Хто вони, кременчуцькі режисери

Сергій Ситник:  «Грекам ще у VI столітті до нашої ери був потрібен театр,
то чому він не потрібен нам?»

Посада: директор міського Палацу культури
Режисер «Кременчуцького Троїцького театру»
Театральна трупа: 16 чоловік
Репертуар: Фігейредо, Моль’єр, Чехов, Фріш, Єрофєєв
Освіта: Дніпропетровське училище (коледж) культури: актор, режисер; Київський університет імені Карпенка-Карого : театрознавство і критика

– Що для вас як для режисера театр у Кременчуці?

– Театр і в нашому місті, і в інших – це наче сталактит. Коли вода не точить камінь, а, навпаки, «нарощує» його – проблеми накопичуються, стає все менше людей, які розуміють театр. Є люди, які, можливо, й сприйняли б його, але у Кременчуці до нас не було театру, не було куди йти. Зараз все трішки відроджується, слава Богу, є «Лілея», «Арлекін», «Аскал», «Від і до», «Троїцький». Ми не конкуренти – у нас різні жанри, глядач у кожного свій. Ми можемо тільки підтримувати один одного. Я радий, якщо наші глядачі підуть на спектаклі до інших театрів, і навпаки. Часто трапляється так, хтось почув «О, так у нас театр з’явився!» – і прийшли: багато людей, багато діток, багато стареньких потрапляють у Кременчуці в театр вперше.

– Що найбільше запам’яталося з театрального життя?

– Яскравий спогад – перша «Театральна весна», бо це вдалося, і відчув я це на капуснику 1 квітня три роки тому. Тоді вперше кременчуцькі теат­рали зібралися разом, залишилися і пили чай. Було всім весело, панувала невимушена атмосфера. Я боявся, що наступний  фестиваль не вийде. Але і він вийшов, на нього приїхали кияни. Цього року також театральні враження найкращі, бо сьогодні вперше у нас уже три трупи з інших міст – коло спілкування розширюється. Спасибі Хмельницьку, Олександрії і Києву, що підтримують це починання. Так, хтось дізнається про театр, про наш захід і зацікавиться: «Навіщо сюди їдуть люди з інших міст? Що вони тут будуть робити, що покажуть? А якщо вони до нас їдуть, значить, і тут театр якийсь є».

Те, що кругом є «профі», які з «косилкою» їздять, то зрозуміло – вони заробляють гроші, а художня самодіяльність – вона для того, щоб отримувати та віддавати емоції. У себе в місті, десь на фестивалі, люди витрачаються матеріально, викладаються духовно, але їдуть, щоб отримати від цього задоволення.

– Що, на вашу думку, потрібно Кременчуку, щоб стати містом театралів?

– Мабуть, розуміння. Про матеріальну підтримку театру я навіть і не мрію. Скоріше, сподіваюся на якийсь поступовий розвиток, розуміння кременчужанами, що таке театр. Пам’ятаю, як в Єкатеринбурзі потрапив на виставу «Гроза». Її ставив Театр юного глядача. До зали загнали школярів, бо це програмний матеріал. І от 2,5 години лунає «га-га-га, ги-ги-ги», гримлять якісь пляшки під кріслами. Тоді я й зрозумів, що на виставу не можна запрошувати тільки школярів. Це має бути 50 на 50 – дорослі і діти. Тоді з малечі виховається театральний глядач. Грекам ще у VI столітті до нашої ери потрібен був театр, то чому ж він не потрібен нам? Колись, можливо, ми будемо спілкуватися «третім оком», відмовимося від ноутбуків, а театр все одно залишиться потрібним – бо це спілкування через незримі мости розуміння.

Михайло Куропятник: «Люди дивуються, коли дізнаються, хто я і чим займаюся»

Режисер Молодіжного театру «Живи, як я»
Театральна трупа: 15-16 чоловік
Репертуар: оригінальний жанр, театр тіней, пантоміма, дитячі вистави
Освіта: Олександрійське училище: режисер

– Чим, на вашу думку, життя режисера відрізняється від життя звичайної людини?

– Відрізняється всім! Тим, що кожен день у мене як у режисера цікавий. Тим, що люди дивуються, коли дізнаються, хто я і чим займаюся. Я щодня прокидаюся і розумію, що незвичний вже тим, що займаюся театральним мистецтвом і навчаю цьому дітей. Дуже прикро і дивно, коли люди, дізнавшись, що я режисер, реагують приблизно так: «Чим ти займаєшся? Театр? А у нас у місті є театр? І тобі це подобається? А як ти на це живеш?»

