«На моїх очах розстрілювали мешканців Донецька»

Минулого тижня у Кременчуці проїздом була волонтер-розвідник Лілі Сова. Вона народилася й виросла на Полтавщині, займалася бізнесом і жила у Донецьку. Коли війна прийшла у її дім, жінка розпочала активно допомагати українським військовим. Спочатку привозила допомогу на блокпости, а серйозно включилася, коли почала допомагати військовій частині протиповітряної оборони «Зеніт». Кіборги називали Лілі кібер-бабою або кібер-совою, адже вона була однією з небагатьох, хто доправляв допомогу в заблокований аеропорт.

– У травні (2014 року) зателефонував колега, попросив про допомогу військовому, який знаходиться на вул. Стратонавтів, перед аеропортом. Тоді ще не були захоплені військові частини, хоча був окупований Донецьк. Коли зателефонувала бійцям, виявилося, що у них лише 4 бронежилети на всю військову частину, в якій близько 1500 чоловік. Донецьк окупований, а ці бронежилети необхідно доправити у цю частину. Не буду говорити як, але ми їх туди доправили.

Склад для ЗСУ у центрі Донецька

З цього і почалася волонтерська діяльність для Лілі Сови. За її словами, вона заможна людина, і гроші не збирала, а купувала за свої:

- 26 травня 2014 року став для мене знаковим днем. До цього я не знала, що таке авіаційні удари. Зранку вийшла на ганок покурити, кави випити і полежати в шезлонзі. І тут піднімаю очі і бачу «сушку», думала у мене галюцинації. Спочатку пролетіла одна, за нею друга. І так низько, що можна було прочитати номер на літаку. А потім розпочалися бойові дії. Мій мікрорайон недалеко знаходиться від аеропорту. Думала, що мій двоповерховий будинок від удару впаде. Земля ходила «ходором». Люди, які живуть на Путилівці, за 12 км від аеропорту, розповідали, що було страшно. Що було в самому аеропорту, навіть страшно уявити.

Займаючись волонтерством, Лілі створила в будинку склад боєприпасів та амуніції. У коридорі все було засталено ящиками з бронежилетами, розгрузками, біноклями.

– І це в центрі окупованого Донецька. Дуже боялася, щоб до мене в гості ніхто не прийшов. Рятував лише собака, і я могла зробити вигляд, що мене немає вдома. Навіть найближчі друзі могли здати. Телефони мобільні (куди «стучати» – ред.) висіли на кожному кроці по всьому місту. Згодом так і вийшло, що мене здали свої.

«Міністерство оборони не може потрапити, а я можу»

Лілі нічого героїчного у своїх вчинках не вбачає – каже, що просто «у мене донецька прописка, номери, я тут живу». Це їй допомагало спокійно перетинати блокпости і заїжджати на окуповану територію.

- Донецький аеропорт був повністю заблокований і провезти туди щось було неможливо. Якщо не помиляюся, Валерій Гелетей (на той час міністр оборони - ред.) сказав, що в ДАП потрапити неможливо. Олександра Тарасова, яка зараз працює у Міністерстві соціальної політики, переконувала, що можна відвезти допомогу в аеропорт. А він матом відповів, що неможливо.

Розумію, що Міністерство оборони не може потрапити, а я можу. Якось же туди потрапляю. За той час лише два літаки скинули допомогу: контейнери на куполах (парашутах - ред.) з гуманітаркою. Води майже не було, використовували залишки води з пожежних резервуарів. Спочатку хоч електроенергія була, а потім і її не стало. Єдиний був плюс – зв'язок. Адже аеропорт знаходився в межах міста. І ми чули переговори сепарів, а вони - наші.

