Стратегія дитячих ігор: „побачив – убив”

Як тільки переступаю поріг комп’ютерного клубу, мене одразу охоплює хвиля галасу. Сідаю за комп, щоб „побродити” в Інтернеті. Не можу зосередитись - погляд відволікає брудна, зачовгана підлога, старенький роздовбаний вентилятор, що ледве шарудить. Під стелею - кілька малюсіньких продовгуватих вікон. Світло - лише від кількох блідих лампочок та увімкнених моніторів. У сусідній кімнаті біля адміністратора можна купити як безалкогольні напої, так і пиво. Незважаючи на юний вік публіки, лається вона вельми вправно. Хлопчаки віком від 8 до 17 зайняли усі комп’ютери. Біля деяких стоять по двоє-троє, очікуючи черги. До адміна підходить підліток,  дістає з кишені кілька двогривенних і одну п’ятигривенну купюру, відраховуючи потрібну суму. У пориві бажання дійти до фінішу, діти нестримно клацають по клавіатурі, сіпають мишку, що скоро „відкине лапки”. А вигляд такий несамовитий, що ніби-то й послати можуть. Інші ж, у яких, певно, немає грошей, вештаються по задушливій кімнаті, сподіваючись, що хтось із хлопців дозволить пограти за свій рахунок. Та дарма...
За спогляданням цього процесу пройшло кілька годин у сповненій несвіжим повітрям, напівтемній кімнаті. Після часу, проведеного в комп’ютерному клубі, згадуєш, що було на моніторах, за якими сиділи діти: переважно кров, убивства, відірвані голови, зброя, страшні погляди кровожерливих монстрів...
В одному із періодичних видань є опис змісту комп’ютерних ігор. Ось невеликий уривок: „Носитися по коридорах і засаджувати пристойні порції свинцю в рила й тушки тварюк, які загрозливо виглядають із-за рогу,” (про гру „Doom 3”). Далі: „Гра відбувається за принципом „побачив – убив”. Усе дуже просто, чи не так? Пригнічує наступне: „Кров, вогонь, біль утрати друзів”. А це як вам? У сценарії гри „Max Payne” розповідається, як головний герой став несамовитим і жорстоким після того, як банда наркоманів розстріляла його сім’ю заради кількох доларів.
Мабуть, існують добрі й щирі комп’ютерні ігри. Але у тому клубі ми їх не помітили.