Життя після Іловайська

З Андрієм ми познайомилися на похоронах Олексія Древаля, бійця 93-ї бригади, який загинув під Іловайськом. Нещодавно Андрій був у Кременчуці, завітав і до «Приватки», де ми завантажили його авто гуманітарною допомогою, яка надходить від людей. І, звісно, розпитали про життя після іловайської трагедії. Боєць розповів, що зараз служити набагато легше: немає прямих сутичок з противником. Але й досі в армії багато неорганізованості, нарікає він.

«Вони не в праві були так розпоряджатися нашими життями…»

– Андрію, після трагедії під Іловайськом минув час. Чи змінилася ваша оцінки того, що відбулося?

– Ні, не змінилася, ні краплини. Як тоді в мене було поняття, що держава, уряд, керівництво нас підставило та кинуло, так і зараз у мене те саме враження. Причина, через яку я пішов до війська знову – це народ, дуже велика підтримка йде від людей. Тебе зустрічають на вулиці, коли йдеш у формі, і кажуть зі сльозами на очах: «Хлопці, тримайтеся!» Друге – це наш безпосередній командир, з яким ми були в Іловайську, дуже хороша людина. Я весь свій підрозділ напоумив піти. Якби командир не йшов, я б теж не пішов.

– Зараз керівництво держави робить висновки з Іловайського котла – зняли міністра Гелетея. Як ви вважаєте, чи достатньо розслідуються причини трагедії?

– Ні, не достатньо. Усе має бути набагато кардинальніше та жорсткіше. Стільки загубити життів! Понад тисячу… І все спустити просто так? Можливо, я скажу грубо, але це має каратися ледве не життя за життя. Вони не в праві були так розпоряджатися нашими життями!

«Треба бути в тому колективі, з яким ти вийшов»

– Ви і зараз служите разом із хлопцями, які були на похоронах Древаля і виходили з-під Іловайська разом із вами?

– Лише з одним. Ще один перевівся сюди, у частину до Кременчука. Інший був у лікарні, в нього проблеми через психічний стан…

– Зрозуміло, психологічна травма… А як ви вистояли?

– З мізками зараз нормально. Адекватний, можу ясно та точно оцінити ситуацію. Але, розумієте, інколи й зараз просинаєшся вночі, підскакуєш з ліжка – і повзком шукаєш автомат, кричиш на всю горлянку… Я не знаю, як довго це триватиме. Мені здається, цим мають займатися професіонали, психіатри, воно ж якось лікується? Як я вистояв? Завдяки підтримці близьких, товаришів. Хоча, з іншого боку, бувати вдома набагато складніше. Ти приїздиш – і не всі тебе розуміють. Кивають головою, ніби їм все зрозуміло. Але вони не можуть усе осягнути до самої глибини.

– Розумію, про що ви говорите. Інші хлопці-кременчужани з 92-ї бригади, які вийшли з-під Іловайська, взагалі не схотіли їхати додому у відпустку, щоб кардинально не міняти обстановку…

– У перший день, коли я приїхав додому, в нас був великий скандал із дружиною. Я ніколи не піднімав руку на неї, а тут був на межі. Ми не зійшлися в якихось поглядах. Я й досі не можу збагнути, в яких? Тому вдома зараз навіть не краще після всього, що ми пережили. Не те що не краще, а треба бути в тому колективі, з яким ти вийшов. Все обговорюється між нами, і стає легше. А коли ти сам на сам зі своїми спогадами, це як уривки відеозапису. Я чув, що зніматимуть фільм про Іловайськ, і ті, хто вижив, братимуть у цьому участь. Я не підбиратиму слова, щоб розповісти. Я бачу картинку і можу розповісти. Хоча я не хочу бачити її постійно.

Як у тирі, але мішені – люди

– Яку картинку ви бачите?

– Тир… Кров, тіла, розбиті танки, машини. Автобус, розірваний навпіл. Пам’ятаю буквально кожну хвилину з того моменту, як виходив звідти. Я виїжджав з оточення на легковику з причепом, повністю завантаженим боєприпасами. Виїхав першим і тримався колони, щоб хлопці не відставали. Почався мінометний обстріл. У мене лопнуло колесо. І ось я стою один посеред поля, навкруги рвуться міни. У мене був шок. Куди бігти? Що робити? Бігав навколо машини – нічого зробити не міг. Сідаю за кермо, а машина не тягне, колесо вивернуло. Мене догнала колона: БМП, танки. В них маленький кут огляду – я махав їм, але мене ніхто не помітив. Не знаю, звідки взялися сили, бо причіп чіпляло четверо, але я його просто відкинув та поїхав далі. Догнав своїх, прилаштувався посередині. Попереду мене їхав боєць із позивним Колюня, молодий лейтенант, не знаю подальшу його долю. За ним я на легковику, за нами було ще три БМП та один танк. Він питає: де інші? (А вони відстали). Він хотів повернутися за ними. Куди ж йому на важкій техніці? Я розвернувся на легковику. Побачив, що наші поїхали в іншому напрямку, маякнув, щоб їхали за мною, взяв у свою машину ще трьох бійців. Догнав командира, озираюся – знову техніки немає… Я розвернувся знову – а там уже обстріл. Одне БМП горить…Інші БМП і танк – не знаю, куди поїхали, в якому напрямку… Я повернувся вдруге, взяв на себе відповідальність, сказав, що техніка пішла іншою дорогою, щоб не підривати боєготовність підрозділу, який залишився. Ми догнали колону. Перше кільце – нас почали обстрілювати з автоматів. Пройшли… За хрестик тримався. До кого ще звертатися, як не до Бога, у такі хвилини? І тут – тиша… Невже прорвалися?! Хлопці почали радіти… А попереду – колона російської техніки. Усі стволи наведені на нас. І починається просто відстріл. Люди бігають, горять… Розбиті танки, від них відлітають башти. Почався хаос. Після другого кільця полягло дуже багато техніки і людей. Було і так – їде танк, на броні сидять люди, він на великій швидкості падає в яму, а слідом їде інший танк і давить своїх же людей… Друге кільце я проїжджав з двома пробитими колесами і пробитим радіатором. Дивився на панель приладів і не знав, на скільки вистачить машини…

– І було ще третє кільце?