– В яких жанрах ви працюєте?

– Наш репертуар – всі існуючі театральні види та жанри. Мені все цікаво – оригінальний жанр, театр тіней, пантоміма. Правда, велика робота у нас поки що одна – спектакль «Павук». Дуже багато ще у планах – і фантами хочемо зайнятися, і комедіями, дитячими спектаклями – за все беруся. Ми навіть участь в «Україна має талант-4» брали.

– З якими проблемами стикаєтесь?

– Зараз дійсно трохи важкий час для колективу. Завод, якому належить Палац культури «Кредмаш», хоче від нас відмовитися. Тому тепер я заявляю, що театр «Живи, як я», який існував 16 років, офіційно перестає існувати. Але радий повідомити, що тепер існує інший колектив – громадська організація Молодіжний театр «Живи, як я». Також дуже хочеться, щоб наші спектаклі діти в школах дивилися, але туди не можна пробитися. Для того, щоб виступати у школі, треба зібрати дуже багато документів.

Олена Тимофєєва: «У Кременчуці виросло вже власне покоління талановитих акторів»

Діяльність: педагог сценічної вимови та акторської майстерності
Режисер народного театру-студії
КрНУ ім.Остроградського «Лілея»
Театральна трупа: основний склад – 7 чоловік
Репертуар: соціальні драми, музичні комедії
Освіта: Харківський університет мистецтв імені Котляревського: актриса

– Яким у вашому розумінні має бути життя режисера театру?

– Найперше, воно має бути творчим. Зараз модно казати – «креативним», але, насправді, це творче життя, творче сприйняття світу, творче мислення. Такі люди до всього підходять нестандартно. Наприклад, як педагог я писала вірші про дітей, разом з моїм коханим чоловіком знімаю відеоролики про дачу – ми з ним однодумці, і дуже захопилися зйомками. До всього підходимо творчо: навіть якщо це клумба, то вона у нас вертикальна – у вигляді фрегату і прикрашена квітами. Творчість – це спосіб мислення такий, і тому, звісно, життя режисера відрізняється від життя людей інших професій.

– Маєте найяскравіший спогад з театральних часів?

– Ви знаєте, можливо, були й більш яскраві театральні враження, але нещодавні – це прем’єра «Троїцького театру» «Москва-Петушки». Мене і Фігейредо («Лисиця та виноград») дуже вразило, коли я вперше дивилася. Але після перегляду «Москва-Петушки» я йшла під таким сильним враженням, що потім увесь час згадувала цей спектакль.

– Чи змінився за останні роки театральний Кременчук?

– Дуже. До речі, зверніть увагу, в малому залі міського Палацу культури з’явилиcя лаштунки, немов справжні, чорний кабінет театральний. Уже давно дозріло це питання – назвати залу не «малою актовою залою», а «театральною міською залою». І нехай зараз у нас немає професійного театру, але у нас є майже фестиваль – «Театральна весна». Це дуже добре, що Сергій Михайлович став директором МПК, і ця зала сьогодні використовується, як театральна.

– Як вважаєте, що потрібно Кременчуку, аби стати містом театралів?

– Дуже багато зробити треба. І найбільше все залежить від міської влади, від її допомоги. А ще від батьків – діти мають приходити до театру, бо якщо їх з дитинства не привчати до цього мистецтва, то місту не бути театральним. Подивіться, хто ходить на спектаклі. Я звернула увагу на публіку в залі – в основному це люди зрілого віку, люди ще радянських часів. У нас не виховують нового глядача. Я думаю, що цьому можуть сприяти міська влада і ЗМІ. І тут питання приміщення для театру не найголовніше. Можна мати невелику залу – і при цьому аншлаги та щонедільні спектаклі професійних чи напівпрофесійних акторів. Ви подивіться уважно на сцену. Помітно, що вже виросло певне покоління талановитих людей-акторів. І нехай вони не отримали професійної освіти, але вони мають досвід, навики. Ось чому на сьогодні в нашому місті є досить сильний акторський склад.

"Кременчуцький ТелеграфЪ", №14 від 4 квітня