Боротьба триває: важко поранений боєць Євген Саленко «Альпініст» шукає своє місце у суспільстві

Сім років тому, під час запеклих боїв на сході України, кременчужанин Євген Саленко з позивним «Альпініст» отримав тяжке поранення, яке назавжди змінило його життя. У 2015 році, захищаючи рідну землю, він пройшов через пекло війни, заплативши за це високу ціну — чоловік дивом вижив після поранення й отримав першу групу інвалідності.

Попри всі труднощі, його дух залишився незламним. Євген живе й мріє про Перемогу. Він прагне знову бути корисним своїй країні, вірячи, що кожен може робити свій внесок у спільну справу. Історія пораненого військовослужбовця — це приклад сили й відваги, а також нагадування суспільству про те, що не можна залишатися байдужими до ветеранів.

Євгену Саленку 53 роки. В юності він активно займався бальними танцями й альпінізмом. Навіть майстром спорту був. Дуже любив мотоцикли й був байкером.

Пізніше альпінізм став професією — чоловік працював на висоті, виконуючи будівельні роботи будь-якої складності. Все виходило добре, але у 2014-му почалася війна.

«Дивуюся, як ми взагалі вижили»

Не чекаючи повістки, Євген добровольцем пішов на фронт, служив у батальйоні «Донбас». З лютого брав участь у боях у Широкиному, де й отримав тяжке поранення.

У квітні 2015 року військового поранило. Він каже, що це був перший раз, коли під час артилерійського обстрілу він спустився вниз у будівлю — до цього всі обстріли проводив на даху, поруч зі своїми гранатометами.

»Сили жити й боротися давала кохана»

Євгена доправили у шпиталь міста Маріуполь. Там зробили першу операцію, яка тривала 18 годин.

Весь цей час поруч знаходилася дружина Світлана. Правда, тоді вони ще не були одружені. Щобільше, знайомі були лише кілька днів.

У дніпровській лікарні Євген впав у кому й довгий час не виходив із неї. Як виявилося, під час проведення першої операції лікарі забули серветку в голові у чоловіка. Жінка підняла всіх лікарів і змусила провести ще одну операцію, тим самим врятувала життя Євгену.

Всі місяці лікування вона була поруч, доглядала, годувала, міняла памперси. Євген зізнається, що дуже нервував через це, але Світлана була непохитна у своєму рішенні.

Вже після того, як із дніпровської лікарні Євгена перевезли до Кременчука, де він проходив курс реабілітації, Світлана прийняла пропозицію пораненого бійця. У шпиталі зіграли справжнє весілля двох закоханих людей.

Попереду у Євгена була довга реабілітація. В нього не працювали ноги, права рука, він не ходив. Але бажання встати, піти й жити повноцінне життя з коханою, робило свою справу.

«Перші кроки зробили мене щасливим»

Перша серйозна реабілітація була у Польщі під Гданськом. Після важкої роботи Євгена вперше поставили на «ходики». Потім була друга й третя реабілітація і найперші кроки.

В цілому на те, щоб почати ходити, у Євгена пішло п’ять років.

Але боровся поранений військовий не лише за своє здоров’я. Багато часу й сил було витрачено на боротьбу з бюрократією.

Попри важке поранення, на пластину в голові, інвалідність Євгену давали лише на два роки. А коли термін дії статусу закінчувався, доводилося починати оформлення всіх документів з нуля. Й це, за словами чоловіка, бісило набагато сильніше, ніж навіть проблеми зі здоров’ям.

Зараз інвалідність у Євгена довічна. Але, на жаль, він більше не ходить. Після перенесеного ковіду, який дав ускладнення, чоловік знов пересів у інвалідний візок.

До того ж з початком повномасштабного вторгнення дружина з донькою поїхали за кордон, і зараз чоловік живе сам.

«Хочу приносити користь суспільству»

Його квартира обладнана всім необхідним. Євген намагається роботу по дому виконувати самостійно. Він сам підтримує лад і сам порається на кухні. Дуже пишається борщем власного приготування й хлібом, який пече у хлібопічці.

Звісно, не все виходить і не все під силу, тому без сторонньої допомоги ніяк. До чоловіка приходила помічниця, якій Євген довгий час платив гроші за допомогу.

Про це дізнався голова ГО Координаційний центр об'єднань ветеранів АТО Володимир Поляков і допоміг розв'язати питання із соцпрацівником. Тепер за допомогу по дому Євген нічого не платить — пораненого військового забезпечує держава.

Насправді це велика проблема. Його служба була сповнена героїзму, але зараз його місце в цьому світі стало невизначеним. Фізичні обмеження та психологічні випробування не зломили дух Євгена, але він зіткнувся з новим викликом — як далі бути корисним країні, яку він захищав.

Євген завжди вірив, що любов до України не обмежується полем бою. Тому він багато цікавиться політикою, навіть є членом партії. Але не може знайти спосіб, як реалізувати свої знання та досвід у рідному місті.

Сьогодні Євген звертається до всіх, хто має можливість запропонувати роботу або можливості для перекваліфікації. Він упевнений, що досвід, здобутий на війні, може стати в пригоді в багатьох сферах, і він готовий поділитися ним з іншими.

Для чоловіка важливо відчувати, що він залишається частиною суспільства, вносить свій внесок у спільну справу. Тому Євген Саленко дуже сподівається, що хтось відгукнеться й запропонує йому щось цікаве. Будь-яким пропозиціям він буде радий.

Про мрії, рідну мову та Перемогу

Ми довго спілкувалися з Євгеном. Він розповідав про свої нагороди, про захоплення, про аніме, про байкерство, про те, як його після повернення до Кременчука зустрічали друзі на байках.

Також чоловік поділився своїми думками щодо української мови, яку дуже любить:

Євген зізнається, що здоров’я часто підводить, що іноді опускаються руки й зникає віра й бажання щось робити. В такі важкі моменти, коли навіть доводиться шукати сенс життя, дуже допомагають думки про нашу Перемогу: «Мрію побачити, як ця падла Путін кінчиться, а Крим і Донбас повернуться в Україну. Тоді й помирати можна… Я віддав своє здоров’я країні і не шкодую про це. Якби було друге життя, я все одно зробив би так само…».

Ця історія — нагадування всім нам про те, що героїзм не закінчується на полі бою. Навіть коли війна залишається позаду, ветерани продовжують боротися, цього разу — за своє місце у суспільстві.

Євгену Саленку та іншим ветеранам потрібна наша підтримка, увага й розуміння, адже кожен із них заслуговує на можливість бути корисним для країни, за яку вони віддали своє здоров’я.