«Дружині збрехав – сказав, що їду по роботі…» - бойовий розвідник

Його позивний – «Шрек». Кременчужанин Василь – командир взводу розвідки батальйону «Київська Русь». У зоні АТО він вже рік. Останні півроку воював під Авдіївкою, що біля донецького аеропорту. Не раз затримував терористів, має державні нагороди. Рятував поранених товаришів. Але зараз сам «Шрек» потребує допомоги – авто розвідника розбите майже вщент...

«Дружині збрехав – сказав, що їду по роботі…»

– Пане Василю, звідки взявся ваш позивний – «Шрек»?

– Я приїхав, на мене подивилися: лисий, вибритий, схожий на Шрека. От і дали мені позивний.

– Ви пішли на війну добровольцем?

– Так, я доброволець. Дружині збрехав – сказав, що їду по роботі, а сам поїхав на війну. Змінив телефон, а через місяць вона мене побачила по телевізору, на Карачуні (зона дислокації військ під Слов’янськом, на початку АТО – ред.)

– Що тоді вам дружина сказала і що каже тепер?

– Я сказав їй, що підпишу контракт. А вона мені: «Я хвилюватимуся за тебе, але це твоє життя». І вона дуже хвилюється, і діти хвилюються… Учора я приїхав – сьогодні вже викликають назад, треба їхати, без мене ніяк…

– Чим ви займалися в мирному житті?

– Працював начальником охорони на підприємстві. Потім відкрив свою охоронну фірму. Але не склалося – було «обидно за державу». Так і лежать документи на фірму, а я поїхав захищати Батьківщину. Спочатку стояли на Карачуні, потім Дебальцеве, Красний Луч, Уткіно, Фащівка – далі цієї зони вглиб жоден батальйон не заходив.

– Тобто ви весь час у зоні бойових дій?

– Так, лише два місяці були на ротації, поповнення батальйону. Вивели нас у Крим, на Чонгар. Щоправда, батальйон повністю не поповнилися. Дали нам техніку – ну, ви знаєте, яку техніку дають? Напіврозвалену, напіврозбиту. Потім Володимир Іванович (Пилипенко, директор ПАТ «Вепр» – ред.) зробив нам два БРДМ (бойова розвідувально-дозорна машина) та автомобіль, який і назвав «Шрек». А потім із Криму нас відправили у саме пекло: ні помитися, ні поголитися…

– Як ви потрапили в розвідку, туди ж, напевне, будь-кого не беруть?

– Три роки я прослужив у Кременчуці в десантно-штурмовій бригаді, у розвідці, заступник командира взводу, і ці навички зберігаються.

Був поранений у день народження

– Вам вдавалося затримувати диверсантів?

– Коли стояли в Дебальцевому, було затримано близько 30 чоловік з батальйонів «Призрак», «Восток». Батальйон «Призрак» – це батальйон терориста Мозгового, був затриманий і його начальник розвідки.

– І що ви робили з ними далі?

– Допитували, потім передавали в СБУ.

– Маєте державні нагороди?

– Так, нагороджений Знаком Пошани Міністерства оборони та медаллю «За заслуги перед Батьківщиною». Незабаром вручать ще одну нагороду (кажуть, документи вже прийшли) – за те, що рятував поранених у Фащівці.

– Розкажіть, як це було?

– Стояли у Фащівці батальйоном, наші координати потрапили до ворога, і 19 серпня 2014 року по нас ударили з «Градів». Я й сам був поранений, і виносив поранених – одвіз їх у госпіталь. Мене теж хотіли забрати, але перебинтували, і я повернувся назад у частину з пораненнями обох ніг. Це був саме мій день народження – 40 років, і в цей день я був поранений.

– Тобто самі що, не лікувалися ніде взагалі?

– Ні, мені совість не дозволила. Перебинтували – і все. В мене були осколкові поранення обох п’ят.

– Скільки поранених ви тоді врятували?

– Вісьмох. Одного сам виніс на руках, інших мої хлопці допомагали виносити. У мене у взводі молоді хлопці служать: трьом хлопчикам – по 22 роки, одному 25. Один, 26 років, загинув… 17 лютого в нього був день народження, а першого березня йому в шию влучив снайпер…

«Найважче – втрачати друзів»

– Що для вас найважче у цій гібридній війні?

