Художник і учитель, чиї руки пахли медом…

Я з особливою пошаною ставлюсь до чоловіків, які вміють робити подарунки, радувати жінок. А тим паче, якщо це подарунок для душі. Якою ж треба бути Людиною за життя, щоб, навіть залишивши нашу Землю, все одно вміти радувати рідних, близьких і всіх, хто здатний прийняти красу в серце. Спільними зусиллями родини Дяченків та учнів Анатолія Давидовича напередодні весняних свят була сформована і відкрита виставка творів художника і педагога Дяченка Анатолія Давидовича, члена Національної спілки художників України. Він яскраво виділявся високою майстерністю гравера і безпрецедентною відданістю справі викладання. На жаль, рік тому митець пішов із життя.

Життя художника

Серед почесних гостей виставки був гість із Полтави, добрий друг художника Віталій Ханко, мистецтвознавець всеукраїнського рівня, доцент Університету ім. Кондратюка, автор «Словника митців Полтавщини», «Енциклопедії мистецтва Полтавщини. Полтавіка». Він розповів про творчу династію Дяченків, серед яких багато поколінь народжувались іконописці, малярі, писанкарки, вчителі… Ділився незабутніми враженнями від спільних мандрівок містами і селами Полтавського краю, від знайомств із вельми цікавими і неординарними особистостями, про життя художника…

Дяченко Анатолій Давидович народився в 1939 році в місті Червоний Лиман, Донецької області. Батьки - вихідці з Полтавщини, і тому в 1940 році переїхали до Кременчука, з яким пов’язані всі подальші роки життя. В 1954 році закінчив семирічну школу №12, а в 1957 - середню школу №14. Першим учителем з малювання був Миргородський Харитон Ілларіонович, якому Анатолій був вдячний все життя. Педагог викладав у школі фізику та образотворче мистецтво і мав за плечима Академію мистецтв. А першим учнем у Володимира Дружка став сам Анатолій. Миргородський направив юнака до Володимира Івановича, аби той досконало вивчив академічний рисунок і поступив у Харків на художника. В аквареліста Дружка вчився спілкуватися з природою, ходили на етюди. Кілька разів пан Анатолій пробував сили на вступних іспитах. Мріяв вчитися на живописця. Та вже зневірившись, адже відсутність партійного білета відігравала свою роль, Анатолій спробував себе як графіка. А з часом ця справа так захопила молодого митця, що й не переводився на живопис. І не дарма все подальше життя присвятив гравюрі. За переконанням Віталія Ханка, є всі підстави вважати Анатолія Дяченка кращим гравером Полтавщини. Згодом, у 2009році, в Полтаві за серію гоголівських гравюр Дяченко отримав пам’ятну медаль Опанаса Сластьони!

А поки що працював на меблевому комбінаті теслярем, у Будинку торгівлі - художником. Закохався і в 1964 році одружився з Ларисою Коломієць. Світлоока красуня народила двох дітей: сина - Ігоря, доньку - Вікторію. Все життя Лариса Семенівна піклувалась, лікувала, варила найсмачніші борщі, була вірною супутницею.

В 1975 році Анатолій Дяченко закінчив Харківський художньо-промисловий інститут, відділення графіки. Його вчителями були: професор Солодовник Сергій Максимович, Ненадо Володимир Спиридонович, Мартинець Олександр Васильович, Щербак Анатолій Андрійович.

По закінченню працював у Кременчуцьких художніх майстернях Полтавського художньо-виробничого комбінату Художнього фонду України.

Це часи реальної практики, адже робили все: стенди, мозаїки, монументальні розписи. Недарма автор зображень українських гривень і прекрасний графік Василь Лопата розпочав свого листа такими словами: «Анатолій, здається, може все, володіє всіма матеріалами та техніками: олія, темпера, гуаш, гравюра. Як то до цього додати, що йому підкорюються енкаустика, та якась ним придумана техніка, то можна тільки дивуватися діапазону професійних можливостей цього скромного художника…» Анатолій Дяченко був учасником багатьох міських, обласних, республіканських і міжнародних та закордонних виставок. Такий рівень формував смак і дарував творчі ідеї.

