Підполковник, який став теслярем-віртуозом!

По-перше, коли б ви не запитали цього пана, як його справи, він завжди відповідає: «Виключно чудово!». І на додачу радісно посміхається та активно ворушить вусами – для більшої переконливості. По-друге, цей пан робить із деревини фантастично гарні речі. Погодьтесь – підполковників, які б уміли віртуозно теслярувати, одиниці. А, може, він взагалі один такий. Ми б ще зрозуміли, коли б вийшовши у відставку, підполковник всівся би біля віконечка випилювати лобзиком простодушні рамочки – і вставляти туди вигорілі солдатські фотографії. Це було б цілком у дусі невеселої пісні «Полковнику никто не пишет, полковника никто не ждет...»

Але підполковник Богушевич не пиляє лобзиком. Він купив якийсь суперсучасний станок, навчився користуватися комп’ютерними програмами, і тепер видає завдання станку – а той знай собі пиляє різні тонесенькі візерунки.

Звісно ж, нас зацікавило – звідки такі крайнощі? Чому людина міняє артилерійську бригаду на теслярський станок? Та ще й за власним бажанням іде у відставку? І це після 25 років служби, після закінчення Ленінградської артилерійської академії, дослужившись до командира артилерійської бригади?! У відповідь колишній артилерист розповів нам страшенно зворушливу історію. Виявляється, маленький Льонєчка з четвертого класу весь вільний час проводив у шкільних майстернях – йому дуже подобалось працювати з деревом. Він ще й авіамоделюванням займався – клеїв модельки літаків та випробовував їх на шкільному подвір’ї. І так вправно клеїв, що отримав звання майстра спорту зі спортивного авіамоделювання! І поступав Льонєчка, пардон, Леонід, після закінчення школи на архітектурний факультет Мінського політехнічного інституту. І малювання він здав на п’ятірку. А от на екзамені з креслення припустив дурну помилку. І опинився, зрештою, не у політехнічному інституті, а в артилерійському училищі.

Але бути артилеристом Леоніду теж страшенно подобалось! І він тривалий час з ентузіазмом займався радіолокаційною, радіотехнічною, геодезичною та оптичною розвідкою.

А, вийшовши у відставку, не вагався ані хвилини – заздалегідь знав, що стане теслею. Втім, підполковник називає свою роботу більш романтично – «художник по дереву». Про себе каже, що «відрізає від дерева зайві шматки і випускає на волю те, що там приховане»!

Звісно ж, ми не втримались від банального, але популярного нині запитання – як підполковник, займаючись таким рідкісним та недешевим ремеслом, збирається пережити кризу? Відповідь отримали чітку. Підполковник діловито повідомив, що цей час (кризу) планує використати на роботу з каповим грибом (каповий гриб – грибоподібний наріст на березах). Спершу він його старанно обробить за технологією 500-річної давнини – відшліфує та проявить малюнок деревини. Потім його грамотний станок «вибере» на капі тонесенький декоративний візерунок. Потім підполковник такий самий мотив відфрезерує із перламутру, і, нарешті, вставить його у капову заготовку. І вийде розкішна шкатулка для жіночих прикрас.

Ми послухали, подивились на каповий гриб, на станок, на художника по дереву, і зрозуміли – а таки правда, поки усе це відфрезеруєш, будь-яка криза минеться. Зрештою, все минає. А капові шкатулки залишаються.