 років. Суд визнав винними керівників більшовицького тоталітарного режиму — генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна (Джугашвілі), члена ЦК ВКП(б), голову Ради Народних Комісарів СРСР В’ячеслава Молотова (Скрябіна), секретарів ЦК ВКП(б) Лазаря Кагановича та Павла Постишева, члена ЦК ВКП(б), генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, члена ЦК ВКП(б), голову Ради народних комісарів УРСР Власа Чубаря та члена ЦК ВКП(б), другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича в організації Голодомору.

Згідно з висновком судової науково-демографічної експертизи, яка проводилася у рамках досудового слідства на замовлення СБУ, загальна кількість людських втрат України від Голодомору 1932-1933 років сягає 10 мільйонів 63 тисячі осіб. Зокрема, Полтавщина втратила близько 1 млн людей. До речі, згідно з офіційною статистикою, станом на 1.02.2022 року чисельність населення в Полтавській області складало 1 млн 350 тисяч. Скільки б нас було, як би російські окупанти не заморили тоді голодом ті 10 мільйонів українців?

На підставі матеріалів слідства, доказів та висновків експертиз, Апеляційний суд підтвердив висновки слідчих СБУ щодо штучного створення умов, розрахованих на фізичне знищення частини української нації, з боку керівників більшовицького кремлівського режиму. Вони визнані винними у Голодоморі в Україні у 1932-1933 роках. І хоча українське законодавство не дозволяє виносити вирок особам, які вже у могилі, злочин проти людяності не має терміну давності.

Отже, колишні «володарі кремля» визнані українським судом злочинцями посмертно. А теперішні «володарі кремля» мають бути визнані злочинцями за свого життя. Покарані рішенням міжнародного чи українського суду.

Цьогорічну кампанію на вшанування пам’яті жертв Голодомору, яка проходить в умовах повномасштабної війни, Український інститут національної пам’яті проводить під гаслом «Пам’ятаємо. Єднаємося. Переможемо».

При підготовці статті використані матеріали управління СБУ в Полтавській області, архівів СБУ та Бі-Бі-Сі