На своє золоте весілля кременчужанка одягла сукню, в якій виходила заміж 50 років тому

Своє золоте весілля Анатолій Антонович і Марія Петрівна Українці святкували гучно – багато гостей, музика, весільний коровай та столи у банкетному залі «АвтоКрАЗу» – на підприємстві, де подружжя пропрацювало 48 років. Друзів у родини дуже багато – вони й запросили «ТелеграфЪ» поспілкуватися з «молодятами, які вміють берегти сімейні цінності». На свято прийшли й сусіди, й колеги по роботі, і, звичайно, сім‘я: донька з чоловіком, два онуки з дружинами та дві правнучки.

Онук Ян та його дружина Олена кажуть, що в бабусі та дідуся завжди «з-за столу голодним не встанеш». Не виняток і нинішнє сімейне свято. Та головне – це взаємна повага та щирість у стосунках, які й єднають родину. Українці виховали доньку Анжелу, яка, до речі, теж пішла на «АвтоКрАЗ» по їхніх стопах – і зараз працює провідним інженером; виростили двох онуків, зараз уже в їхніх родинах підростають донечки.

– Спочатку хотіли відсвяткувати золоте весілля батьків у своєму колі, – розповідає Анжела. – А потім тато сказав, що вони дуже скромно відзначали одруження. Батьки прожили разом стільки років, то невже не заслужили пристойне весілля? Ми подумали (я з чоловіком, онуки) – та й вирішили скинутися та спільними зусиллями влаштувати батькам справжнє свято.
73-річна наречена прийшла на своє золоте весілля у тій же сукні, в якій виходила заміж 50 років тому. Марія Українець і зараз така ж струнка, як у дівочому віці – вбрання навіть не довелося перешивати. Її сукня не довга, блідо-жовтого кольору – відрізняється від традиційного білого для наречених.

– Вона і тоді в нас модненька була, і зараз, а струнка, бо така жвава, що на одному місці довго всидіти не може, – посміхаються, розповідаючи про Марію Петрівну її колеги.

– Спортом якомось займалися? – уточнюю я.

– Та на городі! 27 соток у селі, батьківська спадщина – ото й увесь спорт, – підпрягається чоловік пані Марії, Анатолій – одразу видно, що жартівник і веселун.

Анатолій жив у палаці, а Марія для нього співала

Побралися вони у 1963 році, тоді Анатолій якраз прийшов із армії та приїхав із Вінниці працювати на Кременчуцький автомобільний завод на запрошення підприємства. Тоді комсомольців часто направляли туди, де особливо потрібні були робочі руки. Працював він на підприємстві слюсарем. Поселили, як згадує Анатолій Антонович, у Палаці культури КрАЗ, на другому поверсі (гуртожитків у підприємства тоді ще не було). Марія приїхала до міста із села Потоки, влаштувалася на КрАЗ диспетчером, а жила на квартирі. На заводі пара й познайомилася. Разом ходили на роботу, потім зустрічалися після роботи.

– І довго зустрічалися? – запитую в «молодих».

– Та ні, недовго, менше року, – посміхається пані Марія.

– Та що там довго зустрічатися! Я подивився – дівчина нічого, співає гарно, особливо на річці. Як заведе у човні «Місяць на небі, зореньки сяють…». Уявіть, голос молодої дівчини, а на березі сидять діди, рибу ловлять та й дослухаються – хто ж це так гарно співає? Який же парубок встоїть?

– Мені ваші сусіди вже розповіли, що жили ви дуже дружньо. А чи бувало так, що сварилися?

– Та ні… Правда, було один раз по молодості, що я замахнувся на неї туфлею, так роки пройшли, а вона все мені той випадок згадувала, – каже Анатолій Антонович.

– А за що ж це ви так?

– Та я вже точно й не пам’ятаю…

– Та він же завжди «злісний» рибалка був, ото через риболовлю й посварилися, – швидше за «нареченого» згадує сусідка.

– Приїжджав пізно, зимою на кризі, а я сиджу вдома – переживаю, – підтверджує Марія Петрівна.

– Уявляєте, прийшли гості до нас, питають в неї, де чоловік? А я їм кажу: «Вибачте, я з роботи, піду скупаюся – буквально 10 хвилин (а сам ще на риболовлю збирався). Виходжу із ванної – вони сидять усі, посміхаються, дружина й каже мені: «Вже на риболовлю не поїдеш». Я ій: «Чого?» Дивлюся – а в мене вже валянків немає, порізала ножем! І так нерівно, «хвилею», як море, бо ручка худенька, маленька. Ото один раз і посварилися, а більше ніколи, – із теплотою згадує пан Анатолій навіть про недовгу сварку в щасливому шлюбі.

ретроспекція

Яким було їхнє весілля півстоліття тому

– Святкували у 1963 році дуже скромно.
– Толя отримав 30 рублів авансу, я – 25. Побігла зранку, купила коропа, насмажила риби, наварила холодного. Зібралися тісною компанією – двоє свідків, сусіди, сіли вдома – та так і відсвяткували, – згадує Марія Петрівна.
– Я ж думав, що молода – зовсім молода і нічого не вміє. А вона і наварила, і котлет насмажила… Стежку в житті ми топтали самі, – каже Анатолій Антонович.

Як вдавалося жити без сварок

– То може у вас є якийсь секрет – як жити разом і не сваритися?

– А «рецепт» такий: коли щось не так, можливо, треба стриматися і промовчати. Якщо справа дійсно серйозна, сказати: «Давай відкладемо розмову на завтра». А завтра вже інший день, і може статися так, що ти подивишся на все по-іншому, і те, що здавалося серйозним, насправді таким не є.

– Поступатися один одному, – підтримує пані Марія.

– Що вам найбільше запам’яталося за 50 років подружнього життя?

– Ой, знаєте, коли народжується дитина, зазвичай всі гуляють, сміються. А в мене коли народилася Анжела, я аж заплакав від щастя! Дитя – це ж така відповідальність!

– Які у вас подальші плани на життя?

– Щоб правнуки виросли, вивчити їх та поженити, і щоб дожити до золотого весілля доньки – вони з чоловіком разом уже 30 років, – відповідає Марія Петрівна.

"Батьки дуже добрі люди. Бували моменти, коли їм доводилося нелегко – самі розумієте, які часи були. В 90-ті роки завод працював з перебоями, зарплату затримували. Але вони ніколи не показували, що їм важко. Тато – дуже сильна людина, і він завжди підтримував маму. Вони завжди разом – дружньо, у злагоді – ніколи суперечок не було."

Анжела, донька Анатолія і Марії Українців