«Я розуміла, що вагітна і треба дитину рятувати!» Як родина з Харкова переїхала у Кременчук і відкрила бізнес у місті

Родина Мирошниченків — Вадим, Яна та бабуся Яни, Ніна Семенівна — переїхала до Кременчука з Харкова. Коли вони під обстрілами залишали рідне місто, Яна була вагітною, а вже у Кременчуці у подружжя народилася донька Аліса. Про те, як виїжджали до Кременчука, адаптувалися до нового життя та вирішили відкрити власну справу — кафе «Шаурма по-харківськи», переселенці розповіли «Кременчуцькому Телеграфу».

«Я була вагітною, на третьому місяці. Дуже було страшно…»

— Скільки років жили у Харкові? Чи пам’ятаєте перший день, коли почалося повномасштабне вторгнення?

Яна: 8 років я прожила з чоловіком у місті Харків, дитинки у нас ще не було. Пам’ятаю 24 лютого. Ранок, 4.00, були вибухи. Ми перші з бабусею прокинулися. Я вагітна, на третьому місяці. Дуже було страшно… Ми 10 днів в Харкові пробули, під авіацією, під обстрілами «Градів». 

Вадим: Ми жили у квартирі на Салтівці, дружина працювала керівником на підприємстві, а я займався ремонтом та будівництвом житлових та комерційних приміщень.

— Що для вас стало точкою, коли ви зрозуміли, що треба звідти їхати?

Вадим: Дружина 10 днів вона терпіла, а потім сказала: «Все, або вивозь мене, або я поїхала сама!» Довелося їхати. (посміхається)

Яна: Коли були дуже сильні вибухи, наша машина стояла біля під'їзду, постійно спрацьовувала сигналізація, а будинок підстрибував, стіни тремтіли. Я розуміла, що треба дитину рятувати. До війни була з нею у лікарні, ми лежали на збереженні, ковідом хворіли, а потім війна… Вирішили виїжджати.

— Коли і як ви виїжджали з Харкова?

Вадим: Ми виїжджали 5 березня, це був 10 день. Їхали разом з нашими знайомими, дуже довго, 12 годин. Дорогою бачили багато зруйнованих будівель, будинків — це жахливо… Тоді багато людей виїжджали, було багато блокпостів і весь час затори до Кременчука.

Яна: Коли ми приїхали до Кременчука, нас зустріли добрі люди, прихистили на місяць до себе. У квітні ми забрали з Харкова бабусю і котика Моню.

— Скільки речей вдалося забрати?

Вадим: Ми за речами їздили двічі, то багато перевезли. Одного разу ми поїхали з моїм товаришем, а він з Північної Салтівки, то коли виносили його пральну машину, почалися обстріли, буквально через декілька дворів були прильоти.

Ми з колегами винаймали гараж на Північній Салтівці й зберігали там інструменти. Приліт був прямо туди — ні даху, ні стін, нічого немає. Ми там ще зберігали бензин, балон з газом, тож там була дуже висока температура. Але, як каже мій друг, дякувати богу, що взяв грошима. Там було інструментів мінімум на 5 тисяч доларів.

«Спочатку не могли винайняти квартиру, все було зайнято»

— Чому вибрали саме наше місто?

Вадим: У нас тут були знайомі. Ми думали, що приїдемо, переночуємо та поїдемо далі, у дружини є родичі на заході України. А потім, як всі, думали, що зараз тиждень-два — і все скінчиться, а із заходу їхати набагато довше, то вирішили перечекати тут, у Кременчуці. Так вийшло, що тут залишилися.

Де у Кременчуці живете, як швидко вдалося знайти житло?

Вадим: Коли приїхали, то жили у людей, у яких жили наші знайомі. Потім винайняли однокімнатну квартиру, трохи пожили там, пізніше знайшли двокімнатну, хотіли переїжджати туди, але нам запропонували приватний будинок. Ми вирішили до нього переїхати.

Яна: Спочатку не могли винайняти квартиру, все було зайнято. Добрі люди нам надали житло, де ми сплачуємо лише за комунальні послуги. У нас тут є город, бабуся нам допомагає. І помідори, й огірки — все своє. Коли нам повертатися додому, зможемо чи ні — ми не розуміємо.

— Чи були у вас складнощі з винайманням житла? Кажуть, що коли люди масово почали приїжджати, ціни на житло піднялися.

Вадим: Дуже піднялися. Наскільки мені розповідали місцеві, ту квартиру, яку я винаймав за 4 тисячі, до війни можна було зняти за півтори.

— Який ваш досвід життя у Кременчуці — у перші місяці й зараз? Ви вже звикли? Як вам місто?

Яна: Нам дуже допомагали люди, які нас не знали. Кременчужани давали для нашої дитини речі, памперси, їжу. Ми не пожалкували, що сюди переїхали. Ми з чоловіком відкрили свій сімейний бізнес, раніше такого у Харкові у нас не було.

