Кременчужанин, який не покинув учнів і загинув разом із ними

Напередодні Дня музеїв «ТелеграфЪ» розпитав директора Кременчуцького краєзнавчого музею Аллу Гайшинську про життя «до розрухи», про людей, які сюди ходили, та про людські історії, які зберігають музейні хранителі:

Алла Гайшинська, директор Кременчуцького краєзнавчого музею з 1999 року.

– Пані Алло, ви ж застали той час, коли музей працював у штатному режимі і сюди щодня приходили відвідувачі?

– Так, звичайно. Музей відкрився 26 вересня 1975 року, я прийшла сюди працювати у 1984-му, а ремонт, який затягнувся на дев’ять років., почався лише у 2008-му.

– Коли, на вашу думку, музей нарешті відкриють для відвідувачів?

– Я б не дуже хотіла це коментувати. Можу лише сказати, що ані у 2016-му, ані в 2017-му музей, скоріше за все, не відкриють. На жаль...

– Ви кременчужанка?

– На жаль, ні. Я народилася в Одеській області, в селі Андрєєво-Іваново, здається, його ще не перейменували.

– Розкажіть, як ви потрапили до Кременчука?

– Закінчила філологічний факультет Одеського державного університету, три роки працювала вчителем української мови. Познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, він був водником, потім ходив на пароплавах за кордон... А потім ми вирішили переїхати жити до Полтави. У чоловіка там були родичі. Я не знаю чому, та Полтава мені не сподобалась. Я розумію, що це історичний центр, там гарна архітектура, та мені Полтава не сподобалась. А коли я побачила Кременчук – цю зелень, море троянд, рівнесенькі вулиці – я сказала: хочу тут жити!

– Як ви потрапили на роботу до краєзнавчого музею?

– Першого ж дня, коли ми з чоловіком приїхали до Кременчука, ми пішли до краєзнавчого музею.

– Навіщо? Адже вам сподобались троянди, до чого тут музей?

– Все просто. Ми хотіли щонайбільше дізнатися про місто, а де це найзручніше зробити? Звісно, що у краєзнавчому музеї. Ми прийшли у неділю, ходили залами і чоловік сказав: я б так хотів, щоб ти тут працювала!

– І вас узяли на роботу?

– Не одразу. Я прийшла на прийом до Елли Георгіївни (Е.Г. Шушпанова, директор музею на той час, ред.). Вона сказала, що вакансій поки немає, зате підказала, де я можу працевлаштуватися – у Кременчуцькій райдержадміністрації мене взяли працювати інспектором з музейної роботи громадських музеїв району. Два роки я їздила по району, знала всі тамтешні музеї і мені все дуже подобалось. А потім зателефонувала Елла Георгіївна і запропонувала мені посаду в краєзнавчому музеї. Мене узяли молодшим науковим співробітником до масового відділу. А через півроку призначили керівником цього відділу. Це був, здається, 1984-й рік.

– Чим займався масовий відділ?

– Роботою з відвідувачами.

– Розкажіть про відвідувачів 80-х років. Тоді приходили лише школярі чи були й інші відвідувачі?

– У нас був план роботи з відвідувачами. 25% цього плану нам забезпечувало кременчуцьке турбюро – Кременчук на той час був занесений до загальнодержавних туристичних маршрутів, тож туристи з Камчатки та Уралу проїжджали через наше місто і, за програмою, відвідували музей. І, звісно ж, приходили школярі. Ми дуже допомагали вчителям природознавства та історії, фактично, працювали за підручником. Спеціально спланували близько 20-ти тематичних екскурсій про історію Кременчуцького району, корисні копалини району, риб району, звірів, а також про утворення Землі.

– Скільки діти платили за екскурсію?

– Діти не платили, з них навіть по п’ятачку не брали. Тоді існувала дуже гарна, на мою думку, система – профспілкові організації великих та маленьких міських підприємств централізовано перераховували музею кошти, щоб працівники цих підприємств та учні підшефних шкіл (а у кожного заводу були підшефні школи) могли вільно відвідувати музей. Тож діти ходили до нас постійно, практично виростали на наших очах.

