Піаніст Євген Хмара розповів, як він пов'язаний з Кременчуком, про творчі плани та концерти для військових

14 вересня у нашому місті з концертом «Музика для зцілення душі» виступав піаніст-віртуоз Євген Хмара, і «Кременчуцький ТелеграфЪ» поспілкувався з музикантом.

На своїй сторінці у фейсбуці Євген написав, що відчув вайб Кременчука, та виклав фото зі своєї поїздки на тролейбусі:

Читайте далі, як піаніст пов’язаний з нашим містом, про його творчі плани на майбутнє та музикотерапію для військових.

— Ми вже знаємо, що Кременчук з вами тепер пов’язаний більш тісними зв’язками. Розкажіть нам, як це відбулося?

Тепер в мене є родичі в Кременчуці, це брат мами моєї дружини. Тому тепер частинка моєї душі — у Полтавській області.

— Тобто він тут знайшов своє кохання?

Ні, скажімо так, в мене дружина родом з Києва, але її батьки з Полтавської області.

— Ви вже бачили щось в Кременчуці? Чи визначили для себе родзинку нашого міста?

Люблю це місто, я тут точно не перший раз. Був на набережній, де виставляли телескопи, і кременчужани дивились на зірки, планети. Я був на джазовому фестивалі, не знаю, до речі, чи проходить він зараз. Знаю, що є чудовий парк на березі Дніпра, в якому ми навіть гуляли з моїми дітьми.

— Скажіть, ви у 2020 році приїжджали в Кременчук разом зі своєю дружиною. Ви зараз з нею не виступаєте?

Звичайно, виступаю, просто в нас така історія, що наш Мишко (син — ред.) ще дуже маленький. І фізично зараз ми не мали можливості їхати в такий, не буду казати, що великий, але все одно складний тур, дуже багато логістики. Як тільки Мишко стане міцнішим, ми обов’язково поїдемо разом. Мій автомобіль вже команда називає «хмаромобіль», тому що коли ми їдемо в тур з родиною, це завжди дуже голосно, шумно. Але прикольно те, що діти спостерігають за тим, як відбувається цей процес, вони бачать, як ми працюємо. Це величезна праця, багато місяців підготовки до турів.

— Третю дитину ви назвали Михайлом, і в одному з інтерв’ю ви казали, що дуже хотіли, щоб вона народилася тут, в Україні. Зараз в країні війна, чи змінили б ви свою думку через це?

Абсолютно ні. Я вважаю, що війна — це випробування для кожного українця. А випробування, які нам даються, не потрібно оминати, а потрібно їх проходити. Вважаю, що в нас благословенна земля, і війна — це трансформація і розширення. Це перше. А друге, що ми закохані в Україну. У мене було мільйон можливостей звідси поїхати. Мені пропонували великі гроші в США — бути частиною гурту. Але тут є місія: нести інструментальний жанр, який сім років тому нікому був не потрібен в цій країні. Сьогодні збираються повні зали. Тому я вважаю, що це певний культурний базис. Те, що люди ходять на авторську інструментальну музику — це величезний прорив. Діти починають ходити в музичну школу, хочуть купувати фортепіано. І це стає модно. Мені здається, що був такий період, коли взагалі, якщо тебе відвідують в музичну школу, це якась каторга.

— Ваші діти в музичну школу ходять?

Ні, вони ще не ходять в музичну школу. Ми не з тих батьків, які будуть пушити: «От ми музиканти, ви будете музикантами, діти ваших дітей будуть музикантами». Ні, ми за право вибору, але я дуже хотів би, щоб хоча б трошки вони повчились. Бо вважаю, що для формування нейронних зв’язків музика свою справу робить. Тому хай це буде рік, але вони позаймаються, а далі — право вибору.

— Чи складніше стало створювати шедеври в умовах війни?

Вони не створюються, а приходять. Музика приходить. Я не вважаю, що створення відбувається шляхом мозкової активності. Я жартую на цю тему постійно в багатьох інтерв’ю, що це як Wi-Fi-роутер. Коли ти отримуєш пароль, підключаєшся до інтернету. Так само з музикою. Двадцять відсотків музики прийшли до мене взагалі уві сні. Інша частина — за кермом, з дітьми, коли щось дуже добре, коли щось дуже погано. Тому насправді це певний пакет інформації, який приходить. Далі, звичайно, йде процес аранжування. Як не дивно, я все одно чую у своїй голові, що грають скрипки, що грають труби, що грають рок-музиканти. Єдине, що потім це треба донести музикантам. Оркестру треба розписувати ноти, а музикантам треба пояснювати.

— Чи є різниця профільності публіки України й публіки за кордоном, де ви також буваєте?

Культура взагалі в цілому (відрізняється — ред.), сприйняття не тільки інструментальної музики, взагалі живих концертів. Звичайно, вона на багато голів вище в Європі. Я цього не приховую. І я цим хочу навпаки стимулювати наш український ринок. Для прикладу, ти їдеш в села, і там на вибір стоїть два крутих роялі — Yamaha, Steinway, вибирай, на якому хочеш грати. Є симфонічні оркестри в маленьких селах, громадах, якісь у них батли між селами. Не з вилами село на село, а з оркестрами. Це дуже круто.

Але це не означає, що ми якісь не такі. Ми фактично тільки 30 років за сучасною українською історією як отримали незалежність. А до цього нас гнобили. Нам розказували, що десь там, в Москві, краще. Українська мова — це не круто, село — це не круто. Паспорти людям не видавали в селах. Якщо ти з Києва, наприклад, то тільки російська мова. Хто приїхав і говорить українською — це з села. Тобто викривлення розуміння. Я переконаний, що майбутнє України — за селом. Тому що це аграрна країна, дуже потужна. Через те, що ми пережили війни, голодомори, революції, глибина української душі безмежно широка. І сьогодні, під час війни, в Європі всі бачать, якими ми можемо бути.

— Ось за вами стоїть інструмент. Ви його привезли з собою, чи це місцевий?

Ні, звичайно, це привезений з Києва. Я скажу, що в Кременчуці ще не так все погано. І чорний інструмент непоганий (знаходиться в МПК — ред.), тобто на ньому можна було б дати концерт.

— Яким зіркам українського шоубізнесу ви аранжували?

Та майже всім, простіше сказати, з ким я не працював.

— Що тоді в планах на найближчий час?

Найближча колаборація — з Jerry Heil. Ми вже заявили про це на її сольному концерті в Києві. Я не буду казати «кліп», це відеоробота, бо зараз війна, і сьогодні немає сенсу робити якісь вичурні шоу чи знімати помпезні кліпи. Я вважаю, що головне — творчість, головне — творити. Якщо вона знаходить відгук серед аудиторії, то це вже головне.

— Розкажіть про вашу програму реабілітації військових.

Там, де я виступаю з концертами, зазвичай в цей же день або в цьому регіоні, або в області, обов’язково даю концерти для військових. У форматі музичної терапії вже 8 років я проводжу подібне, але для особливих дітей, з синдромом Дауна чи аутизмом. Музикотерапія — сьогодні в наших просторах це звучить як якась езотерика, щось незрозуміле. Але існує світова практика, США і Великобританія використовували її для військових, які пережили Другу світову війну та В'єтнамську війну. Це як один з елементів програми по реабілітації військових. Тому ми це розпочали; фантастична реакція: хлопці плачуть, від цього плачу я, дійсно дуже потужно. Я вважаю, що це має бути.