– Найважче – втрачати друзів, людей. Коли відбирають життя в людей – це найважче, що є. Ось цей молодий хлопець загинув, єдиний син у сім’ї, його мати сама виховувала… Вона зібрала його речі й передала: сказала – роздати в батальйоні, кому що треба… У мене у взводі один «двохсотий» і два «трьохсотих». Один без щелепи, його зараз польські лікарі протезують. Молодий хлопчина, родини немає, допомагаємо, чим можемо. І волонтери допомагають. Один із ногою – потрапив 8 березня у засідку. Снайпер влучив у ногу, вибив кістку. 8 серпня мине рік, як він з апаратом Єлізарова ходить. І нічого лікарі не можуть вдіяти. Чи то кістку треба вживлювати… Теж молодий хлопець, п’ятеро дітей у нього…

Постійно під обстрілами

– Розкажіть про ваш автомобіль «Шрек», кажуть, що ви з ним тричі потрапляли під обстріли і втретє йому потрібен ремонт…

– Так, перший раз у Дебальцевому. Був і другий раз, але зараз дісталося найбільше. Міна потрапила в будівлю, і уламками машина дуже побита. Але це дуже хороша машина, кращої в батальйоні немає. У розвідці – те, що треба. Тихенько їде. Всюди проїхати можна.

– Ви казали – ні помитися, ні поголитися…

– Так і є. Стояли перед Авдіївкою, 800 метрів до донецького аеропорту. Постійно під обстрілами. 2-3 години, може, перерва. А так сидиш у бункері, самі копали, укріплювали. Навіть в туалет ніяк сходити, пластмасові пляшки виручали.

– А їли як?

– У бункері є їдальня. Візьмеш банку тушонки або каші… Ну, чесно вам скажу, за рік я її стільки наївся, що, напевне, все життя ні кашу, ні тушонку не їстиму.

– А як вам їжу доправляли?

– БТРами, БРДМами… Звикаєш потихеньку.

– Навіть до цього можна звикнути?

– Звичайно, вже, якщо стріляють, то я не падаю. Але робити все на війні треба дуже швидко.

Чому Путін посилає людей на війну

– Усе хочеться спитати: ви затримували сепаратистів, розмовляли з ними. Які вони: ідейні чи просто задурені?

– Я вам розповім одну ситуацію. Спіймали ми трьох терористів. Один живе в Санкт-Петербурзі, сам українець. Мати його в Черкасах живе, брат у Києві. Я його й питаю: «Чого ти сюди приїхав?» А він каже: брат подзвонив, сказав, що тут (у нас) поляки зайшли й окупували. І він вирішив поїхати на війну. Приїхав 1 серпня, 4-го потрапив у полон. Людей просто звідти беруть, як гарматне м'ясо – наркоманів, убивць – і посилають сюди. Путін звільняється від сміття. Йому це сміття в країні не потрібне. Він не хоче ніяких заворушень у країні і боїться, що ці зеки та вбивці піднімуться. І тому посилає сюди, в Україну. І регулярні частини стоять, отримують зарплату, гроші. Він все це фінансує разом з Януковичем і верхівкою Партії регіонів.

– Але ж є серед них і донецькі...

– Та є. Випадок був: їхав сепаратист автобусом з Красного Луча – з медаллю, з хрестом, георгіївською стрічкою. Видно, переплутав, де вийти. І приїхав у Дебальцеве, на наш блокпост. Вийшов з автобуса – почав кричати «слава ДНР». Чи то обкурений, чи п’яний…

– Пане Василю, ви рік на війні. Що змінилося за цей час?

– Що змінилося? Коли ти там, телевізор не часто бачиш. Може, у країні щось і змінилося, але в Міністерстві оборони нічого не змінилося. Батальйон недоукомплектований. Хто винен? Міністерство оборони. І це той батальйон, який тримав 9 км передової. 8 лютого ми заїхали, і лише зараз батальйон виїжджає на ротацію. Але я вам так скажу: коли ця війна закінчиться, у нас буде найкраща армія в світі.