– Розкажіть про музейну експозицію того часу. Партія і уряд давали вказівки, що можна експонувати в музеї, а чого робити не варто?

– Офіційних розпоряджень не було. Втім існувала негласна установка, що 75% експозиції мають бути присвячені радянському періоду. Тож у нас було 2 зали природи, 3 зали – дожовтневий період, а все інше (це ще 7 залів) – радянський період.

– А яким періодом цікавились відвідувачі?

– Завжди цікавив дореволюційний побут, ці екскурсії були дуже популярні. Тоді музей придбав у сестер Вірочки і Валєчки Соколових чудові старі меблі, вони стояли в експозиції. Сестри жили дуже сутужно, та попри це чимало прекрасних речей просто подарували музею. Це були такі гарні експонати – малесенькі виделки для фруктів, для риби тощо.

– Що ви найбільше цінуєте в роботі у краєзнавчому музеї?

– Я вважаю, що краєзнавчий музей та його співробітники – це штучний товар. Тут зберігається історія саме цього краю, саме його мешканців. Я вже казала, що музей – це, перш за все, предмети. Краєзнавчий музей – це можливість показати через 100 років нащадкам, що до них тут жили теж досить розумні і досить освічені люди, які мали свої мрії, своє кохання, свої драми. У краєзнавчому музеї зберігаються свідчення і предмети побуту. Це свідчення того, що ми були.

У музеї зберігається 66 тисяч експонатів. Серед них – старовинний текстиль. Щороку, лише пригріє сонечко, музейні працівники витягують з вогкого підвального сховища стоси старих та старовинних рушників та одягу і старанно просушують їх на задньому подвір’ї. Це – марудна і копітка боротьба з грибком, адже він безжально знищує текстиль.

У 2014-му, до 70-річчя визволення України від фашистів, музейні працівники влаштували військову реконструкцію. На фото – директор музею у військовій формі радянської жінки-солдата.

На Новий рік працівники музею влаштовують костюмований карнавал.

Кременчужанин, який не покинув учнів і загинув разом із ними

«ТелеграфЪ» запитав директора музею, особиста історія кого з кременчужан вразила її найсильніше? Пані Алла відповіла: «Якщо говорити про кременчужан, то найсильніше враження на мене справила доля кременчужанина Ігнатія Поддєрєгіна, родича Тетяни Поддєрєгіної, яку, найімовірніше, кохав граф де Міранда».

Ігнатій Поддєрєгін – родич Тетяни Поддєрєгіної, народився і жив у Кременчуці на початку ХХ століття. Білогвардієць, після жовтневої революції 1917 року поїхав з країни. Оселився в Югославії, викладав там у сільськогосподарському коледжі. Під час Другої світової війни німці з невідомих причин захопили його учнів (можливо, їх підозрювали у співпраці з партизанами). Поддєрєгін був з учнями. Коли фашисти дізналися, що він – білогвардійський офіцер, йому запропонували вільно залишити застінок. Та він залишився зі своїми учнями і був страчений разом з ними.

Алла Гайшинська сказала про Поддєрєгіна так: «Я відчула таку гордість, коли дізналася про Ігнатія Поддєрєгіна! Гордість за місто, в якому я живу. Адже яка людина! І він жив тут, ходив цими вулицями, відвідував будинок Чуркіна – його сестра стала другою дружиною Григорія Чуркіна... Він поїхав з країни, не змирився з більшовиками, але відмовився співпрацювати з німцями, не покинув своїх учнів. Я пишаюся, що така людина жила в нашому місті».

Закоханий граф

У краєзнавчому музеї зберігається пам’ять про чимало драматичних і навіть трагічних історій кохання. Пристрасті у нашому місті вирували завжди.

«ТелеграфЪ»  запитав директора музею Аллу Гайшинську, чия історія кохання вразила її найсильніше. Пані Алла відповіла: «Свого часу мене дуже вразила історія графа де Міранда, який відмовився від свого кохання заради боротьби за свободу своєї країни».