«Кожен неправильний рух чи погляд - куля в голову. Ніхто не буде розбиратися»

Що було в Донецьку, звичайній людині важко пояснити. Деякі питають, а чому ви не сфотографували? Ви хоч уявляєте божевільних з автоматами на вулицях. Їх не те що фотографувати, навіть деякий час тримати телефон у руках не можна було. Вони одразу забирали у підвал. У цій ситуації були й хороші моменти. Ніхто у маршрутках не спілкувався по телефону. Чому саме не можна було тримати телефони? Бо у місто масово заходили колони російської техніки та особовий склад військових. Вони хоч і спілкуються російською, але діалект відрізнявся, тим паче вони не знали місцевості. Кожен неправильних рух чи погляд - куля у голову. Ніхто не буде розбиратися. На моїх очах розстрілювали людей на вулиці. Ми добре знали, що це смерть. Ти реально живеш, як у пеклі. Ніхто не знає, що з тобою буде наступної миті. Я їду і постійно озираюся, чи є за мною «хвіст». Буває, людина йде по місту, під'їжджає машина, хапає її, скручує, і все - знайти людину вже неможливо. У мене багато знайомих так зникли і досі не знаємо, де вони. Там були страшні речі. Коли мене питають: «А що ви зробили, щоб не було війни?» Зробіть те, що ми зробили.

«Не треба говорити, що на Донбасі всі ублюдки. Навіть у Львові є сепаратисти»

Коли входила «гіркінська» колона у Донецьк, ми були в шоці, чому їх впустили. Їх мали б розстріляти ще при вході в місто. Звичайно, у місті знаходилися чеченці, невелика кількість козаків з Росії і наші місцеві придурки. Якби не впустили колону в місто, нічого б цього не було. Ніхто зараз не згадує, що з початку квітня 2014 року в Донецькому аеропорту знаходився спецназ. Коли всі ці захоплення у місті відбувалися, можна було все зупинити на тому рівні. Але у нас не було політичної волі. Тоді до нас в аеропорт прилітали всі хто завгодно. Пам'ятаю, Олександр Турчинов (на той час в.о. Президента України - ред.) піарився, Юлія Тимошенко прилітала. Потім мене хлопці водили і показували, де вона у новому терміналі сиділа, й одразу полетіла назад, не виходячи з аеропорту.

Не треба говорити, що на Донбасі всі ублюдки. Те ж саме і тут. Навіть у Львові є сепаратисти. Просто Донецьк потрапив під роздачу. Ось у Дніпропетровську кажуть, що вони відстояли. Вибачте, але ви вистояли завдяки Ігорю Коломойському, який відстоював свій бізнес. Він прекрасно розумів: якщо прийде Путін - бізнесу кінець. Рінат Ахметов на Донбасі відстоював свої інтереси. Вийшло, що переграв сам себе.

Коректування вогню та розвідка

- Кожен мешканець Донецька, який передавав дані українським військовим, ризикував своїм життям. У мене була можливість бачити, звідки воно прилітає. І як не долітають чи перелітають ціль. За допомогою прямого зв'язку я коректувала, куди стріляти. З начальником артилерії були моменти, коли вказувала один напрямок, а вони стріляли повз. Я не військова людина, але мені довелося вчитися. Коли йшов військовий транспорт, дивилася по малюнках, щоб зрозуміти, як ця техніка називається. Якщо з дулом і на гусеницях, я думала, що це танк. Звідки мені було знати, що це самохідна установка…

«Волонтери - це не ті, хто зібрав і відвіз, я їх називаю «передастами»

- Я не товаришую з волонтерами. Особливо з відомими. Наприклад, після закінчення фільму «Аеропорт» Павло Кащук згадував, як важко було знайти в Києві фізрозчин. Звісно, це героїчний вчинок – знайти фізрозчин у мирному Києві. Волонтери - це не ті, хто зібрав і відвіз, я їх називаю координаторами, «передастами». Волонтери - це ті, хто відриває від себе останнє для військових.

Ліки для кіборгів допомагали вантажити «сепари»

- У фільмі «Аеропорт. Той день» показують лікаря спецназу з позивним «Док», який був в оточенні близько півроку. Він показує хірургічні інструменти, якими забезпечила держава і волонтери. Розповім, як я діставала ці хірургічні інструменти. У неділю лікарні не працюють, з якими можна домовитися про постачання ліків. Тому вирішила купити медикаменти у центральній аптеці на площі біля Леніна. Місто окуповане. На вході в аптеку двоє сепаратистів з автоматами. Заклад невеликий, акустика хороша, чутно все, про що говорять. Скуповуючи ліки, роблю розумне обличчя, адже про більшість ліків не знаю. Коли продавець передала два великі пакети, з обох сторін з'явилися сепаратисти. У мене в голові зникають всі назви міст, крім Авдіївки. Думаю, чи є в Авдіївці пологовий будинок чи ні? А якщо його там немає? Якщо хтось із них з Авдіївки і розкусить мене? А якщо вони знаються на ліках, і зрозуміють, що це не для пологового будинку? «А куди ви це все берете», – запитали сепаратисти. І тут я до них повертаюсь і кажу: «Хлопці, ви не розумієте, у нас в Авдіївці дівчатам кесарів роблять, вони народжують, необхідні ліки. Вони ж умруть там». Вони взяли пакети і завантажили в машину, навіть запропонували супроводжувати до Авдіївки. На щастя, вдалося відмовитися. Коли сіла в машину, тоді вже змогла спокійно вдихнути.

