Більшість перевзуються і скажуть, що ми «в душі чекали» — вчителька з Мелітополя

30.03.2023, 10:32 Переглядів: 12 973 Коментарів: 1

Пів року в окупації, 7 місяців — без української зарплати, великі гроші за виїзд на підконтрольну територію, приниження від росіян та глузування колег. Це історія переселенки, вчительки Олени з Мелітополя, яка так і не змогла прийняти нову «владу» — попри «блага», які вони щедро роздають медикам, педагогам та пенсіонерам та всім, хто підкорився росіянам

До Кременчука пані Олена*, вчителька з Костянтинівки, що під Мелітополем, приїхала не одразу. Наприкінці серпня вона із 15-річним сином виїхала до Запоріжжя. Думали родичів забрати туди. Проте у Запоріжжі почалися постійні обстріли. Якось прилетіло поруч із їх помешканням.

— Син каже: «Мамо, будинок трясеться. Мам, треба щось робити». Але коли він грав з друзями й, прощаючись, додав «Хлопці, бувайте, хіба мало, що може статися вночі», це крапка. Наступного дня, навіть не зібравши речі, виїхали до Кременчука. На той момент тут уже жила моя старша донька, студентка з Харкова. Коли Харків обстрілювали, вона приїхала до Кременчука. Тут їй допомогли наші родичі — надали житло, — згадує Олена.

«Хлопці, а чого ви сюди прийшли?»

24 лютого підірвали аеродром у Мелітополі. Дуже гучно було, — згадує Олена. Того дня, як і в усіх містах України, були черги на заправках, черги в магазинах за продуктами. Уроки сказали не проводити, аби не перевантажувати інтернет.

— 26 лютого ми зібралися на базар, виїжджаємо — вибух. А за кілька хвилин нашою вулицею поїхали танки. Я їх у вікно бачила, ще зняла на телефон. Пішли по хліб. Йдемо, а відчуття таке, знаєте, як у кіно про німців — йде колона техніки, а обабіч — військові, — згадує Олена. — Я й кажу: «Хлопці, а чого ви сюди прийшли?». Чоловік мене смикнув, мовляв, мовчи. А ті нічого й не відповіли. Знизали плечима та пішли далі, на Мелітополь.

Підпис:Танки їдуть через Костянтинівку на Мелітополь, 26 лютого 2022 року

Багато людей встигли виїхати 24 лютого. Олена згадує, як виїжджали учні, сусіди. Як почалися мародерства, як «орки» одразу ж заселялися у порожні будинки. Потім почалися мітинги, але їх легко придушували. Були певний час проблеми з електрикою, не можна було зняти гроші в банкоматі. Стояли у чергах від 6 ранку до 14 години. Потім з'явилися «обмінники». Готівку можна було зняти із комісією спочатку 10, потім 20, потім 30%.

— Із квітня вони почали «правити» — коли Балицький пішов до них на співпрацю (колишній нардеп від ОПЗЖ, уродженець Мелітополя. Окупанти призначили його керівником «Запорізької військово-цивільної адміністрації», 26 травня 2022 року СБУ оголосила йому про підозру, — ред.). У травні оголосили про початок роботи шкіл. Саме тоді почалася нова хвиля виїздів. Гуманітарні рейси привозили допомогу і забирали звідси людей. Останні гуманітарні рейси були у червні. Потім — тільки за гроші.

Чоловік виїжджав 16 днів

На виїздах з окупованої території люди заробили непогані кошти. Виїзд однієї особи з Мелітополя до Запоріжжя коштував від 2 до 5 тис. гривень. У Василівці, на блокпосту — черги з машин. Там, за словами Олени, все залежало від настрою окупантів. Люди могли стояти кілька діб. Огляд — усіх машин, усіх речей.

— Нам трапився явно фсб-шник, — загадує Олена. — Підійшов із легким амбре та, мабуть, по обличчю сина зрозумів його почуття. Кілька разів запитав його, «что-то не нравится?», провокував. Я намагаюся усміхатися, кажу «Все прекрасно!». Але огляд речей був дуже ретельним — після нас і до нас у черзі нікого так не «шмонали». Пакети всі розірвав, білизна була розкидана усією дорогою. Потім побачив у блокноті відповіді на тести з хімії. «Що це? Ви що, вчителька? Чому виїжджаєте?». Довелося вигадувати, що везу на обстеження сина. Нам радили не сперечатися та не казати, що щось не подобається. Терпіти, бо якщо ти зірвешся, через тебе уся колонна стоятиме.

120 км від Мелітополя до Запоріжжя загалом пройшли за 4 доби. Натомість чоловік Олени до Запоріжжя виїжджав 16 діб. Це було вже наприкінці вересня, а з 1 жовтня випускали лише за перепустками. Всі ці дні він жив на заправці, постійно реєструвався, перереєстровувався у черзі. Багато не витримували, поверталися. А раз до чоловіка у черзі підійшов «днр-івець», та каже — мовляв, чого ви тут стоїте, чи вам не однаково, де померти?

