«Син сказав: мені соромно ходити по вулицях, коли хлопці гинуть... і пішов на війну»

Минулого тижня до редакції зателефонувала жінка. Вона дуже дякувала волонтерам, які через «Приватну газету» допомогли її сину Євгену – він служить у ** аеромобільній десантно-штурмовій бригаді. Ніна Іванівна (так звуть жінку) розповіла, що син отримав і ліки, і протикомулятивні екрани на бронетранспортер. Лише тоді ми зрозуміли, про кого мова. Дійсно, до редакції якось зателефонував десантник Євген, попросив допомогти – зварити протикомулятивні решітки, які кріплять на БТР для захисту від осколків мін та снарядів. Волонтерська група тоді розповсюдила у соціальних мережах прохання до кременчужан принести, якщо мають, металеву арматуру. Нам принесли кілька шматків арматури, та їх було замало. Ситуація зайшла в глухий кут. Проблема вирішилась лише завдяки кременчужанину Анатолію, який довіз арматуру, профільну трубу та зварив протикомулятивні екрани.

Усе це волонтери відомим їм шляхом доправили до військової частини, де служить Євген. Крім того, на кошти, які приносять до редакції люди, волонтери купили потрібні Євгену ліки – він має хронічні проблеми зі здоров’ям, власне, багато років він жив з інвалідністю.

«ТелеграфЪ» запропонував мамі Євгена розповісти про сина – адже чимало кременчужан приносять гроші, речі та продукти до волонтерських пунктів «Приватної газети». Ці люди ніколи себе не афішують, просто допомагають. Нам здалося, їм буде цікаво дізнатися про конкретного бійця, якому знадобилась їхня допомога.

Ніна Іванівна погодилась розповісти про Женю – так вона зве сина, тож і ми надалі так його зватимемо.

Втім, зустріч ледь не зірвалася. Син чотири доби не виходив на зв’язок, його телефон був поза зоною. Ніна Іванівна сказала, що просто не може говорити, голос не слухається. Та вночі Євген зателефонував і одразу все стало добре. Ось що розповіла Ніна Іванівна про сина, який багато років прожив зі статусом «інвалід дитинства» – і все-таки домігся, щоб його узяли до війська.

Ніна Іванівна розповідає, як син намагався потрапити до війська:

– Приходить якось влітку Женя з роботи – а він у мене засмаглий, гарний, зі спортзалу не вилазить, слабким бути не любить – і каже: «Мамо, я йду по вулиці, і мені здається, що всі люди на мене дивляться і показують пальцем: такий молодий, здоровий, а ходить тут, коли хлопці там гинуть. Мені соромно ходити по вулиці...». Потім каже: «Я проситимусь до Олега, нехай мене візьме до роти!» – а в мене зять, Олег Беркеля, командир роти «Кременчук» («Кременчук» – рота патрульної служби міліції особливого призначення, укомплектована влітку 2014 року, ред.). Олежка то в Кримському, то у Щасті, ми весь час телевізор дивимось, новини слухаємо. От син і хотів через Олежку до війська потрапити, а той йому каже: «Ти що, хочеш, щоб мамка мене вбила?! У тебе ноги больні, ти комісію не пройдеш!». Тоді Женя мій каже: «Мамо, я телефонуватиму на гарячу лінію до міністерства!». Ну, я думаю: телефонуй, треба ж тобі щось робити. Ніколи я не думала, що він так серйозно буде усім цим займатися.

Втім Женя свого домігся – до війська його призвали попри стан здоров’я. Як це сталося, розповідає Ніна Іванівна:

– Якось приходить Женя і питає: де мій паспорт, мені треба до військкомату. Узяв паспорт і пішов. Ввечері приходить і каже: «Мамо, збирай мене на восьму ранку, їду до війська!». Боже, як же важко було! Я розумію, що відмовляти його – марна справа, він думає довго, та коли вже вирішить щось, зробить, як вирішив. Іншу думку послухає, та залишиться на своїй. Я причитаю, плачу, збираю йому сумку, чоловік саме пішов на нічне чергування, допомогти нікому. А треба ж і речі випрати, і їжу зібрати. Покидала все в машинку, перу і плачу. За ніч воно все висохло, тепло було, 3 вересня. Зранку ще до магазину побігла, а грошей якраз обмаль було, а треба ж хоч їжу у дорогу прикупити. Гроші витратила, кинулись, а йому ще ж ліки треба купити! Кажу: немає у мене, сину, грошей на ліки, немає і все! Добре, дочка його вранці проводжала, купила брату ліки. Потім ми вже все купили, вислали йому туди ліки.

Ніна Іванівна каже:

– Якби не допомога людей, я не знаю, що було б із нашими хлопцями! Я така вдячна Саші, волонтеру вашому, він Жені ліки висилає – салазопірин, плаквініл. Сину на місяць ліків треба на півтори тисячі, він без них нікуди. Там і ліки, які має пити за базовою терапією, і знеболювальні – бо болі ж у нього постійні. Наразі той препарат знеболювальний, 7 пігулок, коштує 240-250 гривень. Це – на тиждень, а в місяці таких тижнів чотири. Я дуже вдячна всім, хто допомагає нашим хлопцям, їм там непросто. На тому тижні відправила Жені посилку – те-се зібрала, шапочку йому пошили, та головне – спальний мішок. Сестра дала, великий, теплий, гедеерівський (ГДР – Германская Демократическая республика, ред.). Це вже третій мішок, і один був не такий, замалий, і другий був холодний. Скаржиться син, що дуже мерзне, вони у підвалі сплять, пічка там не працює, дим йде по приміщенню, так вони й не гріються, хоч дуже холодно.

Цю фотографію Ніна Іванівна дуже любить – це фото 4-річного Жені. Про той час вона розповідає так: «Женя у мене був такий гарненький, біленький, пухкенький, а як зробили йому в чотири роки операцію аппендицита, так він через місяць і перестав ставати на ніжки... Скільки ми його лікували, куди лише не возили... Ми ж його врятували, та потім, коли лихо сталося, вже 22 роки йому було, хвороба дуже загострилася, навіть не знали, що взагалі робити».

Женя (справа) і Ванюшка – 8-річний хлопчик, з яким потоваришував десантник. Малий жив в одному із сіл, куди заходила бригада. Про Ванюшку Женя розповів так: «Це – Ванюшка, приходить до нас, притуляється, ми їм їсти даємо. У них четверо дітей в родині. Батько – сепар, десь воює, вони й не знають де. А мама Ваніна та бабуся п’ють, діти самі якось...»

Цього старого іграшкового лося подарував Жені той самий Ванюшка. Женя привіз лося додому, щоб іграшка не загубилася на війні. Ніна Іванівна привела її до ладу і поставила в сервант. Це  – все, що залишилося на згадку про Ваню. Якось Ніна Іванівна запитала сина: «А як же Ванюшка, чи приходить?». Син відповів: «Не знаю я, як Ваня, і ніхто тепер не знає, немає того села, змели...».

Це – дороге для Жені фото, тому й привіз його додому. Тут він сфотографувався з Анатолієм Пашиніним – актор приїздив у бригаду, спілкувався з бійцями. Фото підписане Пашиніним.

Показове фото. На ньому чітко вказані потреби армії: «Нужен БТР, нужно два». Ну, й куди ж без «ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла». Слава нації. Смерть ворогам.