Ольга Фреймут: «Я була бездоганною вантажницею»

З Ольгою зустрічаємось у готелі «Європейський» – саме там вона зупинилась разом із знімальною групою. Вона вже побувала з перевіркою у багатьох кременчуцьких закладах і тепер збирається повертатись до Києва.

– Цей готель не перевіряли. Взагалі, готелі, у яких ми зупиняємось, не ревізуємо – це якось неетично, – зізнається Ольга. За день вона втомилась, адже з самого ранку на ногах, проте має добрий вигляд, на ній – чорне елегантне пальто.

– А звідки ви стільки знаєте про ресторанну справу? Аби робити коментарі та вказувати на недоліки, потрібно знати багато тонкощів…

– За час роботи в «Ревізорі» ми перевірили 800 закладів. Днями я лечу на тиждень у Дубаї, потім на північ Таїланду. Увесь вільний час я мандрую.

Бронюю найпрестижніші готелі світу, приходжу в найрейтинговіші ресторани – це моє хобі. Я особисто знаю багатьох відомих кухарів, рестораторів світу та готельєрів . Це вже стало стилем мого життя. І майже 70 відсотків людей з мого оточення – це люди зі світу готельно-ресторанного бізнесу. Я вже не можу на цьому не знатися.

– Чи важко було на початку, коли шоу було ще невідоме, а доводилось «з ноги» заходити на кухню до приватних господарів?

– Ми перші почали показувати людям кухні. І перший сезон був шоком. І міліція не знала, що з нами робити – нібито і закон є, і ресторатори не знали, що з цим робити, і ми самі не знали. Юристів «Нового каналу» цікавило, коли вже підуть позови на нас. Тому що все одно ми б перемогли, бо діяли на основі законів. Але ними до нас ніхто не користувався. Ми вперше почали показувати людям, як відстоювати свою гідність. Це було страшно, але я знала, що у мене висока мета. Я вірю, що у людини, яка вимоглива в дрібницях, в житті все складеться. Тому ця програма про те, як захищати свою гідність.

– Ви вимоглива у дрібницях?

– Так, у всьому! І де б я не вчилась, скрізь отримувала відзнаки. Чи то у музичній школі по класу фортепіано, чи то у школі – у мене золота медаль, чи то в університеті ім. Франка – я вчилась на факультеті журналістики. Я не люблю середніх ані рейтингів, ані почуттів. Я люблю загостреність. Якийсь смуток, меланхолія, депресія – все це дуже потрібно, аби не було рівного стану душі.

ДОСЬЕ

Ольга Фреймут народилася 25 лютого 1982 року в Новому Роздолі Львівської області.
Навчалась у  Львівському національному університеті ім. Івана Франка та Міському університеті Лондона. Працювала журналістом у компанії Бі-Бі-Сі, на міжнародному відділі 5-го каналу. Була фешн-журналістом у програмі «Сніданок з 1+1», стала співведучою «Підйому». На 5-му каналі Ольга Фреймут познайомилась зі своїм колишнім  чоловіком, головним режисером каналу. Вони не були одружені офіційно, мали лише церковний шлюб. Доньку ж Злату народила в Лондоні від корінного британця Ніла. (з Вікіпедії)

Працювала вантажницею, аби бути ближчою до Бі-Бі-Сі

– Коли ви мешкали у Лондоні, то якийсь час навіть працювали вантажницею. Невже гарна білявка не могла знайти для себе кращої роботи?

– Я хотіла потрапити у Лондоні на Бі-Бі-Сі – я таки туди потрапила, коли вступила до університету і мене направили на практику. Але поки цього не сталося, я хотіла бути поруч. Звучить як романтична історія з голлівудського фільму, але я дійсно знайшла роботу в кафе навпроти – його тримала індійська панна. Це такий собі клуб, де водії автобусів пили чай. Чому працювала вантажником? Бо мені, крім роботи офіціанткою, доручили розвантажувати машину, що привозила соки та страви, і заносити їх до холодильників. І я тоді більше важила. Сприйняла цю роботу як позитив – у спортзал немає часу ходити, тож отакий мені фітнес. Я ніколи не гидилася ніякої роботи. Мені дивно, коли людина нічого в житті не досягнула, а вже кривить носом, бо потрібно із шваброю мати справу або працювати помічником кухаря, а в душі він уже шеф. Я вірю в послідовність у житті… Взагалі, я люблю дивитись, як люди працюють – чи вони зводять будинок, чи лікують людей. Мені подобається спостерігати. І в будь-якій роботі потрібно бути бездоганним. Я була бездоганним вантажником, бездоганною офіціанткою, журналісткою, а також прагну ідеалу в своїй професії телеведучої. Я вважаю, що роблю все правильно – кожного дня вчуся. Дуже вимоглива до себе та своїх колег, і зі мною у команді працюють такі ж люди.

– У вас з дитинства, мабуть, було багато кавалерів?