Олена згадує, що окупантів старалася оминати — та й у Костянтинівці військових було не так багато, а у Мелітополі, куди за пів року доводилося виїхати кілька разів, вони стояли на кожному кроці. З автоматами, блокпостами. Перевіряли щоразу документи, машину, багажник. Переважна їх більшість погано говорили російською, з акцентом. На вигляд більшість військових — схожі на дагестанців. Розповідали, що коли побачили дорогу на Костянтинівку-Мелітополь, подумали, що Лас-Вегас їдуть захоплювати. Бо дорога — щойно побудована, усе світиться навколо.

— Мені ці догляди та перевірки тяжко давалися. Мені морально дуже важко і зараз, адже моя мама та сестра окупацію прийняли. Ми довго з ними говорили, сім’я казала мені — прийми що є. Але я не можу ні прийняти, ні зрозуміти ситуацію, що хтось прийшов у мій дім та качає свої права, — каже Олена.

«Блага» окупації та 7 місяців без української зарплати

Олена розповіла, що з більшістю колег довелося припинити спілкування — через політичні погляди.

Нині ж вчителі, які пішли працювати в окуповані школи Мелітопольщини, — чи не найпривілейованіша каста. Вони отримують велику зарплату, купують автомобілі. І глузують із тих, хто не пішов працювати до російської школи. Особливо, коли зустрічають своїх колишніх колег на ринку у статусі продавчинь. Бо ці люди обрали такий шлях заробітку.

Тим часом колеги Олени, які не пішли на співпрацю з окупантами, вже 7 місяців не отримують заробітної плати. Працюють безкоштовно, проводячи уроки в онлайн як для тих, хто виїхав, так і для тих, хто підпільно підключається з окупованого Мелітополя та Костянтинівки.

— Річ у тому, що рахунки, на які заходили гроші педагогам, заблоковані ще з липня. Через те, що не створена військова адміністрація у Костянтинівській громаді — голова селище «здав» одразу, — говорить Олена.

Водночас, за словами Олени, ті вчителі, що пішли працювати до російської школи, отримують по 80 тисяч рублів (курс — 1:2).

— І тепер ці колеги навіть глузують з нас. Кажуть, і чого ви чекаєте? Вам же Україна не платить. А в нас усе добре, — каже жінка.

Зараз дітей вчать ті, хто добровільно залишився працювати та ті, кого набрали по оголошенням. Є з освітою, є без. Навіть продавчинь брали. Нині об'єднали два виші у Мелітополі — педагогічний та технологічний, туди цього року вступили всі, хто хотів, без іспитів. І студентам 1 курсу вже дозволено працювати в школі. Є випадки, що асистентка педагога з інклюзивного класу стала директоркою.

— Тому в них кар'єрне зростання та фінансове благополуччя. Але це б не пригнічувало ще більше, якби Україна платила нам зарплату.

Про примусовий вихід на роботу, як це було у Херсоні, у Мелітополі не йшлося.

— Йшли усі, хто хотів. Хтось раніше, хтось пізніше. Лише зараз з'являються запитання до тих, хто не виходить на роботу. Передають, що якщо не вийдуть до нового навчального року, будуть депортовані. А тим, хто виїхав, і не повернеться, протягом 10 років буде заборонено в'їзд.

Загалом за пів року життя в окупації в нашої переселенки склалася думка, що переважна більшість мелітопольців підтримує нову владу.

— Розумієте, в них зараз скажені виплати. Це виплати матерям-одиначкам, оформлюють материнський капітал, всім батькам видали по 10 тисяч рублів перед школою. Пенсіонерам усім платять пенсію по 10 тисяч рублів. Світло в них 1,50 рублів, газ — 3 рублі. Вони повернулися в радянський союз. Кафе працюють, ціни доступні — для тих, хто співпрацює з окупантами. Та що там казати, якщо за російськими паспортами з літа була черга. Людей ніхто не заганяв, — каже Олена. — А нашим людям, аби платили. І це просто ламає всю твою внутрішню мораль.

На наше запитання, скільки людей загалом у Мелітополі та Костянтинівці підтримують окупаційну владу, зважаючи на такий «соціальний захист», Олена каже — більшість.

— Це більшість. А потім, коли нас звільнять, я впевнена, «перевзуються» і скажуть, що ми «в душі чекали».

Тим часом на Мелітопольщині є люди, які щиро чекають наші ЗСУ, чекають Україну. Хоча розуміють, якщо наші їх не відіб’ють до вересня, вчителям доведеться підкоритися окупантам та все-таки повернутися до школи, російської школи.

*Справжнє ім'я жінки та її обличчя ми приховали з міркувань безпеки її родичів, які залишаються на окупованій території

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів

Автор: Ольга Мінчук Джерело фото: колаж - Артем Коваленко, фото - особистий архів Олени

Читайте telegraf.in.ua в Google News

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Коментарі: 1

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.