«Енеїда»

 
У великій залі галереї представлені гравюри на пластику та з використанням воску, витончені ліногравюри, соковиті олійні полотна. Особливу увагу привертає серія гуашевих ескізів і різьблень - ілюстрацій твору Івана Котляревського «Енеїда». Донька Вікторія пригадує, що над ілюструванням «Енеїди» батько працював багато років. То було справжнє творче випробування. Він закривався на горищі власного будинку, в майстерні, та годинами читав про козаків, історію Давньої Греції, вивчав архітектуру, вбрання, робив синтезу між двома культурами. Василь Лопата захопливо ставився до живописних здібностей батька і наполягав на кольоровому форматі ілюстрацій. Та згодом сам Дяченко дійшов висновку, що він таки графік, і взявся різьбити основи для ліногравюр. І не встиг… Який магічний цей твір «Енеїда».

Віталій Ханко відзначив прекрасну стилістику обкладинки, вподобав колористичні варіанти і справжній полтавський колорит візерунків.
Також із родинного архіву представлені унікальні видання, статті, фото, авторські вітальні листівки, ескізи розпису церкви та останні твори Анатолія Дяченка. Ви зможете побачити, з якими матеріалами працював художник: пензлі, палітра та різці майстра.

Вогняна Келеберда

Анатолій Давидович цікавився історією, та якщо захопила якась тема, то занурювався в нею з головою: достеменно вивчав історичні факти, робив безліч варіантів, ескізів, працював над картиною. Так було з історію села Келеберда. Дізнавшись про трагедію, художник поринув у творчі пошуки.

Відомий факт, що Келеберду було зруйновано, живцем спалено козаків із сім’ями, російськими військами під час каральної експедиції Петра Яковлєва у 1709р. Село Келеберда і сьогодні височіє на лівому березі Дніпра над плавнями. А в 1660 р. містечко було центром Келебердянської сотні у складі Полтавського полку, утвореної на Дніпровій переправі для захисту Лівобережжя від татарських нападників, 1675 Іван Сірко просив російського царя надати Келеберду йому у володіння. У 1764 році сотня була ліквідована, а територія включена до Новоросійської губернії. Та група козаків пробувала опротестувати таке рішення і вимагала повернути сотню під зверхність Полтавського козацького полку. 16 квітня Яковлєв напав на Келеберду, у якій стояв запорозький табір і, переколовши немалу кількість запорожців, спалив містечко, залишивши лише церкву. Це кара за те, що келебердянці поставляли провіант Мазепі.

В 2015 році Анотолій Давидович написав картину, яка сьогодні стала часткою експозиції. Слова Тараса Шевченка з поеми «Юродивий» - назва твору: «А ми дивились, та мовчали, Та мовчки чухали чуби. Німії, подлії раби…»

Пасіка

Близькому колу була відома пристрасть Анатолія Давидовича до бджіл та збирання трав. Батько, дід, прадід пана Анатолія були пасічниками, тож наука передавалась у спадщину. «Я поїхав до своїх дівчат…» - так відповідав він, коли збирався на пасіку до своїх бджіл. Все хвилювався, коли бачив нові зорані поля, думав, що ж бджоли збиратимуть. Василь Лопата писав: «А його пасіка! Його стосунки (я навіть не беру в лапки цього слова) з бджолами. Як він знає їх! Як вони знають його! І знов-таки – це не просто навички та уміння, це глибинний, суттєвий, істотний зв’язок з природою, частинами, необхідними складовими яких є ці рослини, комахи, тварини, людина. Не насильництво, не підкорення, а гармонійний контакт, не споживацтво і прагматизм використання, а природний любовний обмін речовин, коли все у взаємодії, потребує одне одного, складає один організм». Художник сам зробив спис із ікони св. Саватія і св. Зосима - покровителів пасічників. Ця ікона - серед приватних речей художника.

Цілющі трави

Чоловіки зазвичай втішаються і відпочивають на рибалці. А пану Анатолію кращого не треба було, як у поле по трави. Знав митець і хімічний склад усіх речовин кожної квітки та особливості дії цих мікроелементів на організм. Якісь вирощував у себе коло пасіки, за іншими виїздив на Деївку. Травами він лікував доньку, переміг особисту хворобу, допомагав іншим. Пахучі васильки, що зібрані на Деївській горі, теж стали часткою експозиції…

Дряпаченко і Дяченко

Це імена двох Талантів, народжених нашою землею. Історія така. За ініціативи Анатолія Дяченка було зібрано кошти та створено наново пам’ятник легендарному митцю початку ХХ ст., учню Іллі Рєпіна, Івану Кириловичу Дряпаченку із села Василівка Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Іван Дряпаченко народився в сім’ї селян. Його талант вподобала графиня Софія Капніст. Молода жінка подарували хлопцю унікальну можливість отримати художню освіту в Київській рисувальній школі Миколи Мурашка, Московському училищі живопису, скульптури та архітектури, потім - в Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. Далі були Німеччина, Франція, Італія, Швейцарія... 17 років навчання! В 1913 р наш земляк отримав премію ім. А.І. Куїнджі. Журнали, рекламні проспекти ставили Дряпаченка в один ряд із Іллєю Репіним, Володимиром Маяковським, Ісааком Бродським. Дряпаченко повернувся в рідне село Василівку, де багато років плідно працював, керував сільським хором, виступав на сцені самодіяльних панських театрів... Могила Дряпаченка мало чим відрізнялась від інших поховань, хіба написом «Художник - Академік Дряпаченко Іван Кирилович». Василівчани неодноразово зверталися з проханням встановити пам’ятник.