– Так, у різних місцях. У мене – в Новокатеринівці. Коли ми приїхали туди, переді мною йшли танк, КаМАЗ, я був третім у колоні. Танк уперся у великий рівчак, і ми стали. Почався обстріл з усіх боків. Багато загиблих, поранених. Чітка картинка – на причепі сидить молодий хлопець, у нього прострелені живіт, рука. Він щось говорить про себе, але ніхто не акцентує на ньому увагу, бо були інші люди, яких ще можна врятувати… Один підрозділ заходить у приватний будинок, прив’язує біле простирадло до палки, дає сигнальну ракету, щоб здаватися… Інший підрозділ ховається у підвалі. Ніхто не замислюється, що треба зробити рубіж, пости, охорону, щоб утримати позиції і забезпечити відхід. Керівництва не було…

– Ви сказали, що тим, хто вийшов з Іловайська, потрібна професійна психологічна допомога. Вам її надали?

– Може, комусь іншому й надали, але мені особисто її не пропонували.

– З вашого оточення нікого не нагородили?

– Ні, нам тикнули папірці, де написано «учасник бойових дій у Донецькій та Луганській областях». Поки що з ними можна в одне місце сходити…

– Але ж цей статус дає право на пільги…

– Коли вони ще будуть? Нехай мені віддадуть хоча б те, що обіцяли. Хоча б зарплату. Бо й досі не зрозуміло, як її нараховують… Якщо ви мене призвали, то хоча б забезпечте моїй родині нормальне існування. Я прописаний у Градизьку. Нібито міська рада ухвалила рішення про одноразову допомогу. Я приїхав, звернувся – нічого. Зате моє фото в Градизьку на дошку пошани почепили у школі. Але це не допомагає купити хліба, заплатити за дитсадок… Нехай зроблять соціальні умови для учасників АТО, зараз це головне.

«Не можу уявити, чим займатися після війни»

– Ви охороняєте підступи до аеропорт у Донецьку. Що зараз: атакують кожен день?

– Там, де ми стоїмо – ні. Але нещодавно була тривога, всі до 11 години вечора стояли на постах, потім залишилися лише чергові…Та є й побоювання, що хтось із місцевого населення видасть наше місце розташування.

– Тобто місцеве населення налаштоване негативно?

– Ситуація двояка. Доки ми там знаходимося – вони привітні, ніби все нормально. Прийдуть інші – будуть привітні до них.

– Це як «Весілля в Малинівці»?

– Так! «Опять власть меняется». Хоча є реальні патріоти і стоять за єдину незалежну Україну. А є й такі, що підлаштовуються. Я розповім таке. Тільки-но ми вийшли з Іловайська, на другий день були в Новомосковську, на Дніпропетровщині. Йшли купувати телефон. І тут назустріч дідусь. Поглянув на нас і каже: «Мразь жовто-блакитна». Що можна говорити про зону АТО, якщо таких вистачає в нормальних регіонах?

– Що найскладніше зараз?

– Холоди, вогко постійно. Ніде сушитися, грітися, купатися. «Купаємося» вологими серветками… Я сьогодні вперше за два тижні зуби почистив. Шкарпетки поносив три дні – викинув, прати нереально. Приїхав додому – привіз три торби речей, випрали, висушили на кухні. З харчуванням теж є питання. Не можуть конкретно призначити людину, яка б відповідала за харчування всього підрозділу. Кожен сам по собі. Нібито організували кухаря, але він годує тільки офіцерів… Я вважаю, це провина нашого керівництва.

– Ким ви бачите себе після того, як усе закінчиться?

– Чесно кажучи, не знаю. У цивільному житті в мене все було налагоджено. Своя будівельна бригада, я був підприємцем. Тепер я вибитий із колії, люди розійшлися… Я навіть не можу уявити, чим мені займатися після війни. Починати по-новому в мене не вистачить терпіння і сил. Можливо, піду у правоохоронні структури…

6 загиблих кременчужан 

(і ті, хто зареєстрований у Кременчуці, і ті, хто тут мешкав) загинули в зоні АТО. Імена справжніх чоловіків, які виконували військовий обов’язок: Дмитро Андрусенко, Дмитро Шевченко, Олексій Древаль, Сергій Кобицький, Степан Усс, Дмитро Назаренко

16 поранених такими даними володіє військовий комісаріат, але тут зазначають, що вони неповні, інформація надходить із різних джерел

376 служать у регулярному війську в зоні АТО, статистика по добровольчих батальйонах не ведеться

До уваги

Добровольці, які хочуть служити в зоні АТО, можуть укласти тимчасовий контракт із ЗСУ. Нещодавно розширили вікові межі тих, хто може стати добровольцем, тепер це особи до 60 років (раніше було до 40), вищий офіцерський склад – до 65 років.