Божевільня в міському Палаці культури

27 березня, до дня Театру та у рамках “Театральної весни”, актори Троїцького театру “під всевидячим оком Фрейда” подарували кременчужанам довгоочікувану прем'єру - “Гніздо зозулі” за романом Кена Кізі “Пролітаючи над гніздом зозулі”.

Глядачі не лишились у боргу — на прем'єрі аншлаг, сидячих місць у малому залі МПК не вистачило для всіх бажаючих, і поціновувачі театру сиділи на принесених звідкись стільцях, а подекуди і на підлозі.

Божевілля в Палаці культури почалося ще до вистави, так як усі білети розпродали ще до дня прем'єри і виникла черга “безбілетників”, які розраховували придбати білети на вході. Декілька чоловіків з цієї черги, не втрачали надії таки потрапити на спектакль і у всіх прибувших просили “зайвого” квитка. До зали їх таки пустили, а коли глядачі почали оплесками запрошувати акторів до гри, один з цих чоловіків піднявся і вискочив на сцену. І не просто вискочив, а ще й роздягатися почав, а за ним ще один, і ще, і ще...Чоловіки стягували з себе светри і джинси, знімали туфлі і кросівки... Демонструючи всім білі лікарняні піжами, розгублені погляди та пришелепкуваті посмішки, вони пустились в божевільні танці на сцені. Так зал познайомився з акторами - “гострими” пацієнтами психлікарні, та на наступні дві з половиною години кожен глядач став невиліковним “хроніком”, на що не раз вказували зі сцени.

Знову ж таки із залу з'явився санітар Уорен (Юра Запара), що з байдужим виразом обличчя відправив хворих умиватися. Далі з темноти на сцену вийшла сувора та стримана жінка на високих підборах, зробила санітару кілька зауважень і зникла за кулісами, щоб знову з'явитися трохи згодом вже в білому халаті і зробити ще одне зауваження медсестричці міс Флін (Наталка Некрасова), що спізнилась, адже вона — деспотична старша медсестра Ретчет (Світлана Соколовська), а всі присутні спостерігають за черговим початком робочого дня в психіатричній лікарні. Життя в якій йде своїм розміреним ходом, доки в нього не вривається новенький – Макмерфі.

З першого сеансу групової терапії, ми дізнаємося про цього чоловіка, що він воював у Кореї, потрапив у полон, організував звідти втечу, отримав медаль «За видатні заслуги». А потім був звільнений за невиконання військових наказів. Далі бився на вулиці та в барах, його арештовували за порушення порядку та опір поліції. Зрештою ветеран опинився у тюрмі, а згодом і у божевільні, щоб з неї вже ніколи не вийти. Але поки що, він думає, що потрапив в лікарню як на відпочинок і намагається навести там свої порядки, а з лікарняних правил глузує.

Він людина дії, що “випала з гнізда”. Ветеран, який після війни так і не пристосувався у суспільстві. Його образ, як ніколи актуальний для України. Про це говорив “Телеграфу” головний режисер театру та виконавець ролі Макмерфі Сергій Ситник ще у січні:

На прикладі замкнених у чотирьох стінах “гострих” розгортається трагедія всього суспільства, в якому керує ненависть і деспотизм. На сцені – світ божевільних, а ще краще сказати – непристосованих людей, інакомислячих. Ця психлікарня - це нікому не потрібне гніздо зозулі, куди скинули весь непотріб. Лікарняний світ складається з однакових піжам, з однакових стільців, у ньому світяться однакові лампи, але над абсолютно різними людьми. Цей світ прагне зробити їх однаковими, такими, що не відрізняються від інших, зручними.

Макмерфі – людина, яка прагне і намагається щось змінити, людина, яка бореться за краще життя, хоча й отримує зворотнє: лоботомію мозку і смерть від рук мовчазного Вождя (Володя Кохно). Він єдиний хто намагався створити нормальне для всіх життя у ненормальному місці, єдиний хто не боїться щиро сміятися і говорити правду в обличчя, єдиний хто зміг вплинути на Вождя, подарувати радість Біллу (Давид Ситник), навчити мужності Дейла Гардінга (Микита Кулінічев) та похитнути авторитет міс Ретчет.

Вона уособлює у виставі авторитарне суспільство — абсолютно не влаштована у житті, самотня, вона відривається на пацієнтах постійними нагадуваннями про їхні комплекси та проблеми, що тільки погіршує їх стан і не має ніякого терапевтичного ефекту.

Як би Макмерфі не боровся з “лікуванням”, але пав його жертвою, адже краще знищити одного, і врятувати цілу систему, ніж зламати всю систему, врятувавши одного.

Протягом всієї вистави в залі стояла напружена тиша, крім деяких комічних моментів, як, наприклад, візит “подружок” Макмерфі (Надія Шапіро та Марина Брильова). Практично увесь час їх перебування на сцені із залу лунали аплодисменти. Радісно зал зустрічав вихід головного героя у спідньому, спроби Скенлона підірвати все навколо, галюцинації Чезвіка (Влад Мішун) і Мартіні (Ярослав Коробка). Але увесь інший час “хронічні” глядачі співпереживали героям, підтримували їх і спостерігали за ходом вистави, затамувавши подих. Кінець дійства вражає, адже система перемогла Макмерфі, зробивши з нього “овоч”, але йому вдалося вселити надію і впевненість в інших пацієнтів...

Зал аплодував стоячи. Захоплені і вражені глядачі вигукували акторам:”Браво!”.

В кінці Сергій Ситник подякував глядачам і запросив їх відвідати “Варшавську мелодію” та “Смішні гроші” Чернігівського молодіжного театру.

Отже, як сказав один із героїв вистави, "ідіть, діти мої, і насолоджуйтесь гріхом, бо зранку нас, скоріше за все, чекають транквілізатори".