Історії з евакуації: «Зразу молилися, щоб не померти, а потім - якщо помирати, то щоб усі разом»

Олена Гомоненко із півторарічним сином та чоловіком залишили свій будинок в Ізюмі після авіаударів. Зараз живуть в Кременчуцькій школі-інтернаті, де розмістилося 80 евакуйованих. «Наше місто практично знищене. Вівчарку нашу вбило осколком, але три дні назад дім іще стояв… Свекор залишився жити в погребі, який ми облаштували для себе, але мусили виїжджати, бо обстріли посилювалися, а тримати півторарічну дитину в погребі - це неможливо», - розповідає 41-річна Олена. Вона прожила в Ізюмі 30 років і каже, що нікуди і ніколи не виїхала б.

Якби не війна, то жінка саме зараз оформлювала б свого сина до дитсадка, а сама - виходила б після декретної відпустки на роботу у щойно відремонтовану дитячу поліклініку, де працювала медсестрою. У чоловіка теж була постійна робота, працював майстром з виготовлення окулярів - в Ізюмі колись був потужним оптико-механічний завод,  і досі Ізюм, як виявляється, відомий на всю Україну своїм багатим ринком окулярів. Одним словом, усе в цій родині складалося: власний будинок, робота, старші діти виросли і самостійні, Олена з чоловіком тішилися малим сином. Прості щасливі мирні будні.

Я думала, в нашому будинку дах знесло, а це метрів за 200 від нас бомбили напівзруйновану вечірню школу, там колись ще в 2014-му АТО-вці жили, то росіяни, мабуть, і досі думали, що то військова частина.

І так ми просиділи ніч у погребі. У перерві чоловік збігав у хату взяв якісь теплі речі, ліхтарик, телефон. А на світанку ми вилізли, вийшли на вулицю - і я ніколи не думала, що так почну любити світанки і ненавидіти ніч.

Син Олени обстежує укриття — у перші хвилини дитині було цікаво

У той же день, 3 березня, Олена із чоловіком намагалися виїхати з Ізюма у Святогірськ, до батька Олени. Але дорогу перекрили військові.

Попереду була іще одна ніч з бомбардуванням. За день подружжя облаштувало погреб: занесли розкладачку, навіть газову горілку, раптом доведеться сидіти довго. Ночувати спустилися до свого укриття.

Олені з родиною пощастило виїхати, хоча дорога було вільною лише два дні - 4 і 5 березня. Добралися до батька у Святогірськ, сподівалися, що обстріли не дійдуть, хоча навколо постійно було чутно вибухи. Поступово «визволителі наступали - скинули бомбу на Святогріську Лавру, підірвали міст у селі Богородичне. У Лаврі в цей час якраз переховувалися жінки з дітьми. Після цього батько Ірини сказав: «Все, у мене жити небезпечно. Завтра виїжджайте»

Олена з чоловіком поїхали власним транспортом до Дніпра, потім на Кременчук. Зараз постійно проживають в школі-інтернаті по вул.О.Вишні. Як тільки вдається додзвонитися до земляків, питають, що там і як в місті.

Олена щодня стежить за подіями на Сході, чекає, щоб пошвидше повернутися.

Матеріал створено за підтримки ГО «Жінки в медіа» та Українського Жіночого Фонду. Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація не завжди відображає погляди УЖФ.