– Мене мало хто цікавив. Мені взагалі чоловіки мало подобаються, а ті, хто подобається – особливі. Я завжди знала собі ціну. Я не могла просто так полюбити Володю Кравця, бо він найвищий у класі. Мені подобався Назар Деркач за неймовірні таланти та харизму. Так само і зараз. Шанувальників багато, я отримую багато листів, квітів, але сприймати всерйоз усіх підряд… Я на цих кавалерів не звертаю увагу, тому вони бачать цей холод. Часто в спину чую «снігова королева» – навіть Арам (Арам Мнацаканов – телеведучий та ресторатор – ред.) називав так. Є таке, бо я дуже вимоглива. Моя друга половинка – це я точно знаю – найкращий чоловік у світі, бо він дійсно ідеальний в моїх вимогах. Думала, важко такого знайти. Звичайно, можливо, для вас він буде взагалі не потрібний. Я ніколи не розмінювалася і кількість мене ніколи не цікавила. У мене не було багато кавалерів. Моя біографія має кілька романтичних імен і вони відомі Україні. Це не випадкові люди – випадкових у мене в житті немає і не буде. Мені краще бути самотньою, ніж із кимось. Я не розумію, як жінка може терпіти якогось бідака, який тягне донизу її та усю родину. Мені здається, такого краще виганяти з хати. Але люди тримають для престижу. Аби був. Аби була якась така цілісна картина, що у жінки є чоловік. Я цьому завжди дивувалась.

– У вашої семирічної доньки Злати ваш характер?

– У неї ще більш загострена манія чистоти. Вона обов’язково щовечора приймає душ і це обов’язково 40 хвилин – не менше. Двічі намилить волосся, нанесе кондиціонер. І процедура завжди однакова. Вона наполовину британка і в неї дуже багато традицій. Наприклад, завжди однакові сніданки і обов’язково має бути те, що вона любить. Злата молиться зранку і ввечері. Якщо засне десь і забуде, то посеред ночі у неї паніка: «Боже, я не помолилась!». І стає молиться. Донька дуже самостійна, моя незалежність у неї загострена. Я не знаю, як вона буде жити у цьому світі – дуже за неї хвилююсь. Інколи навіть починаю на неї злитись. А потім схаменусь – вона ж така, як я! Та я такою стала з часом, а вона з такої стартує. Якщо так далі піде – мені просто страшно, як вона з такими вимогами до життя зможе знайти притулок у цьому світі. Потрібно вчитись адаптуватись.

– Ви допомагаєте їй з уроками?

– Ніколи в житті! Мене це абсолютно не цікавить. Але я тишком-нишком телефоную вчительці. Ми розмовляємо раз на тиждень, але Злата про це не знає. Донька вчиться у київському ліцеї №100 з фізико-математичним нахилом – це державна школа, вона дуже престижна і безкоштовна. Туди складно потрапити – треба складати непрості іспити. Я не цікавлюсь її уроками, хоча чітко знаю, які у неї результати. Златі навіть радили перестрибнути клас, бо вона з чотирьох років читає з такою швидкістю, що я навіть заздрю. Вона дуже красиво читає російською, а я досі не навчилась так швидко і красиво читати. Тепер донька каже, що їй бракує знань з англійської. Зараз вона ходить в британську раду на додаткові уроки, а також на танці, фехтування – сама обирає гуртки. Я включаю повну байдужість. Уроки вона робить до першої ночі. Я кажу їй, будь ласка, зроби їх завтра. А вона відповідає, що не може – якщо вже почала, то все доробить. І дитина в свої 7 років сидить до першої години і робить уроки.

– А не плануєте відправити доньку на навчання до Британії, аби вона там змогла підтягнути англійську?

– Звичайно, було б гріхом не скористатися цим, адже вона громадянка Британії. Тому якісь медичні речі – вакцинацію, огляд у лікарів ми проводимо безкоштовно у Лондоні. Я планую віддати її в англійську школу, бо мені дуже подобається британська освіта. Тим паче, що вона для Злати безкоштовна, тож чому б цим не скористатися. Тому, коли їй виповниться 14 років, я хочу, можливо разом із Златою, пожити у Лондоні. Вона там житиме із мамою чи нянькою – як складеться.

– У доньки є домашні улюбленці?

– Так! Златі 2 роки тому Святий Миколай приніс маленького йоркширського тер’єра. І в той же час Саша Педан (телеведучий – ред.) отримав такий самий подарунок. Тобто, у Саші вдома – сестричка нашого Лунтика – Лувія. Лунтика ми дуже любимо – він особливий пес. Злата дуже пізно лягає і тому зранку їй важко прокидатися. Тож Лунтик робить все можливе, аби вона таки піднялася з ліжка. У Злати двоповерхове ліжко, а він такий маленький, шкрябає по ньому лапами, як може – дуже відповідальний пес.

Кременчугский ТелеграфЪ, №44