Війна за об’єктивами камер

28-30 травня в Україні відбулася найбільша медіа-подія року - III Lviv Media Forum. 54 спікери з 10 країн світу та 600 слухачів зібралися разом, щоб обговорити найважливіші питання ЗМІ України та світу. Серед учасників форуму виступило й троє військових журналістів - Левко Стек «Радіо Свобода» (Україна), Павел Решка «Tygodnik Powszechny» «Polskie Radio», (Польща) та Аркадій Бабченко «Журналістика без посередників» (Росія). «Кременчуцький ТелеграфЪ» побував на медіафорумі та записав їхні розповіді.

«ВІЙНА З ТЕЛЕЕКРАНІВ»

Левко Стек, - військовий журналіст «Радіо Свобода», Україна

7 червня – в мене буде рік, як я працюю на Донбасі і за цей час я зрозумів для себе, що, якби не журналісти, то цієї війни взагалі б не було. Точніше, якби не російські медійники, що перестали бути журналістами. Ці тисячі смертей і руйнування виникли завдяки роботі журналіста. Я зрозумів, що об’єктивність на війні – це не про стандарти і точність, це про людське життя. 90 % мирних місцевих мешканців фронтової і прифронтової зони, кажуть – кривава київськам хунта знищує народ Донбасу і на запитання «звідки ви це знаєте?» - 90% відповідають – так казали в новинах.

Я не думаю, що журналісти «Лайфнюз» задумуються, що коли пишуть про чергового розіп’ятого хлопчика чи снігура, це може призвести до смертей. Люди вбивають і гинуть через те, що вклали їм в голову з телеекранів. Це не громадянська війна, хоча українців серед бойовиків дуже багато. Ми не склали іспит, я не можу сказати, що всі українські журналісти об’єктивно висвітлюють війну на Донбасі. Українські ЗМІ також грішать – про щоденно вбитих 200 бойовиків, про крематорії для сепаратистів, про те, що українські військові всі героїчні.

Журналіст має чесно написати про те, що бачив, а якщо він притримується якоїсь думки, то чим відрізняється від тих, кого зверхньо називає «пропагандонами»? Коли я був в Дебальцевому, за місяць до здачі я зрозумів, що місто втрачене. Місцеве населення ненавиділо українських військових. Жителі часто натикалися на вхлам п’яних українських солдатів, і звісно, за це їм перепадало. Чи багато ви бачили матеріалів про це в українських ЗМІ? Особисто мене ледь не розстріляли двічі, через те, що військові були п’яні – перший раз мені сказали, що журналісти «найгірші» – і рознесли повз мене ріжок, а другий раз – коли мене з колегами вклали пиками в сніг, бо подумали, що ми якісь сепаратисти.

Я розповідаю ці історії, не тому, щоб показати, що Українська армія безнадійна чи погана, а для того, що нам треба про це казати, це у нас вдома, і треба щось робити з цим. За тиждень до Ілловайського котла я кілька тижнів жив серед бійців батальйону «Донбас», за день до котла я поїхав додому, а вночі мені почали надходити дзвінки, «Чувак, допоможи, ми не знаємо, чи доживемо до ранку» і я не знав, чим їм допомогти – я міг максимум написати. Ось це найстрашніше.

«ОСТАННІМ ПОВЕРТАЄТЬСЯ ВМІННЯ ЛЮБИТИ»

Аркадій Бабченко, - «Журналістика без посередників», Росія

Війна страшна тим, що відриває не руки-ноги, а відриває душу. Війна знімає заборони, як схожі заборони знімає публічна страта. Люди, що жили раніше мирно під час війни починають розуміти, що можна вбивати, і це розуміння перевертає все з ніг на голову і робить з психікою та світоглядом страшні речі. До війни ми могли думати, що ми «центр всесвіту», і що в нас не влучить куля, а от коли у «бронік» прилітає осколок, і ти валяєшся край дороги – виявляється, що все може трапитися. Коли ж людина повертається з війни в мирне життя, часто в неї виникає ненависть до мирних людей, «от ви тут веселитеся, а я там, маю вбивати». Такі думки – це результат посттравматичного синдрому – під час війни у людини з’являється постійний страх і очікування смерті, організм перестає виробляти гормони позитивних емоцій. В тебе немає радості, любові, і в той же час, гіпертрофується все негативне – ненависть, бажання вбивати. В тебе перелаштовується організм. В мене на перелаштунок пішло років п’ять, коли я повернувся з Чечні. Скажу, що останнім повертається вміння любити. Все чорне і біле. Чорне - це смерть. Якщо тебе зразу вбило – це ще хороша смерть, якщо все повідривало і ти лежиш – це дуже погано. Все інше – це біле. Покалічив, але не вбив – це біле. І, найстрашніше, що таке світосприйняття переноситься в мирний світ. Тому над цією проблемою державі треба задуматися зараз і працювати з усіма, хто повертається із зони бойових дій, допомагати їм адаптуватися.

«ВІЙНА ВІДОБРАЖАЄТЬСЯ В ПОГЛЯДІ»

Павел Решка, «Tygodnik Powszechny», «Polskie Radio», Польща

27 років назад я вперше побачив вбиту людину. Ту ніч, я провів із темношкірою дівчиною - вона сиділа і розповідала мені, як сусіди вбивали її сім’ю, доки вона ховалася на горищі. Я зрозумів, що якщо я їздитиму в гарячі точки, шукатиму саме такі історії.

Під час війни в Ізраїлі я побачив у чоловіка, який щось копав біля зруйнованих будівель ложкою і я запитав «що ви копаєте?» І почув шокуючу відповідь – «я думаю, що там десь є мій син».

Війна міняє людей дуже раптово. Перший раз як тільки ви побачите вбитого, тоді зрозумієте – «я не спостерігач, я частина цього всього». Війна міняє вас і дуже серйозно. Ви замислюєтеся якими ви були і якими повернутися звідти. Перед сьогоднішнім виступом мене запитали – що ти будеш говорити? Я кажу, як війна міняє людей. І мені відповіли – коли ти приїжджаєш додому – в тебе війна відображається в погляді, коли ти лягаєш спати – ти плачеш.

Олена МАЛЯРЕНКО, зі Львова спеціально для газети «Кременчуцький ТелеграфЪ»