Граф Франсіско де Міранда прибув до Кременчука у листопаді 1786-го року. Через Кременчук мала проїхати імператриця Катерина, Міранда волів її дочекатися та отримати аудієнцію. Граф був не просто графом, а борцем за свободу Венесуели, точніше - на той час іспанських колоній у Південній Америці. У графа де Міранда закохалася юна кременчужанка із заможної родини. Історики припускають, що це була 17-річна Тетяна Поддєрєгіна. Вона написала графу листа, а граф його навіть не розпечатав – він повернув лист дівчині і сказав, що не може собі дозволити його прочитати, і просить дівчину забути все. Невдовзі граф поїхав, не дочекавшись імператрицю. А через 30 років генераліссімус Франсіско де Міранда, помираючи в іспанській тюрмі, розповів співкамернику, що найсильніше у житті кохав кременчуцьку Тетяну та не дозволив собі це кохання, бо не міг приректи дівчину на життя з повстанцем. Граф помер у тюрмі. А схвильований співкамерник доніс світу звістку, що «граф Франсіско де Міранда найбільше у житті кохав дівчину Таті Анну Подейра з прекрасного міста Кременчука!».

Сентиментальний піонер

«ТелеграфЪ» запитав директора музею Аллу Гайшинську, наскільки серйозно втручалась комуністична партія в роботу музею? Чи правда, що кременчуцьких школяриків приймали у піонери тут, у краєзнавчому музеї?

Пані Алла відповіла:

– Звісно, згори «спускалося», що ми маємо розповідати, а чого говорити не можна. І дітей дійсно приймали у піонери тут, у музеї. Ми приводили їх до крейсера «Аврора» або шикували біля Леніна, все відбувалося дуже урочисто. Та не забувайте, ми тоді теж були вірними ленінцями, вірили в прекрасну ідею. І що я мала говорити малим дітям, коли їх приводили приймати до піонерів, а вони йдуть і хвилюються, і тремтять навіть? Я їм казала: «Діти, у вас сьогодні такий великий день, таке свято, ви станете дорослішими, любитимете своє місто та свою країну!». А одного разу чомусь так розхвилювалася, що навіть сказала: «Діти, у вас сьогодні такий важливий день, запам’ятайте того, хто стоїть поруч, кого разом з вами приймають у піонери!». Не знаю, що тоді на мене найшло, чомусь пройняло до глибини душі... Відтоді минуло багато років, і одного дня до музею прийшов молодий чоловік – не так давно, музей тоді вже закрили для відвідувачів, почався цей безкінечний капітальний ремонт. Чоловік прийшов із сином і сказав: «Мій син хоче зробити музею подарунок, візьміть, будь-ласка!». Хлопчик приніс значок із зображенням нашого музею. Я не могла сказати дитині, що ми вже маємо такий, тож узяла значок, подякувала і запитала: чому ви раптом вирішили зробити подарунок музею? Батько хлопчика пояснив: «Та я весь час кажу сину, що у Кременчуці немає нічого ліпшого за наш музей! Розповідав йому, що мене тут приймали у піонери, і тьотя, яка нас приймала, сказала: «Ребята, запомните, кто рядом с вами стоит!». І я запам’ятав свого друга, ми потім стали взагалі дружбанами, всю школу дружили, разом в армії служили... Ну от син і сказав, що треба віднести до музею подарунок». І тоді я засміялася і сказала: ви знаєте, я – та сама тьотя, яка вас приймала у піонери! Звісно, і я його маленького не запам’ятала. І він мене не впізнав, але ж запам’ятав ті слова...

Раніше "ТелеграфЪ" писав ще одну історію, пов'язану з Кременчуцьким краєзнавчим музеєм - читайте її в матеріалі "Смерть дарувальника: чоловік заповів музею свій будинок і покінчив життя самогубством".

"Кременчуцький ТелеграфЪ" від 19 травня, №20.