«Слава Україні!» у лігві ДНР

- Був один випадок, коли я сиділа за одним столом із керівництвом бойовиків «ДНР». Будучи «блондинкою», вивідувала необхідну інформацію. Сидимо, п'ємо каву і тут лунає телефонний дзвінок, у слухавці: «Слава Україні!» І думаю, почули сепаратисти чи ні. Я відповідаю: «Вибач, не можу говорити, дуже зайнята. Пізніше зателефоную». А ця і далі в трубку кричить: «Я тобі кажу, Слава Україні!» У той момент у мене волосся дибки стояло.

«Наявність «аватара» біля тебе на 50% означає, що ти загинеш»

- Не треба героїзувати всіх бійців. На будь-якому підприємстві є нормальні і ненормальні люди. Так само і в армії. Є хлопці, які воюють, а є «аватари», які нічого не роблять, а лише бухають. Це проблеми армії і їх необхідно вирішувати, а вирішувати їх ніхто не хоче. Наявність «аватара» біля тебе на 50% означає, що ти загинеш. Це не питання вантажу, це питання життя.

Про громадянське суспільство

– У нас немає громадянського суспільства. Лише 3-5% активних громадян, інші просто вичікують. Прийнято вважати, що донецькі злили Донбас і кликали Путіна. Мене завжди дратує «ватна» позиція населення. Посидіти на кухні, пообурюватися і нічого не робити. Наприклад, їхала я одного разу в автобусі, який на трасі зламався. Сидить весь автобус, обурюється і революцію в транспорті влаштовує. Всі «шишки» полетіли у водія, але винен перевізник, який несе відповідальність за транспорт. Коли сказала, що ніхто з них не напише скаргу на цього перевізника, а лише заговорять проблему, і тут почалося. Вони почали кричати, що я сепарка, адже спілкуюся російською. Мені однаково, якою мовою спілкуватися. Українська мова для мене рідна, бо народилася і закінчила школу на Полтавщині. Але я принципово розмовляю російською, а у Донецьку - українською. І бісила сепарів ще до війни.

Про страх Героїв України

– До Донецького аеропорту вважала себе страшною боягузкою. Коли їхали разом з Женькою Межевікіним «Адам» (танкіст-легенда, Герой України), знаючи, що він виробляв у Донецькому аеропорту, запитала, чи було йому хоч колись страшно. А він мені: «Ліль, ти чого? Коли кожного разу заводжу танк – страшно». Всім страшно, не страшно лише ідіотам.

«Усе, чим повинна займатися розвідка, роблять звичайні люди з Донбасу»

– Зараз йде російсько-українська війна. Багато людей робить на окупованій території все, щоб перемогти. Донецьк - це Україна. Військові вам можуть підтвердити, що загальна маса розвідданих, які надходять до Збройних Сил України, це інформація, яку надає місцеве населення. Ризикуючи життям, місцеве населення передає, де базується техніка, підрозділи, яка кількість людей, де вогневі точки. Усім, чим повинна займатися розвідка, займаються звичайні люди з Донбасу.

Якби Путін зробив ставку не на Донбас, а на Харків, ситуація була б такою самою. З 2004 року населенню Донбасу нав'язували, що Донбас годує Україну. При цьому Київ не робив нічого аби спростувати це. Донецьк - це Україна, і мусимо робити все, щоб вигнати цих виродків.

P.S. Слово “кіборги” по відношенню до захисників ДАПу першим в ефірі використав журналіст ТСН з Кременчука Олександр Моторний.

На телебаченні передали перехоплену розмову сепаратистів, які намагалися пояснити причину того, що озброєні проросійські бойовики не можуть зломити запеклий опір оборонців аеропорту.