Вадим: Якщо порівнювати з Харковом, то маленьке місто, тут зручніше тим, що все поруч, немає заторів, людей менше. Повітря чисте, Дніпро — то є сила! Індустрія розваг тут не дуже, був один «Амстор» — і все загалом. То в Харкові з цим набагато простіше — багато ТРЦ, у кожному районі по декілька штук.

— Я знаю, що у вас у Кременчуці дочка народилася. Як її звуть?

Вадим: Її звуть Аліса Вадимівна. Народилася 15 вересня (2022 року — ред.) у лікарні «Правобережна». Загалом ми задоволені, дуже пристойний заклад. Кумедно, ми з дружиною — харків’яни, а дочка — кременчужанка.

— Чи плануєте повертатися у Харків?

Вадим: Думаю, так. Хоча перші пів року я серйозно замислювався над тим, щоб переїхати сюди, але все одно Харків — то велике місто, місто можливостей, тут трохи складніше…

— Будете переїжджати, якщо закінчиться війна чи якщо у Харкові стане безпечно?

Вадим: У Харкові на сьогодні, якщо порівнювати з початком війни, більш-менш безпечно. Там проблема в іншому: з роботою зараз важко. Ми не переїжджаємо через роботу.

— Чи знаєте, що з вашим будинком у Харкові?

Вадим: Слава богу, все добре! Але навколо мого двору з усіх сторін поприлітало. У мене за будинком школа — у неї прилетіло, перпендикулярно будинку — дитячий садок — туди теж. Сусіди, друзі інколи навідуються у квартиру.

Про кафе «Шаурма по-харківськи» та акцію для військових «Кава за автограф»

— Як вирішили відкрити бізнес у Кременчуці? Чи був у вас бізнес у Харкові?

Вадим: На кшталт чогось схожого не було нічого. Ми коли переїхали, я почав шукати роботу, було дуже складно знайти. Через це ми вирішили спробувати щось своє. 

— Чому обрали саме такий напрям — кафе?

Вадим: То жінка придумала! (посміхається — ред.)

Яна: У мене раніше був досвід, я працювала у закладі громадського харчування у Харкові, була офіціантом, адміністратором. Мені це подобається, спілкування з людьми, ось вирішили втілити цю мрію у реальність.

— Коли відкрили бізнес, вміли готувати?

Вадим: Ні! Але у нас була знайома, яка працювала у цій сфері, то вона показала ази, а потім ми щось допрацьовували. Ми стараємося для людей, люди кажуть, що у нас кращий заклад на цьому березі, то дуже приємно. Серед клієнтів багато переселенців, місцеві через рік стали заходити. Багато знайомств отримав, поки тут працюю, то взагалі майже як вдома. Тут поряд було харківське підприємство (зараз, думаю, вони вже поїхали), то у тому році кожен день у нас обідали.

— Розкажіть про патріотичний дизайн вашого кафе. Як виникла така ідея, хто розробляв?

Вадим: Коли ми з жінкою мислили над цим, то замість якихось малюнків з їжею й усім типовим, вирішили: хай люди не забувають своє коріння. Концепція наша, а втілив її дизайнер.

— Чи брали грант на відкриття власної справи?

Вадим: Ми брали грант у друзів, потім його віддали. (сміється — ред.)

— Є зараз пільги для підприємців-переселенців? Наприклад, менші податки?

Вадим: Я не знаю, як для переселенців, але коли ми відкривалися, то якусь частину податків можна було не платити. Але ми платили все, тому що ми розуміємо, яка ситуація в країні, що бюджет повинен поповнюватися.

— Скільки ваше кафе працює? Знаю, що ви допомагаєте військовим.

Вадим: Майже півтора року. Є благодійний фонд Артема Марченко, і він подавав списки, що хлопцям потрібно на передову. Коли була річниця нашого закладу, ми поїхали до супермаркету, на усі гроші за 12 квітня по тому списку скупилися і відправили хлопцям.

Зараз у нас діє безстрокова акція «Кава за автограф». Військові приходять, розписуються на нашому прапорі і безкоштовно п’ють каву.

— Як працювали взимку в умовах блекауту?

Вадим: Ми придбали генератор за 48 тисяч гривень. Він достатньо потужний, у нас все працювало так же, як і зі світлом. 2,5 літри бензину на годину — то життя було навколо бензину, тому що або ти за ним стоїш у черзі,  або його везеш, або його тут ллєш — то жах! А зараз такий генератор коштує близько 20 тисяч гривень.

— Щоб ви порадили переселенцям, які теж хочуть відкрити свою справу, але з певних причин не наважуються це зробити?

Вадим: Річ у тім, що ми вибору особливо не мали. Було небагато грошей, а треба щось робити. Скажу, що не треба боятися! Треба пробувати.