Люди року-2014 за версією газети «ТелеграфЪ»*

Ми почали рік із Революції Гідності, та через військову агресію зовнішнього ворога завершуємо його у стані військового конфлікту, який український уряд з невідомих причин вперто називає АТО – антитерористичною операцією. Військовий час створює своїх героїв, тож їх ми вшановуємо в першу чергу. Бо, за версією «Телеграфа», люди 2014 року це: бійці, волонтери і громадяни, які допомагають армії.

Тетяна Мктчян

Пані Тетяна стала рекордсменкою з плетіння шкарпеток для українських бійців, що воюють на Сході. Восени «ТелеграфЪ» оголосив акцію «Вязальный батальон» – ми запропонували кременчужанам плести і приносити до редакції теплі вовняні шкарпетки для бійців, потім наші волонтери везли їх у зону бойових дій. Люди майже одразу почали нести шкарпетки. Особливо запам’яталися нам веселі м’які шкарпетки з флісу – їх не зв’язала, а пошила кременчужанка Катя (цілих 10 пар).

А пані Тетяна Мктчян сплела 38 пар! Щотижня вона приносила до редакції чергову партію міцних теплих шкарпеток. А в пакунок клала обов’язкову записку «От бабы Тани».

«ТелеграфЪ» вдячний усім щирим, небайдужим кременчужанам, які допомагають нашій армії.

Віра і Ярик

Віра і Ярик – волонтери, вони доправляють зібрані у «Приватній газеті» речі до бійців на передову. Саме Віра і Ярик в листопаді доправили зібрані в «Приватній газеті» речі кіборгам у донецький аеропорт. Це було, коли бійці зателефонували до «Приватки» і попросили привезти хоча би води і хліба. Кременчужани за дві доби зібрали їжу та воду. В районі аеропорту транспорт з Вірою та Яриком потрапив під мінометний обстріл, на щастя, вибралися живими.
Віра має чоловіка і двох синів. У них сімейний бізнес. Вперше повезла гуманітарну допомогу 17 квітня, коли її брата направили воювати до Слов’янська. Ярик теж має власний бізнес та займається волонтерством ще з часу окупації Криму.

«ТелеграфЪ» висловлює подяку всім кременчуцьким волонтерам – тим, яких ми знаємо, і тим, яких ніколи не бачили. Ми вдячні за те, що вони доправляють солдатам у зону бойових дій їжу, воду, одяг, буржуйки – виконують роботу, яку не робить Міністерство оборони.

Владислав Козловський

Владиславу лише 22 роки, і він пішов на війну добровольцем – прямо з п’ятого курсу університету (КрНУ). Він – водій, один із наймолодших бійців 92-ї бригади. Коли «ТелеграфЪ» запитав Влада, що змусило його піти на війну добровольцем, в той час як чимало його однолітків «косят» від служби, хлопець відповів:

– Є відчуття, що я робив мало для країни, треба робити більше. Я – патріот України, люблю своїх батьків і просто боявся, що батька могли забрати в армію. Він – учасник бойових дій в Афганістані. Побоювання, що батька заберуть, були вирішальним фактором, але були й інші. Розумієте, незваний гість прийшов у мій дім, поки він знаходиться там (на Сході України, ред.), та страшно, що він прийде і сюди, до нас. Маємо цього не допустити.

Олександр Стадниченко

Олександр – той, кого називають кіборгами. Більше двох місяців він захищав Донецький аеропорт. У листопаді приїхав на ротацію додому, до Кременчука, звідки через 10 днів мав знову повертатися на фронт. Про життя-буття в Донецькому аеропорту розповідає так:
– Від «Градів» ми ховалися у підвальні приміщення, вони про це, мабуть, дізналися, затопили їх. Ховатися стало ніде. Було так: продукти підвозять, їсти хочеться, пробуємо картоплю смажити, чай робити. «Гради» нас накривають, а вже ніхто не тікає, бо нікуди. Жартували з хлопцями: «Вогника нам піддають, щоб краще картопля смажилася».

Вони загинули за Україну

Ігор Сердюк

Кременчужанин Ігор Сердюк загинув 18 лютого 2014 року на Майдані (Київ). Звання Героя України він отримав від Президента України Петра Порошенка посмертно.
Ігор Сердюк мав власний бізнес – займався ремонтами, любив спорт (дайвінг) та свою родину і своїх друзів. Втім, він все це покинув і поїхав на Майдан одразу після побиття студентів у ніч на 30 листопада. Ігор вважав, що бути там, де чинять опір тиранії – його обов’язок. Перебував на Майдані два місяці. Загинув беззбройним, коли встановлював барикаду біля Маріїнського палацу, а на протестувальників, що підійшли до Верховної Ради, посунули озброєні підрозділи «Беркуту».

Дмитро Андрусенко

21 рік, служив у спецназі, загинув 19 квітня у міжнародному аеропорту «Донецьк». Посмертно нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня.

Олексій Древаль

29 років, загинув під Іловайськом. Був поранений, побратими намагалися витягти його з поля бою, та він загинув, бо не вдалося зупинити кровотечу.

Дмитро Назаренко

Служив стрілком-кулеметником у батальйоні МВС «Миротворець». Загинув у котлі під Іловайськом. Трохи не дотягнув до свого 40-річчя. Учасник київського Майдану, козак.

Степан Усс

Старшина 93-ї гвардійської окремої механізованої бригади. Загинув 29 серпня у котлі під Іловайськом. У нього залишилася дружина і двоє синів – молодшому, Сашуні, один рік, Данилі – 12.

Роман Крутько

38 років. Загинув 22 жовтня під Маріуполем, де група потрапила під обстріл снайперів. Роман вів машину, він стрімко розвернув її бортом до снайперів, чим врятував 15 бійців групи. Сам загинув від вибуху гранати, яка розірвалася біля його ніг.

Сергій Кривченко

29 років. Служив у 92-й механізованій бригаді. Загинув 21 листопада у місті Щастя. Після отриманого поранення його не встигли вчасно доправити до шпиталю, Сергій загинув від великої крововтрати. Він захищав Україну, а його намагалися потихеньку звільнити з роботи, хоча закон про військову службу передбачає, що бійця не можуть звільняти, коли він несе службу.

Дмитро Шевченко

1990 року народження, на фронт пішов добровольцем, служив у піхоті. Загинув 4 липня в бою на Донбасі.

Сергій Кобицький
Відомо лише, що Сергій загинув у Донецькій області.

* Перелік складений з особистостей, про яких у 2014-му писав "ТелеграфЪ".