Дяченко виконав на мармуровій плиті стилізований полтавський візерунок, а скульптор В. Максименко відлив барельєф із портретом художника. У червні 2007 року відбулося урочисте відкриття з пресою та виставкою робіт славного художника.

Художник і педагог

На відкриття виставки прийшов майже весь педагогічний склад Кременчуцької дитячої художньої школи ім. Литовченка. І це зрозуміло, адже від 1992 року розпочався новий виток в житті Анатолія Дяченка. Двадцять років він працював викладачем і готував учнів до вступу у виші. У своїй промові директор художньої школи Андрій Родін наголосив, що майстерність і талант Анатолія Дяченка як художника переконливі і незаперечні, але хотів зауважити, що в ньому ці риси рідкісно поєднались із порядністю та мудрістю. У 2011-2015 роках доцент Дяченко викладав на кафедрі Інформаційних технологій та дизайну Кременчуцького університету економіки, інформаційних технологій та управління. І до останнього дня - в філії Польського університету…

Бувало, ми разом проводили заняття в одній аудиторії. Мої першокурсники «гризли» анатомію, а пан Анатолій з третьокурсниками робив щось надзвичайне: накидали ескізи, виправляли, різали шматки старого лінолеуму, гострили старенькі різці, щось мастили фарбами, зволожували папір та проганяли через так звану друкарку. Її змайстрував художник власними руками з деталей пральної машини. І все це робилось так терпляче, методично і по-доброму. Мене захоплював процес творення ліногравюри. Бувало, я запитувала пана Анатолія, чи він втомився, може б уже час пожити і для себе... Та він відверто говорив, що учні тримають його на землі. Він дуже поважав творчих і працьовитих, був у розпачі від ледарства, критикував по справі, був здатний на гостре слівце. Як пригадував Анатолій Давидович, його перший учитель Харитон Миргородський запросив дітей на заняття. Перший день прийшов майже весь клас і малювали тканину, що лежить на столі. На другий день уже половина всіх бажаючих малювала з натури зім’ятий папірець. На третій день прийшов лише хлопчик Анатолій.

«Ось ти мені й потрібен, - сказав Миргородський, - а тепер починаємо навчання!» Цей урок запам’ятав Анатолій Дяченко на все життя і цінував дітей, які хотіли вчитися і працювати, адже творчість, це постійна і наполеглива праця над собою… Учні згадують учителя з повагою. На кожен день народження вони традиційно збиралися «в гостини до Давидовича». За накритим столом смакували запашний мед, Учитель вислуховував кожну історію життя і радів за «своїх».

Сьогодні в малій залі художньої галереї діє виставка учнів: 17 учасників представили 67 робіт. Ціла плеяда випускників обрали свою професію, пов’язану з творчістю. Хтось викладає в художній школі, хтось в університеті чи мріє про власну гончарню, фотографує, розробляє макети книжок... Хтось живе в Кременчуці, Полтаві, Києві, Харкові, Дніпропетровську, а хтось - далеко за межами України продовжує свій творчий шлях. Ви побачите твори Дмитра Короля, Шелест Антоніни, Мирошниченко Віолетти, Метель Тетяни, Кучера Романа, Гольберг Яни, Клюс Вікторії, Стружко Катерини, Макарової Інги, Мирошниченко Анни, Пеліпас Олени, Томенко Наталії, Довгопол Єгора, Юргелі Валентини, Ткаченко Юлії, Лиходій Ірини, Романенко Маргарити, Корецької Яни. Роботи виконані в різних техніках і жанрах: живопис, гравюра, кераміка, витинанка, фотографія, вишивка бісером тощо. Цікавим фактом є те, що Довгопол Єгор своїми силами готує до друку двомовний альбом із творами Учителя. Також є шанс, що на стінах галереї з’являться мурали за ескізами Анатолія Давидовича Дяченка в стилістиці полтавського візерунка. І це прекрасна ідея, зазначив Віталій Ханко.